Твори том 2 - де Мопассан Ги. Страница 11
Він ішов поруч із нею й не знав, що сказати; її сукня злегка торкала його, її рука часом зачіпала його, їхні красномовні погляди зустрічалися, — це зовсім паралізову-вало його, ніби вбивало в ньому його чоловічу гідність. Він раптом відчув, що присутність цієї жінки пригнічує його, поглинаючи до такої міри, що від нього нічого вже не лишається, — нічого, крім самого бажання, нічого, крім заклику, нічого, крім кохання. Вона знищила всю його колишню сутність, як полум’я спалює листя.
Вона добре побачила, вона зрозуміла свою цілковиту перемогу і, тремтячи, розчулена і до того ж збуджена цим повітрям з полів і моря, сповненим сонячного проміння, і життєвих соків, сказала, не дивлячись на нього:
— Я така рада бачити вас! — І зараз же додала: — Скільки часу ви пробудете тут?
Він відповів:
— Два дні, якщо сьогодні можна рахувати за день. — Потім, обернувшись до тітки, сказав: — Чи не погодиться пані Вальсасі з чоловіком зробити мені честь і провести завтрашній день разом на горі Сен-Мішель?
Пані де Бюрн відповіла за родичку:
— Я не дозволю тітці відмовитися, коли вже ми маємо щастя зустріти вас тут.
Інженерова дружина додала:
— З охотою згоджуюся, пане, але з тою умовою, що сьогодні ввечері ви в мене пообідаєте.
Він уклонився, приймаючи запросини.
Тоді в ньому ?палахнула несамовита радість, радість, яка проймає нас при отриманні найбажанішої звістки. Чого він досйг? Що нового сталося в його житті? Нічого. А все ж його окрилив п'янкий захват, викликаний якимсь невиразним передчуттям.
Вони довго гуляли по цій терасі, чекаючи, доки сяде сонце, щоб можна було милуватися чорною зубчастою тінню гори, яка вимальовувалася на вогняному обрії.
Вони розмовляли про звичайні речі, обмежуючись тим, що можна сказати при сторонній людині, і зрідка позирали одне на одного.
Потім повернулися до вілли, яка стояла на околиці Авранша, посеред чудового саду, над затокою.
Зі скромності, до того ж збентежений холодним, майже ворожим ставленням пана де Прадона, Маріоль пішов рано. Коли він підносив до вуст руку пані де Бюрн, вона повторила йому двічі підряд з якимсь особливим виразом:
— До завтра, до завтра.
Як тільки він пішов, пан і пані Вальсасі, що давно вже засвоїли провінційні звички, запропонували лягати спати.
— Лягайте, — сказала пані де Бюрн, — а я пройдуся по садку.
Батько її додав:
— І я теж.
Вона вийшла, загорнувшись у шаль, і вони пішли поруч по білих піщаних алеях, освітлених повним місяцем, схожих на звивисті річечки, що бігли серед клумб і дерев.
Після досить довгого мовчання пан де Прадон мовив тихо, майже пошепки: 4
— Люба дитино, будь справедлива й визнай, що я ніколи не докучав тобі порадами.
Вона зрозуміла, куди він хилить, і, готова до цього нападу, відповіла:
— Вибачайте, тату, принаймні одну пораду ви мені дали.
— Я?
— Так ви.
— Пораду щодо… способу твого життя?
— Так, і навіть дуже кепську. А тому я вирішила, що коли^ ви мені даватимете ще якісь поради, то я їх не послухаюся.
— Що ж я тобі порадив?
— Одружитися з паном де Бюрном. А це доводить, що вам бракує розважливості, проникливості, ви не знаєте людей взагалі, а вашої дочки зокрема.
Він мовчав кілька хвилин, трохи здивований і збентежений, потім заговорив помалу:
— Так, я тоді помилився. Але я певен, що не помиляюся, висловивши тобі сьогодні свою батьківську пораду.
— Що ж, кажіть! Я скористаюся з неї, якщо придасться.
— Ще трохи — і ти себе скомпрометуєш.
Вона засміялася занадто весело і сказала, докінчуючи його думку:
— Звичайно, з паном Маріолем?
— З паном Маріолем.
— Ви забуваєте, що я вже скомпрометувала себе з Жоржем де Мальтрі, з Масівалем, з Гастоном де Ламар-том, ще з десятьма іншими, до кого ви мене ревнували; досить мені назвати чоловіка милим і відданим, як усі мої друзі починають лютувати, і ви перший, ви, кого небо мені дало за благородного батька й наставника.
