Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер. Страница 138

— Том теж чимало перетерпів, — мовив Генрі. — А проте п'є холодний чай.

— Ну, годі вже страхіть і нісенітниць, — сказав Томас Хадсон. — Нічого я не перетерпів, а холодний чай дуже люблю.

— Я ніколи цього не помічав.

— Людина завжди відкриває для себе щось нове, Генрі. Катер уже майже порівнявся з маяком, і Томас Хадсон бачив скелю, яку треба було обминути, та й розмову цю вважав пустопорожньою.

— Слухай, Аро, піди й ти на ніс, подивись, як він там. І взагалі побудь коло нього. А ти, Генрі, вибери снасті. Джордже, ти йди до Антоніо і поможи йому спустити шлюпку. Можеш поїхати з ним, якщо він захоче тебе взяти.

Він залишився на містку сам. Обминув скелю, відчуваючи дух пташиного посліду — гуано, а тоді зайшов за мис і став на якір на глибині двох морських сажнів. Дно було чисте, і він добре бачив відпливну течію. Він подивився на пофарбований білим будинок і на високий старомодний маяк, потім перевів погляд на скелю, на зелені, порослі манграми острівці, і ще далі — на низький і голий кам'янистий край Кайо-Романо. Вони вже так давно, раз по раз від'їжджаючи й повертаючись, жили поблизу берегів цього довгастого, химерного, заполоненого москітами острова, так добре знали деякі місця на ньому й так часто, і з легким, і з важким серцем, кермували з відкритого моря на його орієнтири, що тепер Томас Хадсон завжди почував хвилювання, коли його обриси виникали чи зникали в далині. І ось він знову бачив перед собою його найнепривабніший і наймертвотніший край, що випнувся в море, наче клапоть похмурої пустелі.

На цьому великому острові траплялися й здичавілі коні, й здичавілі свині, і Томас Хадсон подумав про те, скільки людей тішили себе надією, що їм пощастить там осісти. Там були й пагорби з добрими пасовиськами, й мальовничі долини, й ділянки придатного для будівництва лісу, а колись навіть виникло ціле селище під назвою Версаль, де гурт французів спробував покласти початок освоєнню Романо.

Тепер усі ті каркасні будівлі стояли занедбані, крім єдиного великого будинку, а одного разу Томас Хадсон, зайшовши в глибину острова набрати прісної води, побачив там, як покинуті господарями собаки товклися серед свиней, що рились у багнюці; і собаки, й свині були аж сірі від москітів, які обліпили їх суцільною масою.

То був прекрасний острів, і, коли кілька діб підряд безнастанно віяв східний вітер, ти міг бродити там з рушницею зо два дні, весь час залишаючись серед мальовничої природи, такої ж незайманої, якою вона була ще тоді, коли Колумб уперше ступив на це узбережжя. Та потім, коли вітер ущухав, з мочарів налітали хмари москітів. Саме хмари, тут це не красне слівце, подумав Томас Хадсон. Вони справді налітають хмарами й можуть заїсти людину до смерті. Отож ті, кого ми шукаємо, навряд чи отаборилися на Романо. За такого безвітря — аж ніяк. Мабуть, вони пройшли далі на захід.

— Аро! — гукнув він.

— Що, Томе? — спитав Ара. Він завжди одним скоком опинявся на містку, легко, мов акробат, але тіло мав сталеве.

— Як там справи?

— Віллі не при собі, Томе. Я забрав його з сонця, дав випити й примусив лягти. Тепер він начебто спокійний, але надто вже пильно дивиться не знати куди.

— Мабуть, перегрівся на сонці, і це вплинуло на його слабку голову.

— Може, це. А може, й щось інше.

— Що там ще чути?

— Хіль і Пітерс сплять. Хіль чергував біля Пітерса, не давав йому спати. Генрі теж спить, а Джордж поїхав з Антоніо.

— Вони мали скоро повернутися.

— Повернуться.

— Не можна пускати Віллі на сонце. Я зробив дурницю, що послав його на ніс. Дбав про дисципліну й вчинив не подумавши.

— Я там розбираю і чищу зброю, а перед тим перевірив усі детонатори, чи не підмокли після учорашнього дощу. Вчора увечері, коли закінчили грати в покер, ми все порозбирали, вичистили й змастили.

— Тепер, коли така вологість, треба щодня все перевіряти, хоч стріляли з чогось, хоч ні.

— Я знаю, — сказав Ара. — Слід би нам висадити Віллі на берег. Але тут не можна.

— То на Кайо-Франсесі?

