Історія польсько-українських конфліктів т.2 - Сивіцький Микола. Страница 65

Ця третя група населення, яке називається українцями з огляду на те, що сама прийняла цю назву, є нині єдиною політично активною і широко розгалуженою. Часто можна почути думку, що українське суспільство Східної Малопольщі ділиться на дві групи, одна з яких є «глибоко опортуністична пасивна селянська маса, яка керується примітивним інтересом, друга — це політично активна інтелігенція і напівінтелігенція, яка разом з кліром надає руху всьому народу і політичного напрямку його діяльності». Ця думка, слушна ще може 40 років тому, є, напевно, найбільшим принциповим непорозумінням всієї діяльності в українській справі, починаючи від 1918 р. Вона вузько й кострубато вийнята живцем із старостинської австрійської політики і поширюється деякими зовсім помилково політично орієнтованими землевласниками, які не мають жодного уявлення про те, що відбувається у селах, де вони самі й проживають. Це та сама думка, яка лягла в основу діяльності нашого уряду й адміністрації в 1926–1939 рр. Наскільки вона була помилковою — на те маємо докази у розвитку внутрішніх польських відносин.

Є незаперечним фактом те, що між так званою українською інтелігенцією й українським селянством існує координація діяльності, думки і налагоджена співпраця, про яку в польському суспільстві ніхто й гадки не мав.

Так звана українська інтелігенція у своїй масі живе, працює і думає безпосередньо з селом, вона органічно з ним зв'язана своїм власним існуванням і у своїй масі є першим або, найбільше, другим коліном та, що найважливіше, з цього села не вийшла, як це у нас, як правило, має місце, а залишається з тим селом у дружніх і родинних зв'язках, з розвитком цього села часто поєднує своє існування і своє матеріальне (кооперативи, нотаріуси, священики, адвокати, вчителі, лікарі) і політичне існування. Після закінчення навчання у переважній більшості молодь повертається до села або у сусіднє містечко і залишається переважно у своєму районі народження, становлячи — на відміну від того, що відбувається у польському суспільстві, — і надалі з тим селом єдине і згуртоване утворення. Селянин і село, висуваючи зі свого лона цю інтелігенцію, що формується, мають відчуття повної з нею спільноти і працюють економічно і політично безпосередньо з нею, мають до неї набагато сильніші почуття, ніж можна спостерігати в інших суспільствах, в яких інтелігенція вже давно сформувалась і вже становить окрему, давно відірвану від села, верству, яка живе власним життям і всотує в себе те, що село відкидає, як нову інтелігенцію. Така співпраця української інтелігенції з селом була поглиблена і зцементована під час відбудови польської державності завдяки величезній свободі розвитку власного національного господарського руху, через спільну боротьбу за національну незалежність і, нарешті, через бездарну внутрішню політику післятравневих урядів, яка допустила через політичну боротьбу з польським населенням повне роззброєння польського елементу і таке зухвальство українського елементу, що той останній спромігся у великій і організованій державі на відверті масові підпали польського майна, вирізання поліції і селян (завершені сумної пам'яті пацифікаціями).

З описаного вище зібрання починань і співпраці інтелігенції, яка впроваджує політику до усієї селянської маси, можна зробити висновок, що селянська маса не є темним елементом, а добре політично сформована і свідома, живе власним політичним життям, розуміє своїх провідників, слухає їх і вірить їм. Ця маса, особливо в центральних повітах, отже показових, є цілком національно свідома, віддана незалежності, на цю незалежність працює й у своїх прагненнях не вагалась у 1918 р. й не вагається тепер при найпершій можливості свідомо і без роздумів пожертвувати своє життя й чекає на це.

