Золоті копита - Логвин Юрий. Страница 10

Стягли каптан з козака, і старша сказала:

— Каптан новий, трохи мулом зашмарований та сильно болотом смердить. Сукно відмінне — лунське. Як випрати і випрасувати, то не менше трьох монет візьмемо…

Середульша висмикнула патичок з петлі, розкрутила очкура і почала стягати з козака шаровари.

Вдова все роздивлялась карбований срібний пояс і, не підводячи очей, спитала у череватої.

— Шаровари чогось варті?

— Шароварам ціна базарна… А от у шароварах річ дуже цінна-а-а…

Подивіться, сестрички.

— Ой матінко, яке воно велике! — Зойкнула дівка.

— Добра штука, як головка в баса! — Поважно зазначила старша сестра. А тоді молодшій. — Ми з сестрою ці забавки знаємо. І тобі вже час. Ми тобі його першій відступаємо.

— Я боюся…

— Тю на тебе! — Скрикнула вагітна. — Як ти така ляклива, то тоді я перша!

— І почала розкручувати пояс, кинула фартушину на козуб, запаску на діжку і здерла з себе сорочку.

— Підожди, не квапся. Ми удвох почнемо, а мала тоді нехай пристає! — І шинкарка скинула з себе геть усе, крім намітки, Подивилась на молодшу сестру.

— Ти подивись на неї — ну тобі чисто черниця! Ану розбирайся! Та світильник на решето постав. Та обережно, бо ще мені корчму спалиш… А ми, сестричко, — це вона до череватої, — покладімо його на ліжко… Та важкий же, собака…

— І не кажи, сестро! М'язи у нього як вилиті. І, дивися, весь у рубцях… Ось від шаблі рубець… ось від кулі… А цей від чого? Я щось не второпаю…

— Це його залізом розпеченим мордували… І дивися, досі живий!

— А сьогодні, як думаєш, виживе?..

— Побачимо, сестричко… Ану, мала! Знімай зі свого судженого гайтан. Щоб він нашим чарам не завадив.

Дівка, вже розібрана, підскочила до Омелька і обома руками стягла з його шиї шовковий шнурок із кам'яним хрестиком. Передала його старшій сестриці. Та обережно, самими пучками взялась за шовкову шворку і почала уважно роздивлятись.

— Їй же, я такого не бачила! І камінь якийсь зелений. Часом не смарагд? І скільки ж він може коштувати?.. Перший раз бачу…

— І я перший раз бачу, — відказала молодша, нахилившись над Омельком і потягуючи за єство обпоєного бійця.

— Що ти там робиш?! Що то значить молоде, дурне, не навчене. Хто ж до себе спочатку тягне? Треба ту шкірку відтягувати назад, розкривати, а потім закривати… Ось так, ось так, ось так!… — Почала черевата роз'ятрювати чоловіче єство. Губу закусила, очі примружила і важко дихала.

— Ану, дівчата! — Розсердилась старша, — Не дрочіть, бо виллє сім'я — нічого нам не дістанеться…

— Сестрице, — докірливо перебила її середульша, легенько перебираючи пальцями по єству, мов по сопілці, — та в нього таке коромисло, що ми ще всі втрьох на ньому погойдаємося… без перерви… Повір мені. Я їх всіх краще тебе знаю.

— Авже. Хто на тебе моргне, ти тому й даси…

— Тобі що — завидки? Що, я в тебе кого відбила? — У цю мить рипнули двері, і в комірчину прослизнув чорний пес. І зразу пхнувся мордою у пахвину козакові.

Від дотику холодного мокрого собачого носа козак враз підвівся на ліктях і з жахом подивився на свій натільний хрест у руках голої шинкарки. Потім побачив череп-світильник у руках голої дівки. Омелько розкрив рота, щоб крикнути, але жах стис йому горло. Хапав ротом повітря, але марно — повітря не проходило в легені. З останніх сил, зі страху, схопився Омелько і вжучив обома кулаками.

Шинкарка впала навзнак, дівчина гепнулась боком на кошик. Але вагітна вчепилась ззаду в горло козакові. Дихання в Омелька не стало і він перепнувся через шинкарку, вдарився головою об діжку. У голові запекло вогнем, перед очима попливли червоні плями. Крізь червоний морок бачив, що дівчина вже піднялась і людським черепом замахується йому в лице. Відчув, як ногу нижче коліна прихопив іклами чорний пес. І вдова схилилась над ним і приміряється його турецьким чингалом, щоб відтяти йому єство… Омелько дотягся з неймовірним зусиллям до її намітки, щосили шарпонув. І в ту ж мить горло Омелькові відпустило, і він відчайдушно заволав….

