Твори у п'яти томах. Том 2 - Шевченко Тарас Григорович. Страница 19

На високій могилі.

Ой боже милий! милий, милосердий,

А я так його любила.

«Не тополю високую…»

Не тополю високую

Вітер нагинає,

Дівчинонька одинока

Долю зневажає.

«Бодай тобі, доле,

У морі втопитись,

Що не даєш мені й досі

Ні з ким полюбитись.

Як дівчата цілуються,

Як їх обнімають,

І що тойді їм діється

Я й досі не знаю.

І не знатиму. Ой мамо,

Страшно дівувати,

Увесь вік свій дівувати,

Ні з ким не кохатись».

«Утоптала стежечку…»

Утоптала стежечку

Через яр.

Через гору, серденько,

На базар.

Продавала бублики

Козакам,

Вторговала, серденько,

П’ятака.

Я два шаги, два шаги

Пропила,

За копійку дудника

Найняла.

Заграй мені, дуднику,

На дуду,

Нехай своє лишенько

Забуду.

Отака я дівчина,

Така я!

Сватай мене, серденько,

Вийду я.

«І широкую долину…»

І широкую долину,

І високую могилу,

І вечернюю годину,

І що снилось-говорилось,

Не забуду я.

Та що з того? Не побрались.

Розійшлися, мов не знались.

А тим часом дорогії

Літа тії молодії

Марне пронеслись.

Помарніли ми обоє —

Я в неволі, ти вдовою,

Не живем, а тілько ходим

Та згадуєм тії годи,

Як жили колись.

«Навгороді коло броду…»

Навгороді коло броду

Барвінок не сходить.

Чомусь дівчина до броду

По воду не ходить.

Навгороді коло тину

Сохне на тичині

Хміль зелений, не виходить

Дівчина з хатини.

Навгороді коло броду

Верба похилилась.

Зажурилась чорнобрива,

Тяжко зажурилась.

Плаче, плаче та ридає,

Як рибонька б’ється…

А над нею, молодою,

Поганець сміється.

«Якби мені, мамо, намисто…»

Якби мені, мамо, намисто,

То пішла б я завтра на місто,

А на місті, мамо, на місті

Грає, мамо, музика троїста.

А дівчата з парубками

Лицяються, Мамо! Мамо!

Безталанна я!

Ой піду я богу помолюся,

Та піду я у найми наймуся,

Та куплю я, мамо, черевики.

Та найму я троїсті музики.

Нехай люде не здивують,

Як я, мамо, потанцюю.

Доленько моя!

Не дай мені вік дівувати,

Коси мої плести-заплітати.

Бровенята дома зносити,

В самотині віку дожити.

А поки я заробляю,

Чорні брови полиняють,

Безталанна я!

«Не хочу я женитися…»

«Не хочу я женитися,

Не хочу я братись,

Не хочу я у запічку

Дітей годувати.

Не хочу я, моя мати,

За плугом ходити,

Оксамитові жупани

На ріллі носити.

А піду я одружуся

З моїм вірним другом,

З славним батьком запорозьким

Та з Великим Лугом.

На Хортиці у матері

Буду добре жити,

У оксамиті ходити,

Меди-вина пити».

Пішов козак нерозумний

Слави добувати,

Осталася сиротою

Старенькая мати.

Ой згадала в неділеньку,

Сідаючи їсти:

«Нема мого сина Йвана,

І немає вісти».

Не через два, не три літа,

Не через чотири

Вернувся наш запорожець

Як та хиря, хиря,

Обідраний, облатаний,

Калікою в хату.

Оце тобі Запорожжя

І сердешна мати.

Нема кому привітати,

Ні з ким пожуритись,

Треба було б молодому,

Треба б одружитись.

Минулися молодії

Веселії літа,

Немає з ким остиглого

Серденька нагріти.

Нема кому зустрінути,

Затопити хату,

Нема кому води тії

Каліці подати.

ЧУМА

Чума з лопатою ходила,

Та гробовища рила, рила,

Та трупом, трупом начиняла

I «со святими» не співала,

Чи городом, чи то селом

Мете собі, як помелом.

Весна. Садочки зацвіли,

Неначе полотном укриті,

Росою божою умиті,

Біліють. Весело землі:

Цвіте, красується цвітами,

Садами темними, лугами.

А люди біднії в селі

Неначе злякані ягнята,

Позамикалися у хатах

Та й мруть. По улицях воли

Ревуть голодні, на городі

Пасуться коні, не виходить

Ніхто загнать, нагодувать,

Неначе люди тії сплять.

Заснули, добре, знать, заснули,

Святу неділеньку забули,

Бо дзвона вже давно не чуть,

Сумують комини без диму,

А за городами, за типом

Могили чорнії ростуть.

Під хатами, поміж садами,

Зашиті в шкуру і в смолі,

Гробокопателі в селі

Волочать трупи ланцюгами

За царину — і засипають

Без домовини; дні минають,

Минають місяці,— село

Навік замовкло, оніміло

І кропивою поросло.

Гробокопателі ходили,

Та й ті під хатами лягли.

Ніхто не вийшов вранці з хати,

Щоб їх, сердешних, поховати,

Під хатами і погнили.

Мов оазис, в чистім полі

Село зеленіє.

Ніхто в його не заходить,

Тілько вітер віє

Та розносить жовте листя

По жовтому полю.

Довго воно зеленіло,

Поки люди з поля

Пожарище не пустили

Та не запалили

Села того зеленого.

Згоріло, зотліло,

Попіл вітром розмахало,

І сліду не стало.

Отаке-то людям горе

Чума виробляла.

«І знов мені не привезла…»

І знов мені не привезла

Нічого пошта з України…

За грішнії, мабуть, діла

Караюсь я в оцій пустині

Сердитим богом. Не мені

Про теє знать, за що караюсь,

Та й знать не хочеться мені.

А серце плаче, як згадаю

Хоч невеселії случаї

І невеселії ті дні,

Що пронеслися надо мною

В моїй Україні колись…

Колись божились та клялись,

Братались, сестрились зо мною,

Поки, мов хмара, розійшлись

Без сльоз, роси тії святої.

І довелося знов мені

Людей на старості… Ні, ні,

Вони з холери повмирали;

А то б хоч клаптик переслали

Того паперу

.

Ой із журби та із жалю,

Щоб не бачить, як читають

Листи тії, погуляю,

Погуляю понад морем

Та розважу своє горе.

Та Україну згадаю,

Та пісеньку заспіваю.

Люде скажуть, люде зрадять,

А вона мене порадить,

І порадить, і розважить,

І правдоньку мені скаже.

«В неволі, в самоті немає…»

В неволі, в самоті немає,

Нема з ким серце поєднать.

То сам собі оце шукаю

Когось-то, з ним щоб розмовлять,

Шукаю бога, а нахожу

Таке, що цур йому й казать.

От що зробили з мене годи

Та безталання; та ще й те,

Що літечко моє святе

Минуло хмарно, що немає

Ніже єдиного случаю,

Щоб до ладу було згадать.