— Там можна б. Але краще в Гавані, і щоб звідти його кудись одвезли. Він не буде мовчати, Томе.

Томас Хадсон подумав щось і одразу ж пошкодував про це.

— Нам не треба було брати чоловіка, демобілізованого через хворобу голови, — сказав Ара.

— Знаю. Але ми взяли. А скільки ще наробили помилок?

— Не так уже й багато, — відказав Ара. — Можна, я вже піду наниз кінчати свою роботу?

— Можна, — відповів Томас Хадсон. — Я дуже тобі вдячний.

— A sus ordenes [183], — сказав Ара.

— Якби ж ті бісові накази були розумніші, — мовив Томас Хадсон.

Тим часом Антоніо і Джордж уже піднялися з шлюпки на борт, і Антоніо відразу ж пішов на місток, доручивши Джорджеві з Генрі витягти на катер шлюпку та мотор.

— Ну що? — спитав Томас Хадсон.

— Певно, вони пройшли тут останньої ночі, коли ще був вітер, — сказав Антоніо. — Якби повернули в протоку завидна, їх неодмінно помітили б з маяка. Старий човняр, що має ятери, не бачив тут ніде жодного черепашатника. А то б досі вже згадав про це, бо дуже любить побазікати, так мені доглядач сказав. Може, нам ще раз поїхати й розпитати його самого?

— Ні. Я думаю, вони на Коко чи на Гільєрмо.

— Та, мабуть, за такого мізерного вітру далі не зайшли.

— Ти певен, що вони не могли пройти протокою вночі? — Навіть коли б мали найкращого в світі лоцмана.

— Тоді треба шукати їх на підвітряному березі Коко чи далі на Гільєрмо. Знімаймось і рушаймо.

Дно біля того узбережжя було дуже небезпечне, і він обминав усе, що міг, тримаючись сажнів за сто від нерівної берегової лінії. Берег тягся низький і скелястий, а вподовж нього рясніли рифи та великі мілини, що після відпливу були всі як на долоні. На містку знов пильнувало четверо вахтових, і ліворуч від Томаса Хадсона стояв Хіль. Томас Хадсон дивився на берег, бачив віддалік зелену стіну мангрових хащів і думав: ну й погибельні ж тут місця за такого безвітря. Високо в небі уже купчилися хмари, і він подумав, що шквал цього дня може насунути раніше. А за Пуерто-Коко є місць із троє, де треба добре пошукати. Отже, підострож свого коня — і туди.

— Генрі, — мовив він. — Стань замість мене і тримай двісті вісімдесят п'ять, гаразд? Як щось помітиш, гукни. Тобі, Хілю, нічого стежити за берегом. Тут скрізь надто мілко, вони не могли пройти. Переходь до правого борту.

— Я б хотів ще трохи постежити за берегом, — озвався Хіль. — Якщо ти, звісно, не заперечуєш, Томе. Там далі є ота хитра проточка, що йде майже паралельно з берегом, то провідник міг завести їх туди й сховати десь у манграх.

— Гаразд, — сказав Томас Хадсон. — Тоді я пришлю сюди Антоніо.

— В цей великий бінокль я зможу побачити щоглу серед мангрів.

— Дуже сумніваюся. А втім, біс тебе знає. Може, й побачиш.

— Прошу тебе, Томе. Якщо ти не заперечуєш.

— Я вже сказав, що згоден.

— Пробач, Томе. Але я подумав, що провідник таки міг завести шхуну туди. Ми ж самі колись заходили в ту протоку.

— А потім мусили повернути назад.

— Я знаю. Та коли вітер ущух, їм довелося поспіхом шукати схованки. А нам же ніяк не можна їх проминути.

— Твоя правда. Але ми йдемо надто далеко звідти, і навряд чи ти зміг би побачити щоглу. Та й вони напевне замаскували б її мангровим гіллям, щоб не видно було з повітря.

— Я знаю, — із суто іспанською впертістю правив своєї Хіль. — Але в мене зіркі очі, і цей бінокль дає дванадцятикратне збільшення, і день сьогодні ясний, так що далеко видно…

— Та я ж уже сказав: гаразд.

— Я знаю. Але я хотів пояснити.

— Ти й пояснив, — сказав Томас Хадсон. — А якщо ти справді побачиш ту щоглу, можеш начіпляти на неї земляних горіхів і застромити мені в гузно.

Хіль трохи образився, але потім розважив, що це дотепно, особливо про земляні горіхи, і почав так напружено видивлятися на мангрові хащі, що очі його мало не влазили в бінокль.

вернуться

183

Готовий виконувати накази (ісп.).