Історія польсько-українських конфліктів т.2 - Сивіцький Микола. Страница 63

Після стабілізації міжнародних відносин

1. Принципом політики є злагоджене співіснування української і польської націй.

2. Якщо укладення польсько-російського договору про обмін населенням не буде можливим або не дасть очікуваного результату, польська політика повинна привести за якнайкоротший час до такого кількісного відношення польського населення до непольського на всій території південно-східних земель, за винятком вузької гірської карпатської смуги, щоб в окремих воєводствах, повітах і гмінах польський елемент становив принаймні 75 % загалу населення шляхом: а) переселення на територію центральної і західної Польщі та планового розміщення там непольського, зокрема українського, сільського населення з метою наділення землею малоземельних і працевлаштування безземельних; б) переселення і планового розміщення у містах, містечках і промислових центрах центральної і західної Польщі непольського населення, а особливо українського, і працевлаштування його там за відповідними професіями; в) сприяння еміграції українського населення за кордони Польщі з застереженням, що польська політика повинна протидіяти згуртованому осіданню українців на території Чехії з метою уникнення можливості повстання; г) планової, у всіх відношеннях цілеспрямованої польської колонізації південно-східних земель, а особливо переселення малоземельного і безземельного польського населення із західних і центральних воєводств на землі, які залишилися після переселеного непольського населення і які походять від справедливої з національної і державної точки зору парцеляції великих маєтностей.

Всім своїм громадянам-українцям Польська Держава забезпечує всю повноту громадянських прав політичних, економічних і культурних. Реалізація цих прав повинна поєднуватися зі спеціальною державною політикою, щоб зв'язати українців з Польщею.

3. Пропагування ненависті між двома народами буде заборонене законом.

4. Належить провести точну реституцію стану польського населення, втраченого за останніх 4 десятки років внаслідок так званого грабування душ шляхом виправлення метрик спеціально для цього призначеними комісіями.

5. Після досягнення зазначеного в пункті 2 чисельного співвідношення населення треба заборонити утворення окремих українських економічних організацій, а наявним, особливо кооперативним, надати характеру спільних організацій.

Польща забезпечує українцям повну частку вигоди від сільськогосподарської реформи й індустріалізації, але в обох цих процесах треба намагатись, щоб розмістити українців рівномірно по всій Польщі. Цього треба досягти засобами економічної політики, а не адміністративними розпорядженнями. Окремі економічні, релігійні чи національні організації будуть заборонені законом.

6. Польська влада безумовно вводить у дію чинне мовне законодавство (закони з 1924 р.).

7. Уся державна і приватна освіта повинна мати лише польський характер; у місцевостях, де понад 20 % українського населення, треба запровадити вивчення української мови у загальних школах як обов'язкове, а в середніх школах — як факультатив.

Основним типом повинна бути спільна школа, яка виховуватиме свідомих громадян держави з дітей обох народів.

Загальна школа: на територіях змішаного проживання повинні діяти такі принципи: а) якщо у даній місцевості українське населення становить менш ніж 50 %, навчання відбувається польською мовою, а українська є обов'язковим предметом; б) у місцевостях з українським населенням понад 50 % обов'язковим є утраквізм.

Польська Держава розбудовує суспільне українське шкільництво всіх рівнів відповідно до потреб.

Середнє шкільництво (загальноосвітнє і професійне): Школи є польськими, але під одним керівництвом, можуть також існувати відділи для української молоді, але на засаді утраквізму.

Виша школа: На гуманітарному відділенні Львівського університету наново будуть утворені кафедри мови, літератури і русько-української історії. Доцільним є також утворення на правничому відділі кафедр найважливіших правничих дисциплін з українською мовою викладання, щоб майбутні судді й державні службовці мали можливість належно опанувати цю мову.

8. Належить обмежити діяльність греко-католицької церкви виключно питанням віросповідання і перенести ведення метрик і книг цивільного стану до гмінних установ або до відділів цивільного стану. Треба здійснити тиск у напрямку безумовного дотримання принципу целібату греко-католицьким духовенством і спільної освіти кліриків обох обрядів на університетських теологічних відділеннях, підтримувати плани розбудови мережі римо-католицьких парафій і костелів, сприяти співпраці та співіснуванню духовенства обох обрядів.

