Золоті копита - Логвин Юрий. Страница 11

— Не можна з голоду зразу наїдатись. Коли я в сарацинів був у полоні, то якось ми йшли через піски і так випало, що лишились ми без їжі. Вода, хоч і погана у козячих міхах, була. І от ми йшли з водою, а без їжі. І ніхто не сконав. А як прийшли до оазу, то ті, хто накинувся на їжу, той і сконав. Я якось, Божою волею, утримався від ненажерства і не тільки не мучився кишками, а й утік із тих страшних країв.

— А що то таке оаза — це як ото заїзд, де всяку їжу продають?

— Ні, хлопче. Це коли серед пісків і каменю в якійсь улоговині б'є джерело. Тоді там виростають такі дерева пальми. У них голий стовбур і високий. Гілок немає жодної. Замість гілок з вершка стовбура виростає здоровенне листя. Уяви собі — одним листом можна накрити мажу з волами! — Листя таке широке?.. Як лопухове?

— Ні! Таке довге. Ну, як би тобі сказати, на що воно схоже… Знаєш, малий, воно схоже на лист папороті… — Омелько потяг носом.

— Що це таке — смаженим салом так сильно пахне? Чи мені мариться?

— Там за горбом згоріла клуня дуки Савки. Я сам бачив, як татари туди нагаями і дардами свиней загнали і підпалили. Свині так кричали, що я зліз із дереза і хотів у гай утекти. А татари мене побачили. Я тоді на хутір побіг і заліз у колодязь…

— Переверни штани й сорочку, щоб добре висохли, а я для всякого случаю мушкет споряджу.

Коли козак осідлав коня, він посадовив хлопчика в сідло, взяв у руки мушкет із запаленим нотом і цмокнув коневі. Кінь рушив за хазяїном. Пес теж крутився коло них.

Піднялись на пагорб і побачили внизу такі згарища, як і з цього боку. — Бодай не діждали, сучі пси! — Омелько прискорив кроки.

Зразу під схилом було найбільше згарище. Здоровенна кругла купа перегорілих болонків та товстенних шматів обпалені, закопченої глини. Від чорної купи розпливався довкола густий і масний запах, ніби чад, перепаленого м'яса і сала.

Якщо всі згарища вичахли і тільки попіл від вітру крутився часом, то тут у кількох місцях з-під золи блимали червоні жаринки. Потріскував підгораючий смалець, і нестерпно смерділо спаленими ратицями.

На цьому, ще пихкаючому синім чадом, згарищі вже греблося кілька здичавілих собак, і стрибали й сварились між собою ворони.

Чорний пес загавкотів на цих приблуд, а вони всі стали на нього брехати з таким завзяттям, що аж у вухах лящало.

Омелько кілька разів так хльоснув нагайкою, так стрельнув вузлованою, що ворони зразу знялись, а собаки, хоч і огризаючись, а все ж відійшли подалі.

— Якби оцих свиней люди їли, скільки б днів вони їли.

Омелько нічого не сказав, тільки махнув нагаєм.

Хлопчик незграбно спробував злізти з коня і впав.

— Ну що, джуро мій молоденький, не забився? — Підхопив і поставив його на ноги козак.

— Ні, не забився… Тільки знов їсти так захотілось… бо тут печенею пахне…

— Брехати тобі не буду — я теж їсти захотів. Але ми не можемо і крихти звідсіль взяти, поки все не вислідимо. Це зробили татари. Бо їм їхній закон свиню не дозволяє ні тримати, ані вживати. То хіба вони це нам пригощення приготували? Татари хитрі й підступні: не може бути, щоб вони якоїсь мерзоти не зробили. Щось вони таки втнули…

— А що вони могли утнути?

— Звідки я знаю?! Треба добре, добре все оглянути.

Кінь занепокоєно вихав і від запаху пожежі, і від брехоту здичавілих псів. І Омелько прив'язав Буланка до обгорілої вишні. Тонкі гілки гнулися від щедрого врожаю вишень. Вишні були всі попечені і вкриті чорною жирною кіптявою. Вишні пахли смальцем.

Де голіруч, де дрючком, а де сокирою, тією, що лежала на хуторі, Омелько потроху розваляв верх згарища.

Під залишками будівлі, одна на одній, розчавлені, спечені й обвуглені начорно свині, підсвинки, поросята.

Омелько просунув товстенну жердину під обвуглених поросят. Якось дивно вони в одному місці скупчились. Підважив жердиною і відвернув набік товстий пласт із вугілля і обгорілих поросят.

