Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер. Страница 135

На краю мису пісок був зовсім білий, і він подумав: отут і прилягти б. Місце дуже гарне. Тоді побачив у кінці довгої піщаної коси свою шлюпку й подумав: та ні, к бісу. Сьогодні вночі ляжу спати й любитимуся з надувним матрацом чи з палубою на містку. З палубою мені якраз і випадає. Ми ж із нею вже так давно разом, що можна б і одружитися. Певне, вже й поговір про це скрізь пішов. Отож слід би повестися з нею по справедливості. А ти тільки те й робиш, що топчеш її. Хіба ж це добре? Та ще розливаєш на неї холодний чай. Це вже нікуди не годиться. А навіщо, питається, ти її бережеш? Щоб умерти на ній? Вона це, безперечно, оцінить. Ходи по ній, стій на ній і вмри на ній. Поводься з нею ласкаво. А зараз я радив би тобі зробити справді корисне діло: припинити оце своє маячіння, закінчити огляд берега й поїхати підібрати Ару.

Він попростував далі, примушуючи себе ні про що більше не думати, а тільки пильно роздивлятися навколо. Він добре знав свій обов'язок і ніколи не намагався ухилитись від нього. Сьогодні він сам поїхав обшукувати берег, хоч це не гірше за нього міг зробити й будь-хто інший, та коли він залишався на катері, а вони повертались ні з чим, він почував себе винним. Отож він ішов, придивляючись до всього. Але примусити себе не думати так і не зміг.

Може, Віллі з того боку пощастило, думав він. А може, Ара на щось натрапив. Хай їм чорт, я, бувши ними, подався б саме сюди. Це перший такий зручний острів. Та вони могли й проминути його, піти далі. А могли повернути раніш, між Паредоном і Крусом. Але навряд, бо тоді їх напевне помітив би хтось з маяка, а поночі їм нізащо там не пройти, хоч би вони й мали провідника. Мабуть, усе-таки подалися далі. Може, ми натрапимо на них поблизу Коко. А може, й десь тут, в околиці. Тут є ще один острівець, який нам треба буде обшукати. Не забувай, що вони весь час орієнтуються за картою. Звісна річ, якщо не взяли собі за провідника якогось тутешнього рибалку. Вуглярів тут, здається, немає, бо диму я ніде не помітив. Ну що ж, дуже добре, що ми встигаємо покінчити з цим островом, поки нема дощу. Люблю я ці пошуки, подумав він. От тільки наслідок невтішний.

Він штовхнув шлюпку від берега і, обполоснувши з ніг пісок, скочив у неї. Свого загорнутого в плащ «малюка» він поклав напохваті й запустив мотор. Він не любив підвісного мотора так, як Ара, і, запускаючи його, завжди з острахом думав про забитий бензовід, про згорілі свічки та про інші приємні несподіванки, що їх могла піднести ця мала механіка. Та Ара ніколи не мав мороки із запалюванням. А коли мотор викидав якогось коника, він дивився на це, як шахіст, що милується блискучим ходом супротивника.

Томас Хадсон вів шлюпку попід берегом, але Ара зайшов далеко вперед, і він його не бачив. Певно, він десь на півдорозі до Віллі, подумав Томас Хадсон. Та несподівано вгледів його майже біля самої мангрової бухти, де кінчався пісок і важкі зелені мангри вростали просто у воду своїм корінням, що скидалося на переплетене буре гілля.

А потім помітив щоглу, що стирчала з тих мангрових хащів. Нічого більше не було видно. Але він бачив Ару, що заліг за невеликою піщаною дюною так, щоб спостерігати з-за неї.

Томас Хадсон відчув колючий біль, що перебіг йому по голові, як ото буває, коли раптом побачиш зустрічну машину, що мчить просто на тебе. Але Ара, почувши звук мотора, обернувся й помахав йому. Томас Хадсон пристав до берега трохи навскоси й позаду від нього.

Баск заліз у шлюпку, тримаючи загорнутого в плащ «малюка» дулом уперед на правому плечі, обтягнутому старою смугастою сорочкою. Вигляд він мав задоволений.

— Кермуй навпростець протокою, — мовив він. — Там знайдемо Віллі.

— Це одна з тих шхун?

— Авжеж, — відказав Ара. — Але я певен, що вони її покинули. Скоро буде дощ, Томе.

— Ти щось бачив?

— Нічого.

— Я теж.

— Острів гарний. Я знайшов стару стежку до води. Але нею давно ніхто не ходив.

— На тому боці, де Віллі, також є вода.

— А он і Віллі, — сказав Ара.

Віллі сидів на піску, підібгавши ноги й поклавши на коліна «малюка». Томас Хадсон скерував шлюпку до нього. Віллі подивився на них. Мокре від поту чорне волосся звисало йому на чоло, видюще око було голубе й недобре.

— Де ви, сучі діти, запропали? — спитав він.

— Коли вони тут були, Віллі?