То йому здалося, що він закричав, бо насправді він лише захрипів і розкрив очі.

Лежав на пожарищі. У правиці тримав мушкет, лівицею не в намітку відьмину вчепився, а затис ремінь вуздечки.

А чорний пес здоровенний, просто таки прездоровий, вхопив його за шаровари і тягне, аж тканина тріщить. Ледь звівся на ноги Омелько, бо і руки, і ноги в нього помліли, подубіли. Озирнувся на всі боки. Над купами обвугленої глини, та чорного вугілля та сизого попелу здіймалося кілька обгорілих, закопчених коминів. Подихи легенького вітерцю здіймали той попіл сивим туманом. На витолоченім і обгорілім спориші лежало кілька хуторян. Один мертвяк закляк посеред дороги і не випускав із мертвих пальців добру сокиру.

Козак ступив у бік мерця, щоб взяти сокиру. Та псище прихопив його вже за полу каптану і потягнув у інший бік.

Омелько послухався пса і пішов туди, куди той тяг. Намагався не дивитись на побитих людей. «Що дивитись? Треба скудельницю копати та й покласти туди християн… Ну невже таки ні одна душа не врятувалась?…» Пес привів Омелька до колодязя з журавлем. Тільки підійшли до колодязя, зразу став лабетами на зруб і зазирав у колодязь.

Омелько й собі нахилився над колодязем і побачив: треба лізти.

Припнув коня до колодязного стовпа. Мушкета спер на зруб. Роззувся, закасав шаровари та й поліз у дірку.

Пес лапи на зруб поклав, зазирав у темний колодязь і повискував нетерпляче, ще й хвостом метеляв. Як би чекав когось.

Зрештою, за якийсь час виліз козак із колодязя. Утер піт з чола, став босими ногами на зруб та й почав жердину із цебром тягти. Помалу витягав, обережно, з передихом.

А пес, як не сказиться, все бігає навколо зруба, підіймається дибки, зазирає в колодязь, скавулить.

Зрештою, витяг Омелько у цебрі ледь живого хлопчика. Не так вже й, щоб у цебрі. Вже той хлопчик у цебро не влазив. Омелько посадовив його на цебро та й до жердини прив'язав своїм шовковим поясом. Відв'язав хлопчика, взяв на руки. А пес скаче, хлопчикові п'яти облизує, козакові руки. Хлопчик ледь губами ворушить — замерз, задубів, мокрий наскрізь, вода з нього чурить, а посміхається все ж до собаки.

— Собака твій?

— Ні. Собака дядька Семена. Він у дубовім гаю свиней випасав. До нас у гості приходив, бо наша хата коло гаю.

— Твої у гаю сховались?

— Ні. Не встигли. Тата й маму татари взяли. Діда й бабу порубали.

— Отакої… Ну скидай свої кармазини, та вигрівайся під сонцем… А я коня попораю та щось пошукаємо покріпитись.

Що малий так задубів, то й не був спроможний сорочку свою, ослизлу в зелені, зняти, то Омелько роздяг його і посадовив на свій згорнутий пояс. — Та дивися — весь час повертайся до сонця то спереду, то ззаду. Щоб усе тіло прогрілось.

Омелько розсідлав коня, обдивився всього, всього — від вух до копит. Притрусив із порохівниці порошком плавуна рану від татарської стріли на соколку. Із саков вийняв торбину і зі здивуванням подивився на неї — А звідки це в мене? Це не моя торбинка. Подивимося!..

Розкрив торбу Омелько і витяг із неї тонкого полотна вишиванку. Тільки червоною ниткою пекучою розстилався вибагливий візерунок. «Коли, коли вона підклала? Як Буланка укоськала? Та він же нікого, крім мене… Та куди я, дурень, дивився?!» — Я їсти хочу.

— Га?! — Очманіло скинувся Омелько. — Що тобі?

— Я їсти хочу.

— Зачекай, тут щось ще є!! — Омелько поворушив рукою в торбі і витяг пакуночок, загорнутий у хустинку. — Ось тобі бубликів в'язка. Пригощайся. А мені треба коня напоїти та нагодувати. Бо кінь козакові перший товариш. Малий взяв бублики, притис до грудей, нюхав, облизував губи і ковтав слину. Аж сльози на очі накотились, але не вкусив жодного бублика ні разу, поки Омелько не попорав Буланка, не вмився і не втерся хустиною. Тільки коли козак сів навпроти малого, тоді він вп'явся у бублик зубами.

Омелько й собі вломив бублика з низки. Він смакував, той бублик і йому, аж сльози на очі навертались, як він згадував останню розмову з бубличницею. Коли Омелько побачив, що малий доминає третій бублик, він забрав в'язку назад. Малий, здавалось, заллється сльозами.