— Дядьку Семене! — Заволав хлопчик не своїм голосом.

Омелько Баламут відпустив жердину, зняв шапку і перехрестився. Взяв хлопчика за плечі.

— Допоможи мені все глиною закидати. Щоб ні пси, ні ворони його не поїли. Не плач! Дядьку Семену вже нічим не поможеш. Царство йому небесне та упокій його душі!

І козак та хлопчик заходилися загрібати свинопаса і його поросят.

А чорний пес, видно таки якимось своїм собачим вірним нюхом упізнав свого господаря. Шерсть йому на чубку стала дибки, він сів на задні лапи, задер морду і завив з такою силою і тугою, що Омелько аж здригнувся.

Хлопчика від завивання пса почало тіпати, він цокотів зубами, вчепився в рукав Омелька.

— Ой боюся, ой боюся! Татари вернуться і нас підсмажать.

— Не бійся татарина. От ми полагодимо тут все та й поїдемо у Великий Луг. А там вловимо татарина і, щоб ти його не боявся, втопимо, як курку. — А чого втопимо?

— Бо татарин сучий син, вогнем його не злякаєш. А води він ще як боїться!

— Ой я боюся, все одно боюся!..

— Не бійся! Щоб ти не боявся, то будь мені сином!

— А мій батько не помер! Його татари забрали…

— Твоя правда, малий. Тоді будь мені названим сином. Згода?

— Згода!

— Ну, якщо згода, то тоді мій син, названий, не може боятись татар. Бо я, твій названий батько, Омелько Баламут, ніколи не боявся ні татарина, ні турка. Стерегтися їх треба, а боятись їх козак не може. От ти знаєш, скільки мені було років, як я першого татарина впорав? У мене тільки вуса почали пробиватись. Я тоді тільки просився в парубоцьку громаду. Мені пообіцяли порадитись після Покрови, коли почнуть на досвітки збиратись. Так ото в наш край того літа продерлися якісь шалені їхні відчайдухи. А я в лісі з козаками здибався. Їдемо ми лісовою дорогою, і на нас татари вискочили! Почався гармидер, що ну! І в тому гармидері я одним тільки козацьким списом (свого не було!) з одного удару відправив татарина в пекло. Тут гармидер, смерть і валт, а я підібрався до вбитого, стягнув з нього лук і стріли. З такого тугого лука я вперше стріляв. І першою ж стрілою зняв із коня зацного татарина! А вже з того татарського дуки я здер кольчугу із сталевим зерцалом, що й слів не має описати! Більше в бою я ні з кого не злупив такої прекрасної здобичі!.. От яка історія… Тепер сідаймо на коня і їдьмо до людей. Будеш мені поводирем, бо я не знаю, де тут найбільший городок із заборолами.

— Я знаю, я знаю! Ми з дідом та бабою туди на ярмарок ходили. Я там живого ведмедя бачив. Він танцював під дуду… Батьку, а пес Бубка?! Як ми без нього?

— Він тебе порятував, значить тепер, коли його хазяїна спекли, має тебе за хазяїна признати. А як ні, то й не клич його: така його собача доля — бути без хазяїна…

У полудень, коли вони спинились напоїти і попасти коня біля прозорого джерела, їх наздогнав чорний пес Бубка. Лащився до малого, облизував і повискував.

— От бачиш, синку! Як я тобі й казав, тепер він признав тебе за хазяїна. На, пригости його бубликом. Багато не давай — дай кусничок.

— А чого? Мені Бубці не шкода і цілий бублик дати.

— Е ні, синку! Цілий бублик — то їжа, а маленький кусничок — і пригощення, і нагорода. До всякої божої тварі її закон треба вживати. Будеш знати всі закони — будеш мудрим, як цар Соломон. Вчися, а я що знаю, тобі передам…. Під вечір, голодні і змучені, дістались вони до містечка. Володарі його добре укріпили справними заборолами дубовими, вмащеними білою глиною. Навіть дві рублені башти над воротами поставили. Здалеку і вибілені заборола, і башти здавались кам'яними.

А передмістя все, до щенту, було розбите, сплюндроване і спалене ординцями.

По дорозі до містечка верхівці проїхали через ще два хутори. Ні поживи! Ні води не могли напитись! В один колодязь ординці побитих дітей покидали, у другий — поколотих свиней, козу і порубаного собаку. Всякий посуд було потрощено, діжки з медом порубано, як де був великий казан, то його попробивали келепом.

На останньому хуторі знайшли два добрі, оковані хорошим залізом, заступи.