Твори том 2 - де Мопассан Ги. Страница 12

Чому так? Чи то була їхня вина, чи її? Бракувало їм того, чого вона сподівалася, чи їй бракувало того, що примушує кохати? Чи тому кохаєш, що зустрів нарешті людину, яка уявляється тобі створеною для тебе, чи просто тому, що ти вродився із здатністю кохати? Інколи їй здавалося, що кожне серце, так само, як тіло, мусить мати руки, — руки ніжні й знадливі, які притягають, обіймають і пригортають, її ж серце — безруке. Її серце мало лише очі.

Часто трапляється, що чоловіки, і чоловіки непересічні, несамовито закохуються в жінок, не вартих їх, позбавлених розуму, чарівності, часом навіть краси. Чому? Як? Що це за таємниця? Значить, ця людська недуга залежить не тільки від фатальної зустрічі, а й від якогось зерна, яке ми носимо в собі і яке зненацька проростає? Вона вислухувала признання, відгадувала таємниці, навіть бачила на власні очі, як раптово мінялися люди від того п’янкого почуття, що вибухало в їхній душі, і багато про те думала:

У світському товаристві, в повсякденній суєті візитів, пліток, усіх тих дурничок, якими бавляться, якими заповнюють дозвілля багатії, вона часом із заздрісним, ревнивим і майже недовірливим дивуванням помічала людей — і жінок, і чоловіків, з якими явно відбувалося щось надзвичайне. Це виявлялося не яскраво, не впадало в очі, але вона вгадувала й розуміла це своїм неспокійним чуттям. На їхніх обличчях, в їхніх усміхах, і надто в очах, з’являлося щось невимовне, якийсь захват, якесь солодке щастя, душевна радість, що розливалася по всьому тілі, осявала і плоть, і погляд.

Сама не знаючи чому, вона сердилася на них. Закохані завжди гнівили її, і люди, серця яких палали пристрастю, викликали в ній роздратування, але вона переконувала себе, що просто їх зневажає. їй здавалося, що вона розпізнає їх завдяки своїй надзвичайно гострій і непомильній проникливості. І справді, часто їй удавалося відчути і розгадати любовні стосунки раніше, ніж про них починали підозрювати у світських колах.

Коли вона думала про те солодке божевілля, що в нього вкидає нас чиєсь існування, чийсь образ, звук голосу, думка, ті невловимі риси в близькій людині, що несамовито хвилюють наше серце, вона усвідомлювала, що сама до того нездатна. А все ж як часто, — втомлена від усього, мріючи про якісь невимовні насолоди, змучена бентежним прагненням змін і чогось невідомого, що, може, було лише невиразним хвилюванням, несвідомим прагненням кохати, — вона з таємним соромом, породженим гординею, бажала зустріти чоловіка, котрий викликав би в ній хоч на деякий час, на кілька місяців, оте чарівне піднесення всіх думок і тіла; бо життя в дні такого хвилювання, певне, має якусь дивну принадність екстазу й сп’яніння.

бона не тільки бажала цієї зустрічі, але навіть сама трохи готувала її, лише трохи, з тією байдужою жвавістю, яка ні на чому не, спиняється надовго.

Усі її скороминущі захоплення визнаними знаменитостями, що засліплювали її на кілька тижнів, закінчувалися тим, що короткочасний спалах її серця завжди згасав у беагпорадному розчаруванні. Вона занадто багато чекала від тих людей, від їхнього характеру, їхньої делікатності, їхнього хисту. Спілкуючись з кожним із них, вона щоразу переконувалася, що вади у видатних людей часто відчуваються різкіше, ніж їхні чесноти, що талант, — то особливий дар, усе одно, як гострий зір чи здоровий шлунок, дар кабінетний, особливий, зовсім не залежний від усіх інших приємних якостей, що роблять взаємини сердечними та привабливими.

Проте до Маріоля її від першої зустрічі прив’язувало щось інше. Але чи любила ж вона його? Чи кохала по-справжньому? Не бувши ні славетним, ні видатним, він завоював її своєю відданістю, ніжністю, розумом — усіма своїми правдивими й простими якостями. Він забоював її, бо вона думала про нього безнастанно; безнастанно хотіла, щоб він був коло неї; жодна істота в цілому світі не була їй приємніша, симпатичніша, потрібніша. Чи то ж і є кохання?

