Київські контури. Вибрані вірші - Могильний Аттила. Страница 11

4. «Скелі тануть над берегом…»

Скелі тануть над берегом,

краплі

забарвлюють

тло

у червіньку мечів.

І черлених щитів

при коліні,

мов квіту, лягло

по обидва ряди,

де порубано

щире золото.

Скелі тануть над берегом,

з чорних лісів

піднімається вир

чорних псів,

і вовків,

і сокир,

піднімається змій,

і палає його луска,

і кудлатими хвилями

починається приказка.

І тече череда.

А на темних колодах мостів

дістають з-під кирей,

і кривавиться ніч,

і біліють в імлі

білі куни

у золоті

і серебрі.

Проводжайте гостей.

До суворих норвезьких морів

вирушають ладді.

СОБОР

Цикл

1. «Бджоли летять.»

Бджоли летять.

Бджоли окутують нас,

у важкому їхньому меду

світ кленових човнів,

світ будинків, мостів і пагорбів

дзвінкими голосами дітей пливе.

Світе мій у затінку дерев.

Князю мій,

оксамитами, човнами, дівами

в хвилях легких повертаєшся —

місто дзвінкове

в плачі голову закинуло:

там за пагорбами полк твій

птахи крилами накрили.

Вікно відчиняємо, день

тягає, мов шовк,

на пагорби правого берега:

колії підземки в снігу

ідуть за обрій.

Крислаті дерева Відрадного,

солодка курява Відрадного —

голубник

для всіляких —

вороних, карих і просто голубник:

стріли летять,

і стріли влучають —

в прозорому сосновому повітрі лівого берега,

наче мідний меч, злітаєш в моїх руках,

сяйвом залита,

стрімка.

3. «У диму цигарковому місто — геть промислове…»

У диму цигарковому місто — геть промислове,

у диму на світанку

ми — в крові, ми — вершники, юні,

ми на конях приходимо,

і в траві, над нами, як горлиці, —

діви юні, вродливі і ніжні,

і кохані, тому що —

в диму світанковому.

Очі бога трави,

ці зелені, веселі, закличні,

очі наших дружин

і прохають, і пестять і ще —

ще не всіх золотих у світанку,

на злеті перехопили,

ще виносять вино

синьооким, русявим і молодим.

Місто дихає, пагорби —

в синьому мареві,

небо — в золоті,

діви — в хутрах,

ще усе на місцях,

ще цей чвал підхопив і несе, і гойдає:

О шовкова трава Берестечка

і удар кінноти під Батіжком.

4. «Орлине гніздо.»

Орлине гніздо.

Сходи нагору ведуть,

гілля дерев над ними

склепіння гнучке утворює,

в затінку їхньому

бронза мечів потемніла від крові.

Бронзу щитів змикаємо,

облич наших — не видно,

ми ж — бачимо все:

стріли дзвенять, від щитів відбиваючись,

падають в куряву на сходах.

Дерево стріл —

чорне, важке, задушне,

мов коси рабинь візантійських.

Гнучкий, наче рись, наш прапор

вгору повзе,

понурих стріл уникаючи.

Шерсть рисі

пахне лісом ранковим,

очі рисі

палають синім вогнем:

ми луки тугі піднімаємо,

стріли дзвінкі лісові

крізь зелене сплетіння гілок,

наче дикі бджоли, дзижчать.

Щити на плече закинувши,

вгору ідемо,

мечі на ходу витираємо.

Світ у долині —

ясен,

і переможцям —

слава.

5. «Присмерк за вежами…»

Присмерк за вежами —

ми

від юності ідемо:

давніх друзів

ледь впізнаю —

щось інше нас нині об’єднує.

О нескінченний стрій

вічного рушення посполитого:

стриманий шурхіт слів,

сніг непорушний на вежах

і в суворому світлі

вродливі обличчя княжичів.

Всесвіт над нами —

наче тінь снігопаду, але

на засипаному снігом континенті

людина збудує дім,

людина утвердить себе.

В центрі Всесвіту —

планета людей,

цей залізний і жорстокий світ,

світ красивий,

гідний того,

щоб в ньому жити.