Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер. Страница 123

— То святе діло, — сказала вона. — Гаразд, я запам'ятаю цю побрехеньку і скрізь повторюватиму її. Томе, ти справді нічого до неї не почуваєш?

— Анічогісінько.

— І досі кохаєш мене?

— Хіба я не виявив ніяких ознак цього?

— А може, ти знову граєш роль. Такого собі непохитно вірного закоханого, хоч би з якими повіями я тебе заставала. «Не. був ти, Сінаро, й по-своєму вірний мені».

— Я завжди казав, що надмірна освіта тобі не на користь. Ці вірші я переріс ще в дев'ятнадцять років.

— Атож, а я завжди казала, що якби ти більше малював І ставився до свого діла як належить, а не вигадував собі химер і не закохувався в кого попало…

— Ти хотіла сказати: не одружувався з ким попало.

— Ні. Що одружувався — це теж погано. Але ти закохувався направо й наліво, і я вже не могла тебе поважати.

— Впізнаю милу давню пісеньку: «І я вже не можу тебе поважати». Признач ціну, я заплачу скільки хочеш, аби тільки вилучити її з обігу.

— Я поважаю тебе. А її ти не любиш, правда ж?

— Я люблю тебе і поважаю тебе, а її я не люблю.

— От і чудово. Я страшенно рада, що захворіла й спізнилася на літак.

— А знаєш, я таки справді поважаю тебе, і всі твої бісові дурниці, колишні й теперішні, теж поважаю.

— І прекрасно зі мною поводишся, і виконуєш усі свої обіцянки.

— Яка була остання?

— Не пригадую. Та коли й була якась, ти її однаково не виконав.

— Чи не обминути нам цю тему, голубонько?

— Та я б залюбки обминула.

— То, може, і обминемо. Ми ж багато чого обминали.

— Ні, неправда. І на те є наочні докази. Ти вважаєш, що жінці досить любощів у ліжку. А не думаєш про те, що їй хочеться пишатися тобою. Що їй потрібно й трохи звичайної собі ніжності.

— І не вдаю з себе дитини, як оті чоловіки, що з ними ти так любиш няньчитись.

— Якби ж то я була тобі справді потрібна і знала, що ти без мене не можеш, а не тільки чула оті твої «дай», та «візьми», та «забери, я не хочу їсти».

— Навіщо ми сюди приїхали? Вичитувати мораль?

— Ми приїхали, бо я люблю тебе і хочу, щоб ти був гідний самого себе.

— І тебе, і господа бога, і всіх інших абстракцій. А я навіть як художник не абстракціоніст. Ти б, напевне, умовляла Тулуз-Лотрека не ходити по борделях, Гогена — не хворіти сифілісом, а Бодлера — рано повертатись додому. І хоч мені до них далеко, але ну тебе к бісу.

— Я ніколи така не була.

— Була, була. А ще ота твоя клята робота. Скільки годин на добу вона забирала?

— Я б перестала зніматися в кіно.

— Еге ж, я знаю. І співала б по нічних клубах, а мене взяла б за викидайла. Пригадуєш, як ми укладали такі плани?

— Що чути від Тома?

— У нього все добре, — сказав він і відчув, як по черепу в нього перебіг той дивний колючий біль.

— Я вже три тижні не маю від нього листів. Здавалося б, матері можна вже написати. Він завжди був дуже акуратний щодо цього.

— Ти знаєш, як воно буває з хлопцями на війні. А може, десь затримали всю пошту. Часом таке роблять.

— Пригадуєш ті часи, коли він ще не вмів говорити по-англійському?

— А яку збив ватагу в Гштаді? І в Енгадіні, і в Цузі.

— Ти маєш його нові фотографії?

— Тільки ту, що є і в тебе.

— Чи не могли б ми чогось випити? Що ти тут п'єш?

— Все. що завгодно. Зараз піду знайду свого хлопця. Вино в льоху.

— Тільки, будь ласка, не йди надовго.

— Трохи смішно нам казати таке одне одному.

— Будь ласка, не йди надовго, — повторила вона. — Ти чуєш? І ніколи я не умовляла тебе рано повертатися додому. Не в тому була біда, сам знаєш.

— Знаю, — сказав він. — Я ненадовго.

— Може, той твій хлопець приготує нам і щось попоїсти.

— Може, й приготує, — відказав Томас Хадсон. Тоді мовив до кота: — Побудь з нею, Бойзе.

Ну от, подумав він. Навіщо я таке сказав? Навіщо збрехав їй? До чого всі ці перестороги? Чи я справді хочу зберегти своє горе для себе самого, як каже Віллі? Невже я справді такий?

