Твори том 2 - де Мопассан Ги. Страница 13

Міщель де Бюрн і Андре Маріоль милувалися ним, потім перезиралися між собою, і в їхніх поглядах єдналося в неї ледь народжене, а в нього вже буйне зворушення серця з поетичністю цього видива, що постало перед ними в рожевому мареві липневого ранку.

Розмовляли щиро, по-приятельському. Пані Вальсасі розповідала трагічні історії, нічні драми в рухливих пісках, що засмоктують людей. Пан Вальсасі боронив греблю від нападок художників і розхвалював її переваги, підкреслюючи, що вона дає змогу в будь-який час сполучатися з горою і поступово відвойовувати в моря дюни — спочатку для пасовиськ, а потім і для нив.

Раптом екіпаж зупинився. Море заливало дорогу. Поглянути — то була дрібничка — тонка водяна плівка на каменистому грунті, але відчувалося, що подекуди утворилися вибої і ями, з яких не вибратися. Довелося чекати.

— Вода швидко спадає,— запевняв пан Вальсасі, показуючи на дорогу, з якої збігав тоненький шар вода, ніби його всмоктувала земля або тягла кудись таємнича й могутня сила.

Вони зійшли з екіпажа, щоб подивитися зблизька на той дивний, швидкий і німий відступ моря, йдучи за ним слідом. На затоплених луках, подекуди піднятих, проступали зелені плями, що більшали, закруглялися, оберталися в острови. Ці острови швидко набували обрисів суходолів, розділених крихітними океанами, і нарешті на всьому протязі затоки стала помітна безладна втеча моря, що відступало в далечінь. Ніби з землі стягали довгий сріблястий серпанок — величезний, геть подертий, пошарпаний, який, сповзаючи, оголював великі луки з прим’ятою травою, але все ще запинав білі піски, що стелилися далі.

Всі знов піднялисд в екіпаж і стояли в ньому, щоб краще бачити. Дорога попереду вже підсихала, і коні рушили, але все ще ступою. На вибоях мандрівники втрачали рівновагу, і Андре Маріоль раптом відчув, що до його плеча припало плече пані де Бюрн. Спочатку він подумав, що вона притулилася до нього випадково, від поштовху карети, але вона не відсувалася, і щоразу, коли колеса підстрибували, він відчував дотик і тремтіння її плеча коло свого. Його тіло тремтіло й серце хвилювалось. Він уже не зважувався глянути на молоду жінку, скутий блаженством цієї несподіваної близькості, і гадав, плутаючись у думках, як одурманений: «Чи це можливо? Невже можливо? Чи це вже ми обоє втрачаємо розум?»

Коні знов пішли клусом, довелося сісти. Тоді Маріоля раптом охопила владна незрозуміла потреба бути дуже люб’язним з паном де Прадоном, й він почав виявляти до нього найулесливіші знаки уваги. Чутливий до компліментів майже так само, як і дочка, пан де Прадон піддався лестощам, і скоро його обличчя набуло благодушного вигляду.

Нарешті доїхали до греблі і покотили до гори; вона стояла в кінці прямої дороги, прокладеної серед пісків. Річка Понторсон обмивала її лівий схил; праворуч тяглися пасовиська, порослі низенькою травою, що її кучер називав морським гребінцем, а далі з’явилися дюни, ще вогкі, просяклі морською родою.

Висока будова здіймалася на синьому небі, де тепер виразно вимальовувалися всі деталі — купол з дзвіничка-ми й башточками, покрівля абатства, наїжачена ринвами у вигляді химер і кошлатих потвор, якими наші предки в марновірному страху прикрашали готичні святині.

До готелю, де замовлено сніданок, приїхали лише близько першої. Господиня, передбачаючи спізнення, ще не приготувала його, довелося чекати. Тому до столу сіли пізно; голодні були страшенно. Шампанське зразу всіх розвеселило.

Всі були задоволені, а два серця почували себе майже щасливими. За десертом, коли збудження від випитого вина і втіха від розмови розлили в тілі ту радість буття, що іноді надихає нас після доброї трапези й настроює з усім згоджуватися і все схвалювати, Маріоль спитав:

— Чи не залишитися нам тут до ранку? Як чудово було б увечері помилуватися місяцем і разом повечеряти!