Українці — агенти німців

Це є результатом 50-річної послідовної праці австрійського і німецького уряду, які підтримують розвиток ad hoc створеного «українізму» для послаблення поляків. Не шкодували коштів на те, щоб на кожне політичне загострення мати на плечах польського народу елемент, підвладний собі, орієнтований проти цього народу і добрий козир для подальшої гри на сході. Цей елемент так надовго з собою зв'язали, що у момент своєї військової катастрофи у 1918 р. його виділили з австрійської армії в окремі українські полки, готуючись до захоплення влади у Східній Малопольщі, забезпечивши його зброєю і штовхаючи на Львів, у плечі відроджуваній Польщі.

Хто не бачить відкритого і майже нерозривного зв'язку між українцями Східної Малопольщі і німцями, хто недооцінює результатів праці німців за останніх 70 років, той не може оцінити українську справу. Ця співпраця тривала до останнього незалежно від того, чи п. Мудрий і частина УНДО проявляли часом так або інакше опортуністичне ставлення до Польщі, а також чи контингенти, накладені на українські сільські господарства, отримають такий чи інший відголос на даний момент у будь-який день.

Розвиток українських сил за часів польської державності

Діяльність Берліна і Відня, яка тривала десятки років з величезною затратою сил, прищепила від колиски впродовж кількох поколінь гасла і принципи, що головним і першим ворогом українського народу є поляк. Вона призвела до почуття сліпої, безпричинної і сьогодні майже органічної ненависті. Це почуття під польським правлінням не тільки не зазнало послаблення і приглушення, а навпаки, помилки урядової політики на окраїнах призвели ще до загострення через послаблення польських сил, відсунувши польський елемент на позицію національного захисту в Східній Малопольщі.

Тимчасово надломлений поразкою 1918 р., українізм відступив. Польський елемент перетворив військовий наступ у політичний і розпочав колонізаційну політику (акція П'яста) — але це тривало лише короткий час.

На цій ефективній акції поставила хрест так звана угодовська політика. Відбувається повернення бойовиків, професорів до краю, і навіть деяких з них призначено на високі посади у державній адміністрації (наприклад, начальника концтабору в Косачові — шкільним інспектором). Вони повертаються після отримання освіти у Празі або Берліні як добре консолідована група у момент, коли німці вже перебувають у стані економічної війни з Польщею, повертаються до країни, де на них чекає безкарність.

Вони відразу беруться до послідовної діяльності відповідно до принципів, що 1) підмурок українізму — Берлін, 2) головний ворог — Польща.

Одночасно польський уряд проводить проукраїнську політику, підтримує їхній національно-економічний рух, який охоплює абсурдну кількість людей (для політичних цілей), оплачуючи їх з одногрошового податку від літра молока, зібраного молочарськими кооперативами, і субвенціями невідомого походження. Старости проводять однозначно проукраїнську політику, земля масово переходить в українські руки при парцеляції. Нарешті, уряд дає пенсію інвалідам війни проти Польщі 1918–1919 рр. Одночасно уряд проводить невтомну боротьбу з польськістю, представленою тут опозицією — спочатку Стронніцтвом Народовим (Народовою Партією) і П'ястом, а потім і ППС. Розвалює і нейтралізує всі громадські польські організації, нищить ідеологічну пресу при одночасному великому розвитку української преси. Призвівши до усунення жвавішого польського елементу за межі організованого життя, допускає організованих, сповнених темпераменту, зорієнтованих українців до співпраці.

Коли угодовці досягають вершини успіху після зміцнення кооперативів усіляких форм, українці беруться за побудову промисловості, виконуючи вже роль капіталістів. Прикладом є цукровий завод «Поділля», введена в дію перед самою війною польсько-українська олійниця у Львові, перехід у власність фабрики Рукера та ін. Переможні наслідки цієї нечувано плідної для українців політики приводять до конкретизації нової стадії боротьби з польськістю. Українці вважають, що надійшов час перейти від боротьби з польськістю до її повного знищення. У 1930 р. починаються підпали польського майна, не тільки поміщицького, а й селянського. Це нагадує часи гайдамаччини і козацьких війн. Реакція адміністрації через пацифікацію закінчується подальшими поступками.