Історія польсько-українських конфліктів т.2 - Сивіцький Микола. Страница 84

Якби ми хотіли поселити 1,5 мільйона українців компактною громадою в якійсь місцевості, то мусили б на те призначити мало не територію одного воєводства. Утворилась би компактна громада людей з високою ідейною, патріотично-українською напругою, яка дихає ненавистю до всього польського. Найгостріші поліційні методи, застосовані до тих людей, не могли б тому перешкодити. Зрештою, не можна було б тих методів застосувати, бо якби була віддана така велика територія під поселення українців і створили таке монстр-гетто, то слід було б надати там українцям певне самоврядування, у найзагальнішому значенні цього слова, подібно до того, як німці у єврейському гетто надавали теж певне самоврядування євреям. Якщо хтось вважає, що надання такого самоврядування було б непотрібним, то хай відповість, як можна собі уявити управління нечисленних груп польських функціонерів сукупною поведінкою ворожого елементу, коли жодна особа не буде співпрацювати із службовцями, тільки протидіяти. Слід згадати уряд німців у Польщі в період 1939–1944 років, коли кожне німецьке розпорядження було одностайно саботоване солідарним польським населенням. Нарешті ще один момент: утворення такого монстра-гетто потягнуло б за собою виселення звідти польського населення. З місця, де треба поселити 1,5 мільйона людей, треба таку приблизно кількість людей виселити. Таке масове переселення поляків, хоч би їм обіцяли золоті гори за переселення, не викличе у них ентузіазму, тільки зажуру, і буде вважатися серед поляків формою утиску. Той мільйон поляків, чи хоч би півмільйона, утворить поважний натиск на своїх депутатів, на своїх політичних, господарчих та інших представників у напрямку захисту від такої долі. Треба б було, щоб насправді залізна, міцна рука тримала своє населення, аби відважитись на такий крок, утримати усі протидіючі натиски і не допустити жодних заколотів, які відразу б виникли. А потім — технічне виконання такого заходу. Чи можливо просто уявити при нашому невмінні організовувати і планувати, при великій кількості елементів, схильних до всіляких грабунків, справно переселити звідти поляків, щоб усі вони були заспокоєні й отримали більше, ніж мали на власній землі?

Нарешті, зворотний бік моделі. Згідно з підрахунками нашого відомого дослідника національної статистики д-ра Альфонса Крисінського (Ludnosc ukrainska (ruska) w Polsce w swietle spisu 1931 r. — Warszawa, 1938, nakladem Instytutu Badan Spraw Narodowosciowych), загальна кількість осіб, які належали у 1931 році в Польщі до українсько-руської мовної групи, становила 4 754 049 душ. Натуральний приріст за період 1931–1944 років, враховуючи співвідношення з приростом тієї групи за 1921–1931 роки і навіть беручи до уваги винищення 1939–1944 років, мусить становити приблизно 700 000 осіб. Можна вважати, що у 1944 році до українсько-руської мовної групи на території польських земель в межах 1939 року належить приблизно 5 450 000 осіб. Якщо з тієї групи вирвати примусово до виселення 1 500 000 осіб, то залишиться на південно-східних землях ще близько 4 мільйонів, або хай би тільки 3,5 мільйона українців. Переселення близько 1,5 мільйона одноплемінників, безперечно, вони відчують і довго відчуватимуть як великий удар. Звичайно, кожен матиме між ними своїх рідних, свояків, приятелів, колег чи хоча б тільки знайомих, і завжди їхня доля стоятиме перед очима. Не враховуючи всього іншого, вже тільки це викликатиме їхню ненависть до поляків. Було б краще, коли б у момент вступу на ту територію відновлюваної Польщі спонтанний інстинкт польського населення призвів до фізичного знищення навіть 100 000 чи більше українців, бо до того зараз усі українці приготувалися і зрозуміли б як природну відповідь за вимордовування величезної кількості поляків. То був би одноразовий факт, який з часом потонув би у небуття, постійне ж утримання півтора мільйона українців у вигнанні було б вічним і неголосним memento, що не дало б уникнути польсько-українського антагонізму і оволодіти ним.

А тепер: чи взагалі застосування до українців екстермінаційної політики може дати бажані результати?