Пані де Бюрн зараз же погодилася; обоє чоловіків теж. Лише* пані Вальсасі вагалася — через сина, котрий залишився вдома, але чоловік умовив її, нагадавши, що їй уже не раз доводилося так відлучатися. Він тут же, не встаючи з-за столу, написав депешу гувернантці. Йому дуже подобався Маріоль, котрий, бажаючи підлеститися, похвалив греблю і висловив думку, що вона не так уже й шкодить красі гори, як звичайно кажуть.

Вставши з-за столу, вони пішли оглянути абатство. Поклали собі йти вздовж фортечних мурів. Містечко — це купа середньовічних домів, збудованих одні над одними на величезній гранітній скелі, на самому верху якоД височів монастир, — місто відокремлене від пісків високим зубчастим муром. Той мур круто здіймається вгору, оточуючи старе місто, утворюючи виступи, кутки, майданчики, сторожові башти, які на кожному повороті відкривають перед здивованим поглядом усе нові простори широкого обрію. Всі замовкли, розімлівши після щедрого сніданку, але знов і знов дивувалися незрівнянній будівлі. Над ними, в небі, здіймався химерний хаос шпилів, гранітних квіток, арок, перекинених з башти на башту, неймовірне, величезне й легке архітектурне мереживо, ніби вигаптуване по блакиті, з якого виступала, рвалася, ніби до лету, казкова й моторошна зграя ринв із звірячими мордами. Між морем і абатством, на північному боці гори, за останніми будиночками починався дикий і стрімкий схил, званий «Гаєм», бо він заріс старими деревами; схил вирізнявся темно-зе-леною плямою серед жовтих безмежних пісків.

Пані де Бюрн і Андре Маріоль, які йшли попереду, спинилися, щоб подивитися. Вона спиралася на його руку, завмерши від небувалого захвату. Піднімалася легко, ладна хоч би й усе життя так підніматися з ним, до цього казкового храму і навіть ще вище, до чогось невідомого. їй хотілося, щоб цей крутий схил тягнувся нескінченно, бо тут вона вперше в житті відчувала майже цілковите внутрішнє вдоволення.

Вона прошепотіла:

— Боже мій! Яка краса!

Він відповів, дивлячись на неї:

— Я не можу думати ні про що, крім вас.

Вона, усміхаючись, заперечила:

— Я жінка не дуже поетична, але мені тут так подобається, що я справді глибоко вражена.

Він прошепотів:

— А я… я кохаю вас безтямно.

Він відчув легкий потиск її руки, і вони рушили далі.

Біля брами абатства їх чекав сторож, і вони піднялися між двома величезними баштами пишними сходами, що привели їх у вартівню. Потім вони пройшли від одної зали до другої, від двору до двору, від келії до келії, слухаючи пояснення, усім дивуючись, захоплюючись, милуючись: склепінням з його товстими опорами, гарними й міцними величезними колонами, що підтримують вівтар верхньої церкви, і всім цим чудом, — грандіозною триповерховою будовою, що складається з готичних пам’ятників, поставлених один над одним, найдивовижнішим витвором середньовічної монастирської й військової архітектури.

Нарешті вони дійшли до монастиря. Коли побачили великий квадратний двір, оточений колонадою, найлегшою, найграційнішою, найчарівнішою з усіх монастирських колонад у світі, то з подиву аж зупинилися. Подвійний ряд тонких колонок, вінчаних чудовими капітелями, ніс на собі вздовж усіх чотирьох галерей безперервну гірлянду готичних орнаментів і квіток, безконечно розмаїтих, створених невичерпною вигадкою, — витонченою і наївною фантазією простодушних стародавніх майстрів, чиї руки втілювали в камені їхні мрії й думки.

Мішель де Бюрн і Андре Маріоль, взявшись під руку, неквапливо обійшли все подвір’я, а всі інші, трохи втомлені, милувалися здалека, стоячи біля брами.

— Боже, як мені тут подобається! — сказала вона, спиняючись.

Він відповів:

— А я вже не знаю, де я, що бачу, що зі мною діється. Я лише почуваю, що ви біля мене, і все.

Тоді вона, усміхаючись, подивилася йому просто в очі й шепнула:

— Андре!

Він зрозумів, що вона віддається йому. Вони не сказали більше ні слова і пішли далі.

Огляд будівлі тривав, але вони вже майже ні на що не дивилися.

На хвилину їх, однак, відвернули замкнуті в арці мережані сходи, перекинуті просто в повітрі від одної вежки до іншої ніби для того, щоб ними підійматися до хмар. Ще раз їх охопило здивування, коли вони прийшли до «Стежки божевільних», — запаморочливої гранітної доріжки, що в’ється, без билець, майже до самого верху останньої башти.