— Судячи з г…, учора, — відповів Віллі. — Чи треба сказати — з фекалій?

— Скільки їх?

— Здатних відкладати фекалії — вісім. У трьох — дристачка.

— Що ще?

— Тепер вони мають провідника, чи лоцмана, чи як там його ще називають.

За провідника вони взяли місцевого рибалку, що мав на острові хатину, покриту пальмовим листям, і засолював та в'ялив на решітці нарізаний довгими смужками м'якуш баракуд, щоб потім збути китайцям, які скуповували цю солонину для роздрібних торговців, а ті продавали її в своїх крамничках за тріску. Судячи з вигляду решітки, той рибалка встиг насолити й нав'ялити чималий запас риби.

— Тепер німчиська їсти багато-багато тріска, — сказав Віллі.

— Що це за мова?

— Моя власна, — відказав Віллі. — У вас тут кожен має свою мову, як от баски чи ще хто. А тобі моя не подобається?

— Розказуй далі.

— Спав тут коло вогонь, — провадив Віллі. — їв свинячий м'ясо. Той, що з острів-бійня. Німчисько-хазяїн не мав консерви чи ощадив.

— Припини цю чортівню й розказуй як слід.

— Масса Хадсон одначе гайнуй час до вечір через великий опад із шквальний вітер. То чом не послухай Віллі, славний слідопит пампас. Віллі говори свій власний мова.

— Зараз же припини.

— Слухай, Томе, а хто вже двічі знайшов німців?

— Що із шхуною?

— Шхуна капут. Гнилий дошка. Один у кормі геть нема.

— Наразилися на щось, ідучи потемки без світла.

— Мабуть, що так. Гаразд, облишу чортівню. Вони вирушили далі на захід. Вісім чоловік і провідник. Чи, може, дев'ять, якщо їхній командир не міг піти до вітру, усвідомлюючи свою велику відповідальність, як ото часом і наш має деякі труднощі, а зараз саме лине дощ. Шхуна, яку вони покинули, вся геть просмерділа, бо загиджена свиньми, курми та отим їхнім камрадом, якого ми поховали. Вони мають ще одного пораненого, але, судячи з бинтів, рани в нього не тяжкі.

— Гній є?

— Еге ж. Але чистий. Хочеш побачити все сам чи повіриш мені на слово?

— Я вірю всьому, що ти кажеш, але хочу подивитися.

Він побачив усе: сліди, попіл вогнища, де вони спали й готували їжу, бинти, чагарі, що правили їм за вбиральню, й заглибину в піску там, де ніс шхуни ввігнався в берег. Тим часом уже сипав рясний дощ і налітали перші хвилі шквалу.

— Надягніть плащі й сховайте під ними ninos, — сказав Ара. — Хоч як воно є, а ввечері я маю їх повкладати.

— Я допоможу тобі, — мовив Віллі. — Ми вже наступаємо їм на п'яти, Томе.

— Простір перед ними величезний, а тепер вони ще мають провідника, який знає місцевість.

— Ти завжди все розважиш по-своєму, — сказав Віллі. — Що він знає такого, чого не знаємо ми?

— Та, певне ж, багато чого.

— Ну й біс із ним. А мені б тепер швидше на корму та помитися з милом. Чортзна-як хочеться добряче намилитись і стати під прісну воду.

Тепер уже періщила така злива, що коли вони вийшли з-за мису, то не могли побачити свій катер. Шквал посунувся до океану й був такий шалений, а злива така густа, що побачити катер було не легше, ніж розгледіти щось крізь стіну водоспаду. Всі баки враз наповнить, подумав Томас Хадсон. Уже тепер, мабуть, з водостоків так і цебенить.

— Скільки ж це днів не було дощу, Томе? — запитав Віллі.

— Треба буде подивитись у судновому журналі. Здається, більш як п'ятдесят.

— Схоже на те, що це вже клятий мусон починається, — сказав Віллі. — Дай мені черпак, треба вилити воду.

— Гляди, щоб не затекло на nino.

— Його приклад у мене між ногами, а дуло під лівим плечем плаща, — відказав Віллі. — Йому ще ніколи в житті не було так затишно. Дай-но черпак.

На кормі катера всі купалися голяком. Намилювалися, переступаючи з ноги на ногу, нахиляючись проти струменів дощу, а тоді підставляли під них намилені місця. Всі були засмаглі, але в цьому примарному освітленні здавалися зовсім білими. Томасові Хадсону пригадалося купання в Сезанна, тоді він розважив, що такий сюжет краще втілив би Ікінс. А потім подумав: слід би намалювати оце все самому — і невеличке судно на тлі бурхливої білопінної хвилі, що накотилася крізь сіру запону дощу, і чорну хмару нового шквалу, і короткий просвіток сонця, від якого стали срібними струмені дощу й заблищали тіла купальників на кормі. Він підвів шлюпку до борту. Ара закинув линву, і вони були вже дома.