Вона не відчувала в душі того вогню, що про нього стільки говорять, але вона вперше зазнала щирого бажання бути для цього чоловіка чимсь більшим за привабливу приятельку. Чи вона його кохала? Чи треба для кохання, щоб якась людина здавалася сповненою виключних чарів, вирізнялася серед оточення і стояла вище за всіх, в ореолі, який серце звичайно запалює довкола своїх обранців, чи ж досить, щоб людина дуже подобалася, так, що без неї майже не можна вже обійтися?

Коли так, то вона його кохала або принаймні була дуже близька до того, щоб кохати. Глибоко, з пильною увагою поміркувавши, вона зрештою відповіла собі: «Так, я люблю його, але мені бракує сердечного пориву: то вада моєї натури».

А проте нещодавно вона трохи відчула в собі той порив, коли побачила, як він ішов їй назустріч на терасі авранш-ського саду. Вперше в ній прокинулося те невимовне, що штовхає, вабить, кидає нас до когось; їй було дуже приємно йти поруч із ним, відчувати його, сповненого великого кохання, коло себе, і дивитися, як сонце сідає за тінню Сен-Мішеля, подібно до казкового видива. Хіба саме кохання — не казка для душ, у яку одні інстинктивно вірять, про яку інші мріють так довго, що врешті теж починають вірити в неї? Чи й вона врешті повірить? Вона відчула дивне й солодке бажання схилити свою голову цьому чоловікові на плече, стати йому ближчою, шукати тієї «цілковитої близькості», що її ніколи не осягнеш, подарувати йому те, що надаремно пропонуєш, бо все одно завжди збережеш це при собі: таємну інтимність своєї суті.

Так, вона відчувала потяг до нього, і в цю хвилину теж відчувала його в глибині свого серця. Може, досить скоритися цьому пориву, і він обернеться в пристрасть? Вона завжди надто опиралася, надто роздумувала, надто опиралася людській привабливості. Чи не солодко ж було б такого вечора, як сьогодні, пройтися з ним під вербами коло річки і, щоб віддячити за все його кохання, підставляти йому час від часу для поцілунку свої уста!

У віллі відчинилося вікно. Вона озирнулася. То був її батько — певне, хотів подивитися, де вона.

Вона гукнула до нього:

— То ви ще не спите?

Він відповів:

— Ти застудишся, коли не підеш додому.

Вона підвелася й пішла до вілли. Вернувшись до себе, вона розсунула завіси, щоб ще раз подивитися на туман у затоці, дедалі біліший від місячного сяйва, і їй здалося, що й туман в її серці прояснюється від кохання.

Однак спала вона добре, і покоївка мусила будити її, бо вони збиралися виїхати рано, щоб поснідати на горі.

По них приїхало велике ландо. Почувши шерех коліс по піску перед ганком, пані де Бюрн визирнула у вікно і одразу зустріла not ляд Андре Маріоля, спрямований на неї. Серце в неї злегка закалатало. Вона з подивом і переляком відчула незвичний і чудний порух того м’яза, що тріпоче і швидше жене кров лише через те, що ми побачили когось. Так само, як і напередодні, перед тим як заснути, вона спитала себе: «Невже я закохана?»

Потім, побачивши його перед собою, вона зрозуміла, що він такий захоплений, такий хворий од кохання, що їй справді захотілося відкрити обійми й дати йому поцілувати себе.

Вони лише перезирнулися, і від її погляду він аж зблід від щастя.

Коні рушили. Стояв ясний літній ранок, повний пташиного співу й буяння молодого життя. Екіпаж спустився схилом, минув річку й проїхав кілька сіл каменистою дорогою, такою нерівною, що подороясніх підкидало на лавах. Після довгої мовчанки пані де Бюрн почала кепкувати з дядька, бо дороги були в поганому стані; цього було досить, щоб зламати кригу, і веселість, що витала в повітрі, передалася всім.

Зненацька при виїзді з якогось сільця показалася затока, але вже не жовта, як напередодні ввечері, а блискуча від прозорої води, що вкривала все, — піски, солончаки і навіть трохи далі — дорогу, як казав кучер.

Потім цілу годину їхали ступою, чекаючи, поки цей потік відрине назад до моря.

В’язи й дуби, посаджені довкола ферм по дорозі, ховали щохвилини від очей обриси монастиря, що височів на горі, яку в цей час оточувало звідусіль море. Потім він знов вигулькував між ферм, все ближче та ближче і есе дивніше. Сонце забарвлювало в руді тони узорчастий гранітний храм, що стояв на вершині скелі.