Збрехав то й збрехав, подумав він. А як сказати матері, що її син загинув, одразу ж після того як ти знову ліг з нею до ліжка? Як сказати собі самому, що твого сина вже немає? Ти завжди мав на все відповідь. То дай мені відповідь і на це.

Немає на це відповіді. Тобі слід би вже знати, що немає. Ніякої відповіді.

— Томе, — почув він її голос. — Мені нудно самій, а кіт — це все-таки не ти, хоч він і уявив себе тобою.

— Прожени його на підлогу. Хлопець пішов до селища, то я дістаю лід.

— Я обійдуся й без вина.

— Я теж, — сказав він і повернувся до кімнати, ступивши з кахляної підлоги на мату. Подивився на неї і побачив, що вона сидить де й сиділа.

— Ти не хочеш говорити про нього, — мовила вона.

— Не хочу.

— Чому? По-моєму, так буде краще.

— Він надто схожий на тебе.

— Не в тому річ, — мовила вона. — Скажи мені. Він загинув?

— Так.

— Будь ласка, обніми мене міцніш. Тепер я справді захворіла.

Він відчув, що вона вся тремтить, і став на коліна перед кріслом, і обняв її, відчуваючи, як її тіпає дрож. Потім вона сказала:

— Ох ти ж бідолаха. Бідолаха ти мій… — А трохи згодом додала: — Пробач мені за все, що я будь-коли робила чи казала.

— І ти мені пробач.

— Бідолаха ти, і бідолаха я.

— Бідолахи ми всі, — сказав він, але не додав: «Бідолаха Том».

— Що ти можеш мені розказати?

— Нічого. Оце все.

— Сподіваюся, ми навчимося жити з цим.

— Можливо.

— Мені б тепер заридати, але всередині тільки якась млосна порожнеча.

— Я знаю.

— Таке може спіткати кожного?

— Мабуть, що так. Але нас воно більше не спіткає.

— Тепер ми тут наче в домі, де лежить небіжчик.

— Пробач, що я не сказав тобі одразу, як ми зустрілися.

— Нема за що, — мовила вона. — Ти завжди все відкладав. Я тобі не дорікаю.

— Мене так нестримно потягло до тебе, і я повівся як себелюбний дурень.

— То не було себелюбство. Ми завжди любили одне одного. Тільки багато помилялися.

— А найгірше я.

— Ні. Ми обоє помилялися. То хоч тепер не сварімося вже ніколи. — І в ту ж мить з нею щось сталося, і вона врешті заридала й промовила крізь сльози: — Ой Томмі, я оце раптом відчула, що не витримаю цього.

— Я знаю, — сказав він. — Мила моя, люба, рідна, хороша, мені теж несила це витримувати.

— Ми були такі молоді й дурні, і обоє такі гарні, і Томмі був такий гарнющий…

— Викапана мати.

— А тепер від усього того й сліду видимого не залишиться.

— Бідолашна моя, рідна, найдорожча.

— Що ж нам далі робити?

— Те, що й досі робили: ти своє, я своє.

— Чи не могли б ми хоч якийсь час пожити разом?

— Тільки поки дме цей вітер.

— То нехай дме і дме. Як по-твоєму, любитися нам не соромно?

— Думаю, що Том не осудив би нас.

— Ні. Я певна, що не осудив би. А пам'ятаєш, як ти садовив його на плечі і ми йшли кататися на лижах, і як ми співали, спускаючись присмерком униз через садок за готелем?

— Я все пам'ятаю.

— І я, — сказала вона. — Ну чого ми були такі дурні?

— Бо, навіть кохаючи одне одного, залишалися суперниками.

— Знаю, от у тому-то й наша біда. Але ж ти нікого більше не любиш, правда? Бо тепер це єдине, що в нас лишилося.

— Ні. Правда.

— І я нікого. А чи не повернутись нам одне до одного, як ти гадаєш?

— Не знаю, чи вийде з того щось путнє. Можна спробувати.

— Довго ще триватиме війна?

— Спитай того, хто має над нею владу.

— Кілька років?

— Років зо два напевне.

— І тебе теж можуть убити?

— Ще й як.

— Тоді це ні до чого.

— А якщо не вб'ють?

— Не знаю. Може, тепер, коли Том загинув, ми вже не будемо такі запеклі й лихі, як раніш?

— Я міг би спробувати. Запеклості в мені немає, а лихе я навчився придушувати. Можеш мені повірити.

— Справді? Це на тебе повії так вплинули?

— Мабуть. Та якщо ми житимемо разом, вони мені будуть непотрібні.