Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер. Страница 134

Сьогодні це було зайве. Але він таки проробив усе задля практики, і коли побачив своє дерево, подумавши при цьому: на узбережжі, де так часто бувають урагани, треба б мати надійніший орієнтир, — то помалу пішов попід берегом, аж поки те дерево вписалось у вигин сідловини, а тоді круто повернув. Катер зайшов у вузьку протоку між мергелевих берегів, ледь покритих водою, і Томас Хадсон мовив до Ари:

— Скажи Антоніо, нехай спустить снасть. Може, виловимо щось до обіду. В цій протоці на дні справжнісінький буфет.

Далі він ішов просто вперед на свій орієнтир. Його брала спокуса навіть не дивитися на береги, а так і простувати. Але він розумів, що це було б проявом отієї надмірної гордості, про яку казав Ара, і обачливо кермував попід правим берегом, дотримуючи всіх поворотів і вже не зважаючи на орієнтири. То було так, начеб він їхав прямими вулицями нового міського району, і катер швидко йшов за припливною течією. Спершу вода була темна, потім стала ясна й прозора. Трохи не досягши того місця, де вирішив стати на якір, Томас Хадсон почув крик Віллі: «Ри-и-ба! Ри-и-ба!» Поглянувши на корму, він побачив тарпона, що вистрибнув високо з води, зблиснувши проти сонця. Паща рибини була роззявлена, а сама вона була величезна, і сонячне проміння відбивалося від її сріблястої луски та довгого зеленого плавця на спині. Вона відчайдушно сіпнулася в повітрі й шубовснула назад у воду, збивши великий сніп бризок.

— Sabalo [180], — гидливо мовив Антоніо.

— Нікчемний sabalo, — підтвердили баски.

— Можна мені побавитися з ним, Томе? — спитав Генрі. — Я хотів би зловити його, дарма що він і непридатний для їжі.

— Перебери його від Антоніо, якщо до нього ще не взявся Віллі. І скажи Антоніо, нехай іде на ніс. Я збираюся ставати на якір.

Великий тарпон і далі збуджено вистрибував за кормою, але вони вже не зважали на нього, хіба що посміхалися мимохідь, спускаючи якір.

— Ще один не хочеш кинути? — гукнув Хадсон наниз.

Його помічник похитав головою. Коли якір добре вчепився за грунт, він піднявся на місток.

— Вистоїть проти чого хочеш, Томе, — сказав він. — Будь-який шквал витримає. Що завгодно. А хитати нехай хитає, з місця все одно не зрушить.

— Коли може бути шквал?

— Після другої, — відказав помічник, поглянувши на небо.

— Спустіть шлюпку, — сказав Томас Хадсон. — Даси мені з собою запасну каністру бензину. Нам треба до біса об'їхати.

— Хто з тобою поїде?

— Тільки Ара та Віллі. Я не хочу втрачати на швидкості.

X

У шлюпці всі троє прикрили свої ninos плащами. То були автомати Томпсона в чохлах із кожушини хутром усередину. Чохли викроїв і пошив Ара, що ніколи не знався на кравецтві, а Томас Хадсон просочив підстрижене хутро якоюсь захисною олією, що трохи тхнула карболкою. Через те, що автомати так мирно лежали в своїх підбитих хутром колисках і ті колиски так мирно погойдувались, коли висіли відкрито під містком, баски й прозвали їх «малюками».

— Дай нам пляшку води, — сказав Томас Хадсон помічникові. Коли Антоніо приніс пляшку, важку й холодну, з широкою закруткою на шийці, Томас Хадсон передав її Віллі, а той примостив у носі шлюпки. Ара полюбляв стернувати й зайняв місце на кормі. Томас Хадсон сів посередині, а Віллі скулився на носі.

Ара скерував шлюпку прямісінько на острів, і Томас Хадсон дивився, як далеко над суходолом скупчуються хмари. Коли вийшли на мілке, він побачив сірі скойки їстівних молюсків, що стриміли з піску на дні. Ара нахилився вперед і спитав:

— Хочеш оглянути берег, Томе?

— Мабуть, треба, поки не пішов дощ.

Ара погнав шлюпку до берега й підняв мотор у найостаннішу мить. У кінці мису припливом підмило пісок, і там було щось ніби проточка, в яку він і загнав шлюпку.

—. Ось ми й знову вдома, — мовив Віллі, — Як його звати, цей сучий острів?

— Антон.

— А не Антон Великий, чи Антон Малий, чи Антон Сякий-Такий?

— Просто Антон. Ти йди до отого мису на сході, а тоді ще далі. Ми тебе підберемо. Я швидко огляну цей берег, а Ара поїде в той бік, залишить шлюпку десь за наступним мисом і шукатиме там. Я під'їду по нього шлюпкою, а тоді ми повернемося по тебе.

Віллі взяв свого загорнутого в плащ «малюка» і поклав на плече.