Він жваво відповів:
— Ні-ні, досі ти ні з ким себе не скомпрометувала. Навпаки, в своїх стосунках з приятелями ти виявляєш багато такту.
Вона відповіла гордовито:
— Любий тату, я вже не дівчина й обіцяю вам, що скомпрометую себе з паном Маріолем не більше, ніж із будь-ким іншим; не бійтеся. Але признаюся вам, що то я просила його приїхати сюди. Я вважаю його дуже милим, так само розумним, як усі мої друзі, але не таким егоїстом, як вони. Така була й ваша думка перед тим, як ви помітили, що я до нього трохи прихильніша, ніж до інших.
О, не дуже то ви хитрі! Я теж вас добре знаю, і багато дечого могла б вам розказати, коли б захотіла. Отож пан Маріоль мені подобається, і тому я вирішила, що було б дуже приємно зробити з ним ненароком невеличку прогулянку, що нерозумно позбавляти себе втіхи, коли не наражаєшся ні на яку небезпеку. А я не наражаюся на небезпеку скомпрометувати себе, бо ви ж при мені.
Тепер вона сміялася вже відверто, знаючи, що кожне її слово влучає в ціль, що вона зв’язала батька, завдяки цьому натяку на його підозріливість і ревнощі, які вона вже давно відчула в ньому, і втішалася з цього відкриття із таємним кокетством, злорадним і зухвалим.
Він замовк, зніяковілий, незадоволений, роздратований, усвідомлюючи, що вона вгадала під його батьківською турботою приховану ворожість, у причині якої він не хотів признатися навіть самому собі.
Вона додала:
— Не бійтеся 1 Зовсім природно в цю пору року зробити поїздку на гору Сен-Мішель з дядьком, тіткою, з вами, батьку, і з приятелем. До того ж про це ніхто й не знатиме. А якщо й дізнаються, то тут нема нічого лихого. Коли ми повернемося до Парижу, цей знайомий займе своє звичайне місце серед інших.
— Хай так, — мовив батько. — Вважаймо, що я нічого не казав.
Вони пройшли ще кілька кроків. Пан де Прадон спитав:
— Може, підемо додому? Я втомився, хочу спати.
— Ні, я ще трохи погуляю. Ніч така гарна!
Він багатозначно промовив:
— Не заходь далеко. Мало хто може зустрітися.
— О, я буду тут під вікнами.
— Добраніч, моя люба дитино.
Він швидко поцілував її в чоло й пішов до вілли.
Вона сіла трохи далі на простій лавці, вкопаній під дубом. Ніч була тепла, сповнена ароматами полів, подихом моря та ясним туманом; повний місяць, піднявшись у чисте небо, лив світло на затоку, огорнуту серпанком. Серпанок стелився, немов білий дим, ховаючи дюни, що їх у цей час мав затопити морський приплив.
Мііпель де Бюрн, склавши на колінах руки, втупивши очі в далечінь, намагалася проникнути у свою власну душу крізь непрозорий серпанок, як той, що застилав піски.
Скільки вже разів, сидячи перед дзеркалом у туалетній кімнаті своєї паризької квартири, вона питала себе: «Що я люблю? Чого хочу? Чого сподіваюся? Чого прагну? Що я таке?»
Окрім захоплення самою собою і глибокої потреби подобатися, що справді її дуже втішала, вона ніколи не зазнавала ніяких почуттів, коли не брати до уваги швидкоплинної цікавості. Вона, до речі, усвідомлювала це, бо так звикла роздивлятися й вивчати своє обличчя, що не могла не спостерігати також і за душею. Досі вона мирилася з цим браком інтересу до всього, що інших людей зворушує, а її може хіба що тільки забавити, але аж ніяк не схвилювати.
І все ж таки щоразу, коли вона почувала, що в ній зароджується інтимний потяг до когось, щоразу, коли суперниця, відбиваючи в неї поклонника, котрим вона дорожила, тим самим розпалювала її жіночі інстинкти і збуджувала в її крові гарячку потягу, вона зазнавала в цьому вдаваному зародженні любові далеко палкіше відчуття, ніж просту радість успіху. Але завжди це тривало недовго. Чому? Вона втомлювалася, їй це набридало, бо була, можливо, надто прониклива. Все, що спочатку їй подобалось в чоловікові, все, що її захоплювало, хвилювало, зворушувало, приваблювало, скоро починало їй здаватися вже відомим, пересічним, звичайним. Всі вони надто скидалися один на одного, хоч і не були однакові; і ще ні в одному з них вона не знаходила тих прикмет і властивостей, що могли б довго її хвилювати та схилити її серце до кохання.