Виставимо тези: при нинішньому стані розвитку народних українських почуттів не можна ними зневажати. Винародовлення українців, цілковите позбавлення їх політичної активності було б, може, можливе тільки в разі 100 %-го використання гітлерівського методу при утриманні як українського, так і нашого власного населення в цілком тотальній системі, при повному усуненні свободи слова також і на польському боці, при повному акумулюванні всієї пропаганди і зібранні всіх її елементів у руках уряду і при послідовному застосуванні єдиної рішучої політики стосовно українців щонайменше протягом одного покоління. Напівзасоби нічого не дадуть, а відхилення на волосинку від визначеної лінії посилить тільки ненависть українців до нас, розжене їх на еміграцію і зажене у підпілля. А чи матимемо гарантію, що протягом життя одного покоління не буде нової війни, нового катаклізму? Чи не важливіше вибудувати безпеку для всієї Польщі, ніж «розв'язувати за усяку ціну українське питання», яке протягом цілих віків не могли розв'язати?

А чи взагалі можемо застосувати гітлерівську політику щодо українців? Із загальноєвропейського погляду, з погляду «Карти Атлантики», з погляду загальнопольських інтересів, — безперечно, ні. Але також ще з іншої точки зору нашої психіки і нашого національного характеру. Впродовж віків бачимо, що поляки мають схильність до толерантності і м'якості, не мають у собі знищувальних інстинктів стосовно інших народів. Тепер, коли нас так століття сформували, певна група серед нас хотіла б, щоб увесь народ ступив на дорогу суцільної суперечності із своїм характером. Це не може статися і не може дати добрих результатів. Якби ми рішуче вийшли на ту дорогу, то не були б послідовними і в результаті того наша політика через її половинчастість не могла б дати корисних результатів, а принесла б результати цілком шкідливі.

Стоїмо перед дилемою, яку нібито не можна розв'язати. Політика Польської Держави стосовно українського населення може піти або по лінії найжиттєвіших інтересів держави, тобто по лінії толерантності, або по лінії поглядів польського населення Червенської Землі і Волині, тобто по лінії гноблення. Ті останні погляди, хоча насичені найчистішим патріотизмом і бажанням служити народові, однак неможливо за наших умов здійснити як з точки зору нашої міжнародної ситуації, так і з точки зору нашої психіки, а надто за своєю суттю вони суперечать інтересам держави. З іншого боку, розв'язання української проблеми всупереч одностайній позиції польського суспільства Червенської Землі є дуже небезпечною справою, а то й неможливою. Яким є вихід із цієї ситуації? Тільки один — треба чітко розділити дві проблеми: проблему перехідного періоду і проблему довготермінового формування польсько-українських відносин. У перехідний період буде потрібно силою, але не злочинною рукою, повернути лад і порядок, покарати всіх безпосередніх і непрямих злочинців, повернути всі польські надбання, дати зрозуміти українському суспільству, що ніколи методи злочину і насилля не принесуть добра.

Після такого психічного перелому українського середовища в українців настане черга на відповідний психологічний момент для підготовки гармонійної польсько-української співпраці у рамках Польської

Держави. Безсумнівно, в українському суспільстві проявляться численні елементи серед інтелігенції, які у період Другої світової війни відійшли в тінь і хотіли перечекати ту завірюху. Ці елементи підуть на конструктивну польсько-українську співпрацю. Очевидно, що безглуздо було б чекати від них якихось далекосяжних декларацій, якоїсь відмови «назавжди» від прагнення незалежності. Йтиметься лише про залучення їх до лояльної, конкретної співпраці. З іншого боку, не можна в цій справі припускатися вагання щодо торгів чи поступок. Польський народ, як господар держави, визначить, які права матиме в Польщі українське населення, але далекоглядність вимагає, щоб ці права були окреслені широко. Нехай прикладом буде тут далекоглядна англійська політика, застосована щодо бурів та ірландців, яка після придушення їхнього опору дала їм всілякі свободи. Крайні елементи тимчасово у перехідний період притихнуть, а після застосування принципів толерантності втратять ґрунт під ногами, бо більшість українців, отримавши вільну можливість розвитку, не хотітиме її втратити, особливо після того, як пережили болісний урок. Стосовно українського населення треба буде провести широку кампанію «перевиховання», аналогічну до такої ж, застосованої щодо німців.