Золоті копита - Логвин Юрий. Страница 9

Омелько аж свиснув собі тихо у вуса, коли вийшов із кущів до дівчини — вона й сорочку вдягла і запаску припасувала і пояс пов'язала та так хвацько, якби ото на танці йшла. І довге чорне волосся встигла заквітчати ромашкою. Як годиться, знявши шапку, привітав чорнобриву дівчину:

— Здорові були, пане отамане! А ми про вас, пане отамане, чули! Раді вас у гості запросити, пане отамане!

— Можна й у гості, якщо не жартуєш, красно дівчино, — погодився Омелько, а сам собі подумав: «Не второпаю що, але щось воно тут не теє… Але побачимо, як подивимося. «І невловимим порухом перевірив, чи легко виймається чингал із піхов. «От холера його матері! Куняв, куняв, а мушкета так і не спорядив!» Липи давно відцвіли, але бджоли так і роїлись, так і гули над головою. «Скільки ж тут диких бортей?! Та хіба ці гречкосії щось тямлять у бортництві?…» Дівчина весело щебетала про своїх сестер, що заїзд держать, а вона ото їм допомагає.

До Омелька слова дівчини долітали наче через якесь запинало. Омелько перехрестився, щоб ця мара від нього відійшла — не допомогло. Не міг ніяк второпати всього і зрозуміти, що вона говорить.

Дівчина йшла на кроків два попереду, все оберталась, відкидала пасмо чорного волосся, всміхалася і говорила, говорила. То копилила пухкі вишневі вустонька, то вони розпливались у посмішці. Та от очі в неї нерухомі, застиглі, як погаслі чорні вуглики.

Піднялись дорогою на груд, і зразу ж побачили побілені зруби містечкової фортеці. Невелике зовсім містечко, але обезпечене добрим захистом.

Омелько аж спинився на хвилю: «Дивно, дивно, як же ми могли цим шляхом іти в Галичину, а тут не спинялись… А може мені привиділось, що це той шлях? Ну, такого зо мною ще ніколи не траплялось… Чи то в мене пропасниця, чи тому, що я з Буланка гепнувся?…» І корчма при шляху здивувала: стіни вибілені, призьба червоною глиною під шнурок підведена, свіжими очеретяними кулями крита.

Вискочила назустріч їм чорнява молодиця в тонкій пишній намітці. Ну тобі геть, як близнючка, схожа на свою сестрицю, дівицю ще. І ця величала Омелька паном отаманом, кланялася в пояс, запрошувала до корчми.

Та Омелько поки сам не напоїв коня, поки не всипав у шальку порції вівса, і не обернувся до корчемних дверей. На останок присипав плавуном з порошниці рану.

Як вступив із сонячного дня в корчму, то наче у якесь чорне пекло провалився. Лупав бубон, верещала скрипка і хтось на кугичках підсвистував. Попід стінами столи, завалені горою всяких пундиків і заставлені всяким питвом у баклагах, штофах, куманцях. А на лавах коло столів, тільки що не один на одному, возсідало дивне братство — наче зібрався весь минулий ярмарок.

Лише один стіл невеличкий стояв порожній. Якраз стояв проти устя печі. І така ж чорнява молодиця, як і та, що зустріла Омелька, тільки з великим черевом, витирала ганчіркою велику червону пляму.

Чорнява молодиця і її молодша сестриця посадовили Омелька на ослінчик до порожнього столу. І поки він примощував біля себе мушкет, на столі вже стояв запашний борщ, духмяніла жирнюча тарань, обпливали сметаною вареники, вилискував зеленою поливою глечик із холодним кисляком, червоніли на таці здоровенні раки, крізь зелене скло баклаги світилась сльозою чиста оковита, а на чарочці спалахували відблиски вогню із устя печі.

Середульша сестра, з важка черевом, а лицем така ж чорнява, як і дві інші, витягла з вогню рогачем горщик тушеної воловини. Взяла голими руками горщик з вогню і понесла козакові. Ще й ложку посунула козакові. Та Омелько їхньої ложки не взяв, а витяг із череса свою, козацьку ложку.

Подивився козак собі під руку, там вже біля мушкета лежить чорний псище, ніби мушкет сторожує.