9. Слід в адміністративному порядку скасувати юліанський календар.

10. Належить заборонити вживання у шкільному навчанні й друкованих та світлових виданнях абетки іншої, ніж латинська, за винятком літургійних видань і текстів, визнаних Польською Академією Мистецтва потрібними для наукових мовних або історичних досліджень.

Заборону кирилиці запровадити лише тоді, коли ця справа після відповідної пропагандистської підготовки отримає прихильне ставлення в українському суспільстві.

11. Політика адміністративної влади протидіє утворенню окремих спортивно-гімнастичних організацій.

[23.VII.1943 р.]

ОБГОВОРЕННЯ ПРАЦІ «БЕТА»

Мовні аргументи, які автор наводить як доказ первинної польськості Червенської Землі, не витримують навіть найпоблажливішої професійної критики. Це помилка, яку роблять навіть наші найкращі історики, котрі не розуміють, що, аби оперувати місцевими назвами, треба мати хоча б елементарні знання з галузі топоніміки. На жаль, такої підготовки не має, наскільки мені відомо, жоден з польських істориків.

Фактично немає жодного серйозного мовного аргументу, який би підтверджував первинну польськість Червенської Землі. Це добре знають польські мовознавці, але через політичні причини або мовчать, або відповідають на ці питання дуже плутано, тому непідготовлена людина може тлумачити ці відповіді як захоче. Один з наших мовознавців виявив, щоправда, кілька цікавих полонізмів у гуцульському діалекті, але нема жодного сумніву, що тут йдеться про досить раннє запозичення з місцевої польщизни (наприклад, карв — віл, відомий з мови Рея, який походить з-над Дністра, та ін.).

Але ця справа має суто теоретичне значення. Вона у жодному разі не може впливати на нашу позицію щодо приналежності Червенської Землі до Польщі. Вирішальним для нас є факт, що тут живе маса польського населення і що інтереси Польщі вимагають, щоб ця земля залишилася в її кордонах. Ніхто з нас не сумнівається, що Вільно було первинно литовським, а не польським, але через те ніхто не буде відмовлятися від Вільна. Тому думку автора, що Червенська Земля повинна залишитися за Польщею, приймаємо незалежно від кращого чи гіршого історичного обґрунтування.

Автор також слушно вважає, що надання цим землям територіальної автономії «по суті позбавило б Польщу суверенності на цих просторах». Також слушно стверджується, що «для Польщі небажана наявність у цих кордонах меншості, яка має власні національні цілі й ідеали, тим більше такої значної і вороже налаштованої проти держави, якою є український елемент у Польщі». З цього випливає висновок, що «єдиним способом узгодженого вирішення українського питання могло б бути переселення українського населення за Збруч шляхом обміну на католицьке населення, тобто польське».

Але тут автора охоплює слушний сумнів: чи таке величезне переселення взагалі було б можливе? І перед цими труднощами у нього опускаються руки. Забуває про те, що сам сказав перед тим про українську меншість і її ставлення до Польщі, і розписує програму, яка базується на вірі в те, що українців можна буде пригорнути до Польщі. Раптом дізнаємося, що ми повинні опинитися в становищі «згідного співіснування на основі польської державності». Чи автор береться переконати маси національно свідомих українців, що раз і назавжди мають відмовитись від прагнень до власної державності на землях на захід від Збруча? І чи сам, опинившись в аналогічній ситуації, цілком щиро погодився б, щоб поляки раз і назавжди опинилися в становищі «згідного співіснування на основі державності», наприклад російської? Маємо тут справу, без сумніву, подібну до тієї, що в праці «Альфа», — з ознакою недооцінки патріотизму українців. Гадаємо, що те, на що загал поляків ніколи не погоджувався, українці, однак, приймуть спокійно, аби тільки їх занадто не дратувати.