Київські контури. Вибрані вірші - Могильний Аттила. Страница 7

2. «Залишається мелодія і сум.»

Залишається мелодія і сум.

Глянь,

це ти і я,

це той день,

в якому ми любимо одне одного,

це світ,

де голоси нашої юності

натягнули сталеві троси

над затокою,

над катерами з обдертою фарбою,

над поїздами, що повезли перших.

Зійди на цей міст,

і назвімо його пам’яттю.

Коли підуть останні,

залишиться тільки сум,

наче вино, настояне на травах:

вікно — це неминучість скла,

перед яким зупиняємося.

3. «Місто вночі…»

Місто вночі —

озеро для птахів перелітних.

Вони опускаються в його вогні,

і вода тіней

змикається над ними.

Прокидаючись опівночі, бачимо:

сірий морок притрусив місто,

наче попіл жарини багаття.

Спалахуємо крізь них.

Проведи мене цією стежкою:

леза мечів

залишають свої гнізда

(час вирію — час прощань):

надто похмура рать,

але маю бути там.

Рух рядами,

наче прокинувся звір,

чорнота сталі

створює відображення озера.

В глибині вод —

течія прозора

і затока осіння,

засипана листям барвистим.

Пластика Архипенка

Наших спогадів плутанину

і важку зримість предметів,

створених нами,

ми звідти принесли,

де можна світ усвідомити

не як безмежну самотність

в оточенні тиші, а як

силуети будинків

у фіолетовім надвечір’ї і, може,

контури дерев,

розмиті дощем і вітром.

…і тепер

залишаємо в просторі

мармуровий пливкий силует

двох коханців,

позначаючи цим

не нашу мету,

а просто доцільність нашого існування

між зір,

що самотнім своїм світлом схожі

на іскринки сміху

в зеленавих слов’янських очах.

СПЕКОТНОГО ПОЛУДНЯ

Цикл

2. «Земля скорботи нашої.»

Земля скорботи нашої.

Цьогорічна павутина над пероном

і обриси голого тіла

крізь тонкий ситець.

Довга ніч поверне поїзди.

Ходою тигриці самотнім пероном:

молоді стегна роздирають білизну —

спрага:

біла піна Кіприди

у вузеньких трусиках.

…Весна надій,

весна сподівань великих…

3. «Дощів тяжкий оксамит…»

Дощів тяжкий оксамит

вкриє цей край,

в дощах —

повертатися нам:

забуття — єдина невичерпність.

Повернемося яблуками зі свого саду:

сезон оксамиту триває,

сезон вогнів у розбитих вагонах.

Жінки на переїздах —

наче розкриті роти ночі,

волаючої за нами.

Довільний рух

Сльота на передмісті.

У безлюдному парку — ти

з гілкою сосни в руках.

Спускаємося сходами до ставка:

причал з човнами —

у затінку верб, тому

місяця звідси не бачимо,

лише блискітки кольорові

і синя гілка сосни,

що гойдаються на хвилях.

…Твої губи шукають мене,

мокрі від дощу вечірнього…

…Вогники цигарок

зблиснули на причалі…

…У сльотавому передмісті

знаходжу твоє кохання…

Заходимо в себе,

наче забредаємо в воду.

Пальці наші сплелися недбало,

а вільною рукою

піднімаєш все вище спідничку,

зібгавши її спереду в кулаці.

Крізь соснову глицю, тріски і листя,

що гойдається на поверхні,

входимо все глибше,

відгрібаючи руками сміття,

яке хвилі підносять до нас.

НІЧНІ МЕЛОДІЇ

Цикл

1. «Чуєш, співають хлопці з Ліверпуля.…»

Чуєш, співають хлопці з Ліверпуля.

Ти не розумієш слів,

але розумієш почуття.

Зараз ти ідеш вулицею,

твоя кохана іде поруч тебе.

Зупинись і подумай,

врешті,

немає значення,

про що думати.

Ще вчора тут усе було правдою.

Сьогодні — це історія.

Увімкни музику —

це золото тих, що не мають,

це Батьківщина тих, що в дорозі,

це народ тих, що спрагли боротьби, —

увімкни музику.

І подумай,

чого ми так любимо історію:

в безмірі часу

твоя частка не варта гри,

але ти почнеш її.

Твоя кохана прекрасна,

вулиця, якою ви йдете,

обсаджена деревами,

і, озираючись, бачите,

як діти біжать у школу,

а бровки хідників і паркани

пофарбовано білим вапном.

Розумієш: весна.

Піт кохання заливає вам очі,

коли минає насолода.

Візьми цю хвилину з собою

і рушай в дорогу.

Віднині

ви — вдвох,

але час не має жалю.