Твори у п'яти томах. Том 2 - Шевченко Тарас Григорович. Страница 20

А душу треба розважать,

Бо їй так хочеться, так просить

Хоч слова тихого. Не чуть,

І мов у полі сніг заносить

Не охолонувший ще труп.

«Ой умер старий батько…»

«Ой умер старий батько

І старенькая мати,

Та нема кому щирої

Тії радоньки дати.

Що мені па світі,

Сироті, робити?

Чи йти в люде жити,

Чи дома журитись?

Ой піду я в гай зелений,

Посажу я руту.

Якщо зійде моя рута,

Остануся тута,

Прийде милий в мою хату

Хазяїнувати.

А як же ні, то я піду

Доленьку шукати».

Посходила тая рута,

В гаї зеленіє.

А дівчина-сиротина

У наймах марніє.

«Не вернувся із походу…»

Не вернувся із походу

Гусарин-москаль.

Чого ж мені його шкода,

Чого його жаль?

Що на йому жупан куций,

Що гусарин чорноусий,

Що Машею звав?

Ні, не того мені шкода;

А марніє моя врода,

Люде не беруть.

А на улиці дівчата

Насміхаються, прокляті,

Гусаркою звуть.

«У Вільні, городі преславнім…»

У Вільні, городі преславнім,

Оце случилося недавно,

Ще був тойді… [82] От, як на те,

Не вбгаю в віршу цього слова…

Тойді здоровий-прездоровий

Зробили з його лазарет,

А бакалярів розігнали

За те, що шапки не ламали

У Острій брамі [83]. Дурня знать

По походу. Отже назвать,

Єй-богу, я його не вмію,

Того студента, — що ж нам діять?

То синок був литовської

Гордої графині.

І хороше, і багате,

І одна дитина,

І училось не паничем,

І шапку знімало

В Острій брамі. Добре було,

Та лихо спіткало!

Улюбилося сердешне —

Було молодеє,

У жидівку молодую

Та й думало з нею,

Щоб цього не знала мати,

Звичайне, побратись,

Бо не можна ради дати,

Що то за проклята!

Мов змальована сиділа

До самої ночі

Перед вікном і втирала

Заплакані очі,

Бо й вона таки любила;

І страх як любила!

Та на бульвар виходила

І в школу ходила

Усе з батьком, то й не можна

Було ради дати.

І банкір якийсь із Любська

Жидівочку сватав.

Що тут на світі робити?

Хоч іти топитись

До 3акрету [84], не хочеться

Без жидівки жити

Студентові. А жид старий

Ніби теє знає,

Дочку свою одиночу

В хаті замикає,

Як іде до лавок вранці,

І найма сторожу,

Стару Рухлю. Ні, небоже,

Рухля не поможе.

Уже де вона па світі

Роман сей читала

З шовковою драбинкою —

І Рухля не знала.

Може, сама догадалась.

Тілько заходилась

Та сплела й собі такую

І вночі спустилась

До студента на улицю.

І де б утікати,

А вони — звичайне, діти —

Любо ціловатись

Коло воріт заходились.

А жид ізнадвору,

Мов скажений, вибігає

З сокирою! Горе!

Горе тобі, стара мати.

Нема твого сина,

На улиці валяється

Убита дитина,

Убитая жидовином.

Горе тобі, мати.

Жидівочка… де та сила

Взялася в дитяти?

Вихватила ту сокиру

І батькові в груди

Аж по обух вгородила.

Отаке-то чудо

У тім місті преславному,

У тій, Вільні сталось.

Дивувались довго люди,

Де вона сховалась,

Жидівочка та гадюча,

Що батька убила.

А вона вночі любенько

В Вілії втопилась,

Бо найшли її в Закреті,

Там і поховали.

А графиня без дитини,

Сердешна, осталась;

Поїхала у Рим, кажуть,

Та десь опинилась,

Та з маркізом якимсь голим,

Кажуть, одружилась.

Може, й брешуть, бо, звичайне,

На те вони люди:

І вдовицю не забудуть,

І тую осудять!

«Заступила чорна хмара…»

Заступила чорна хмара

Та і білую хмару..

Виступили з-з а Лиману

З турками, татари.

Із Полісся шляхта лізе;

А гетьман-попович

Із-за Дніпра напирає —

Дурний Самойлович

З Ромоданом [85]. Мов та галич,

Вкрили Україну.

Та й клюють єлико мога…

А ти, Чигирине!

А ти, старий Дорошенку [86],

Запорозький, брате!

Нездужаєш: чи боїшся

На ворога стати?

«Не боюсь я, отамани,

Та жаль України;—

І заплакав Дорошенко,

Як тая дитина! —

Не розсиплем вражу силу,

Не встану я знову!..

Возьміть мої гетьманськії

Клейноди, панове,

Та однесіть москалеві:

Нехай Москва знає,

Що гетьмана Дорошенка

На світі немає..

А я, брати запорожці,

Возьму собі рясу?

Та піду поклони, бити,

В Межигор до Спаса».

Задзвонили усі дзвони,

Гармата гримала,

У дві лави задніпрянці

З москалями стали

Аж на милю — меж лавами

Понесли клейноди…

Годі тобі, Петре, пити

Із Тясмина воду!

Положили ті клейноди

Попенкові в ноги.

Іди, Петре, в Межигор’я

Молитися богу.

Не пустили Дорошенка,

У рясі пізнали,

Закували у кайдани,

В Сосницю послали.

А з Сосниці в Ярополче [87]

Віку доживати.

Отак тобі довелося,

Запорозький брате!..

Виглянуло над Чигрином

Сонце із-за хмари,

Потягли в свої улуси [88]

З турками татари.

А ляхи з своїм Чарнецьким [89]

З поганим Степаном,

Запалили церкву божу.

І кості Богдана

Й Тимошеві [90] в Суботові

Гарненько спалили

Та й пішли собі у Польщу.

Мов добре зробили.

А москалі з Ромоданом

В неділеньку рано

Пішли собі з поповичем

Шляхом Ромоданом [91].

Мов орел той приборканий,

Без крил та без волі,

Знеміг славний Дорошенко,

Сидячи в неволі,

Та й умер з нудьги. Остило

Волочить кайдани.

І забули в Україні

Славного гетьмана.

Тілько ти, святий Ростовський [92]

Згадав у темниці

Свого друга великого

І звелів каплицю

Над гетьманом змуровати

І богу молитись

За гетьмана, панахиду

За Петра служити.

І досі ще що рік божий,

Як день той настане,

Ідуть править панахиду

Над нашим гетьманом

В Ярополчі.

«Не додому вночі йдучи…»

Не додому вночі йдучи

З куминої хати

І не спати лягаючи,

Згадай мене, брате [93].

А як прийде нудьга в гості

Та й на ніч засяде,

Отойді мене, мій друже,

Зови на пораду.

Отойді згадай в пустині,

Далеко над морем,

Свого друга веселого,