«А часом ці сестриці не відьми? «— Якось весело подумав Омелько, сьорбаючи густий борщ і шукаючи язиком шматочки засмаженого сала. І не знаходив. Неймовірно смачний запах смаженого сала був, а самого сала в борщі — ані крихти. Дуже здивувало воно, та не став питати нічого в сестер. Чи від гарячого густого борщу, чи від чарчини оковитої, а така бадьорість (веселіє просто!) розлилася по всьому тілу. Тушена воловина з грибами ще додала насолоди утробі, аж співати захотілось. Як ото чарчину перехилив, душа усміхнулась. Відігнала оковита турботи і горе кудись за туманний обрій — відпливли і щезли і татари, і побратими, і нещасні бранки. Все навколо прояснішало. Добре стало видно всіх гуляк. І не вищала скрипка, а співала просто людським голосом. Бубон перестав калатати так-сяк, а бив дзвінко, просто ноги підштовхував до танцю. Розламуючи найбільшого рака, Омелько подивився ліворуч і дуже здивувався — на кінці дубового ослону сиділо троє візників з ярмарку. Крайній тримав в'яленого рибця, такого блискучого, немов черкеський чингал. Крізь проколоті очі рибця теліпався уривок шворки.

«Чи не моя то мотузочка? — Подумав Омелько. — Піду подивлюсь. «І, схопивши мушкет і баклагу, підвівся зі свого ослінчика.

— Пане отамане, пане отамане!!! — Загорлали корчемні гультяї і тягли до нього порожні чарки. — Сідайте до нас!

Гультяї посунулись по лаві, звільняючи місце Омелькові. Крайню, пухкеньку приблудну молодичку зіштовхнули з лави.

Чорний собака теж підскочив до галасливого столу. А молодичка постояла, постояла та й, підскочивши до козака, гепнулась йому на коліна.

Омелько обережно поставив чарку на стіл, схопив молодицю за поперек і, не сходячи з місця, високо підняв її і пересадовив на коліна сусіду.

— Ого-го! Оце сила! Оце руки! — Загорлали гультяї. — Залізний пан отаман! Слава отаману! Слава! Слава! — Ляпали долонями по мокрих дошках, тупотіли ногами. Скрипаль і бубонист просто нахилились над Омельком і тнули веселу музику. Аж ноги в козака самі підскакували.

Омелько твердою рукою наливав зі своєї баклаги оковиту в гультяйські чарки. І краєм ока зиркав на рибця в руках пелехатого візника. Це таки його рибець, його мотузка. Він сам на неї насиляв по десятку рибців.

Випили по чарці, і хотів Омелько спитати в гультяїв, чи вони самі в нього на ярмарку рибу купували, чи в якихось перекупок. Але не став питати, бо нараз густо запахло смаженим салом. Вся корчма вщерть виповнилась тим спокусливим духом. Обернувся до печі — середульша, пузата, перекидає широким ножем з великої пательні яєчню на тацю. Молодша сестричка бере тацю і несе до його столу.

Омелькові від виду золотих жовтків та прозорого сала, від запаху свіжатини ледь серце не зайшлося — років два такої домашньої яєчні він і не нюхав, і не куштував.

Козак зразу ж полишив галасливу компанію. Вломив здоровий шмат хліба, підхопив ним жовток, шмат сала і цілий жмак золотої всмаженої цибулі.

Хрумтіла на зубах цибуля. Розтавав пухкий хліб. Хрупала шкоринка. Добре посолений сірою сіллю жовток був незмірною насолодою. Закортіло до всього цього розкішного смакування ще й чарчину перехилити. Останню. Нахилив баклагу і лише півчарки націдив. І не засмутився від того. І так йому добре, а заливати очі оковитою йому, Баламуту, не годиться. Всі у Великім Лузі знали, що Баламут ніколи не впивався — ніхто його не бачив на землі, ніхто не пам'ятав, щоб він непотрібство якесь п'яне варнякав. Отож одним ковтком спорожнив чарчину. І тільки оковита досягла шлунка, як просто вогнем пішло по всьому тілу, напружило всі м'язи і враз наче ото, як покришку з киплячого казана зняли, і вийшла пара — отак Омелька полишили всі сили.

І чорний пес враз схопив зі столу, просто з миски, печену воловину. «Отруїли, чортові сестри… Пропав я ні за цапову душу…» — встиг подумати Омелько, опадаючи на стіл у солодкому безсиллі.

Старша сестра стала над козаком, потягла за вухо і перевернула голову на другий бік.

— Еге, дівчата… Впилось наше золотце… Нумо мерщій тягніть…

Чорнокоса дівчина та її черевата сестра підхопили під руки Омелька і потягли до комірчини. У комірчині вони його штовхнули на старосвітське дубове ліжко. І зразу ж кинулись нишпорити по його одягу.

Спочатку глиняний світильник тримала вагітна сестриця, а старша і молодша заволоділи всіма Омельковими добрами. Старша ніяк не могла намилуватись широким срібним поясом, що його під каптаном носив козак. Дівка витягла із піхов кривий турецький чингал і крутила ним, і його дзеркальне лезо від світильника пускало зайчики по стінах. І окуту сріблом порошницю відкрили і понюхали. Почали чхати, кленучи бойове зілля.