— Якщо натраплю на німчуру, можна постріляти?

— Полковник сказав: усіх, крім одного, — відповів Томас Хадсон. — Постарайся залишити тямовитого.

— Перш ніж стріляти, я перевірю в кожного розумовий коефіцієнт.

— Ти перевір у себе.

— У мене він достобіса низький, а то б не був я тут, — сказав Віллі й рушив берегом. Ішов з бридливим виглядом, але якнайпильніше придивлявся до всього під ногами й попереду.

Томас Хадсон пояснив Арі по-іспанському, що вони мають робити, і зіштовхнув шлюпку на воду. А сам пішов берегом, тримаючи під пахвою свого «малюка» й відчуваючи між пальцями босих ніг теплий пісок. Попереду шлюпка вже обходила невеликий мис.

Він був радий, що опинився на суходолі, й ішов так швидко, як тільки можна було йти, водночас пильно оглядаючи берег. Берег був приємний і вже не навіював на нього лихих передчуттів, як ото раніш у морі.

Якось моторошно було зранку, подумав він. А може, то просто від штилю. Він бачив, що хмари в небі й далі скупчуються. Та поки що ніяких тривожних ознак не виявлялось. Під гарячим сонцем не було ні мошви, ні москітів, а попереду він побачив біля берега високу білу чаплю, що стояла, нахиливши до мілкої води шию, голову та дзьоб. Вона не полетіла геть, коли Ара проїхав повз неї шлюпкою.

Ми повинні ретельно все обшукати, хоч я й не вірю, що ми тут щось знайдемо, подумав Томас Хадсон. Їх сьогодні зупинив штиль, і, отже, ми нічого не втрачаємо, але проминути їх було б злочином. Чому я не знаю про них більше? — думав він далі. Це тільки моя вина. Треба було поїхати й на власні очі побачити і оте укриття, яке вони спорудили для пораненого, і сліди на березі. Я розпитував Віллі та Ару, і вони обидва справді знають своє діло. Але все-таки треба було поїхати й самому.

Вся річ у тому, що мені гадко навіть подумати про зустріч з ними, міркував він. Це мій обов'язок, і я сам хочу їх накрити, і таки неодмінно накрию. Але почуття до них маю таке, наче до товаришів по камері смертників. Чи можуть люди, замкнені разом у камері смертників, ненавидіти одне одного? Гадаю, ні, якщо вони при своєму розумі.

В цю мить чапля знялася в повітря й перелетіла далі вперед. Широко розплатавши великі білі крила й незграбно пробігши кілька кроків, вона знову стала на мілкому. Шкода, що я сполохав її, подумав Томас Хадсон.

Він пильно оглядав увесь берег вище від межі припливу. Та ніяких слідів не було, тільки в одному місці двічі проповзла черепаха. Вона залишила широкий слід від моря й назад та розрихлену заглибину там, де поклала яйця.

Нема часу їх викопати, подумав Томас Хадсон. Хмари вже почали темнішати й насуватися ближче.

Якби ті побували з цього боку острова, вони б, напевне, викопали яйця. Він поглянув уперед, але шлюпки не побачив, бо там був ще один мис.

Він ішов берегом саме там, де пісок був ще твердий, зволожений припливом, і бачив перед собою раків-самітників, що тікали до води, тягнучи на собі свої черепашки, та невловимих крабів, які прудко перебігали навскоси смугу піску й ковзали у воду. Праворуч у мілководній протоці він помітив сіру масу — табун лобанів — та їхні рухливі тіні на дні. Тоді побачив тінь дуже великої баракуди, що скрадалася до лобанів, а потім і її саму — довгу, блідо-сіру й немовби непорушну під водою. Він простував далі й, поминувши риб, уже знову наближався до чаплі.

Цікаво, чи зможу я цього разу пройти повз неї так, щоб не сполохати, подумав він. Та саме в ту мить, коли він майже порівнявся з чаплею, лобани всім табуном шугнули з води — незграбні, окаті й тупорилі, сріблясті проти сонця, але все одно негарні. Томас Хадсон обернувся й дивився на них, шукаючи очима баракуду, що ввігналася в табун. Але хижачки не було видно, тільки переполохані лобани відчайдушно вистрибували з води. Потім він побачив, як табун знову збився у щільну сіру масу, а коли обернувся, чапля була вже далеко. Вона летіла на своїх великих білих крилах над зеленою водою, а попереду нього тяглася жовта смуга піщаного берега та ряд дерев на мису. Хмари за Романо дедалі темнішали, і він наддав ходи, щоб швидше обійти мис і побачити шлюпку, яку залишив там Ара. Від швидкої ходи він відчув приплив збудження й подумав, що німців поблизу бути не може. Бо якби були, з ним такого не сталося б. А втім, хто знає, подумав він. Могло б і статись, якби ти, сам того не підозрюючи, помилявся.