Історія польсько-українських конфліктів т.2 - Сивіцький Микола. Страница 86

На заході зміцнені стратегічною позицією стосовно германізму на Одрі й Нисі Лужицькій, розбудовуючи осередки національної могутності, будемо посилати на схід промені свого національного генія у вічному зусиллі, намагаючись виконати накладені на нас Богом завдання.

Кордон від серпня 1939 р., як компромісний і для польського народу явно образливий, уже є позицією, меншою ніж мінімальною, яку народ нині займає через умови нинішньої війни. Але мусимо пам'ятати, що нашою ^метою [є] Дніпро і що наш нинішній мінімум — кордон від серпня 1939 р. — є недоторканним. Захищає його вся одностайна і розумна думка народу.

(…) Ми розглядали питання життєвих кордонів, здобутих Польщею, і встановили певні конкретні положення наших вимог, від яких нам відступати не можна. На основі цих кордонів ми можемо творити нові розділи європейської історії. Треба добре обдумати цю справу…

Тоді напрошується висновок: воля дає змогу формувати і перемагати природу; воля творить історію; отже, воля є мотором історії і людського поступу.

Мусимо мати волю. Мусимо хотіти. (…)

Зовсім таємно

Народний комісаріат Москва, 22 червня 1944 р. внутрішніх справ СРСР і Народний комісаріат оборони СРСР

НАКАЗ № 0078/42

До: Ліквідації саботажу в Україні і контролю за офіцерами і солдатами, мобілізованими на території звільнених областей України.

§і.

Агентурна розвідка встановила, що останнім часом в Україні, а особливо в таких областях, як Київська, Полтавська, Вінницька, Рівненська та інших, спостерігаються явно ворожі настрої українського населення стосовно Червоної Армії і місцевих органів радянської влади. В окремих районах і областях українське населення чинить опір щодо виконання розпоряджень партійних і державних органів влади, зв'язаних з відбудовою колгоспів і доставками зерна для Червоної Армії. Ведеться грабіжницький забій худоби з метою зриву доставки продовольства для війська. У багатьох регіонах ворожі елементи, особливо ті, що переховуються від мобілізації, організували у лісах «зелені» банди, які не тільки підривають військовий транспорт, але і вбивають представників місцевої влади. Окремі солдати й офіцери, які потрапили під вплив напівфашистського українського населення і демобілізованих червоноармійців з визволених областей України, почали деморалізуватись і переходити на бік ворога. Звідси висновок, що українське населення стало на шлях явного саботажу Червоної Армії і радянської влади, прагне повернення німецьких окупантів. Тому з метою ліквідації та контролю за мобілізованими солдатами і офіцерами з визволених областей України

НАКАЗУЮ:

1. Виселити до окремих частин СРСР всіх українців, які перебували під німецькою окупацією.

2. Виселенню підлягають: а) у першу чергу українці, які працювали і перебували на службі у німців; б) У другу чергу виселити всю решту українців, які проживали під німецькою окупацією; в) виселення розпочати після збору врожаю і здачі державі на потреби Червоної Армії; г) виселяти тільки вночі й несподівано, щоб інші не повтікали і щоб не дізнались члени родин, які перебувають у Червоній Армії.

3. Контроль за солдатами й офіцерами з окупованих областей організувати у такий спосіб: а) створити на кожного персональну справу в спеціальних відділах; б) усі списки перевіряти не через цензуру, а через спеціальний відділ; в) встановити нагляд у пропорції: один таємний працівник на 5 солдатів і офіцерів.

4. На боротьбу з антирадянськими бацдами перекинути 12 і 25 каральні дивізії НКВД.

Наказ довести до відома командирів полків включно.

Народний комісар внутрішніх справ СРСР

БЕРІЯ

Заступник народного комісара оборони СРСР Маршал Радянського Союзу ЖУКОВ

Згідно:

Начальник IV відділу полковник ФЕДОРОВ

(Центральний державний архів громадських організацій України — колишній архів Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПУ, том 1, опис 70, справа 997, аркуш 91. Публікується за: «Літературна Україна». - 1992. - 27 лютого. № 8 (4469). [25]

Слово спонсора

Шановний читачу!

Перед тобою дещо незвичайна книжка, Тематично — тому що це перша спроба комплексного огляду взаємин двох сусідніх народів, яких доля примусила жити повністю або частинами в одній державі будь-що-будь понад шість віків, упродовж XIV–XX століть. Друга особливість її полягає в тому, що більшість документів тритомника, написана поляками, звичайно ж, польською мовою, була переховувана в польських закордонних архівах і трактувалася як секретна документація, отже, не була опублікована й стала теоретично доступною читачеві щойно по закінченні строку засекречення, а він налічував десятки років. Після розсекречення копії документів опинилися в Польщі, але тут можливість публікації нікого не привабила: то були ганебні для кожної чесної людини проекти ліквідації української проблеми в Польщі, виношувані польською ендецією від її заснування на зламі XIX–XX століть. Згідно з кожним правом, включно з польським, був це злочин міжнародного масштабу.

Відродження української державності 1991 року зрівняло статус українця із статусами всіх державних народів, але й примусило формувати нормальні відносини з оточенням, зокрема з поляками, де колотнеча тривала найдовше. Треба було їм виразно нагадати, їхньою таки мовою, хто кого поневолював, починаючи з середньовіччя, на чиїй землі йшла безнастанна боротьба за право до життя.

Перша спроба виходу з темою до сусідів вдалася мінімально: «Дзєє конфліктув польско-україньскіх» потрапили в основному до українців, польський читач книжку збойкотував, не наважившись навіть на рецензію. Автором натомість зайнялася прокуратура, і якби спроба розкриття історичної правди не збіглася в часі з відродженням Української держави, то напевно авторові довелося б посидіти в польській тюрмі.

Іще один бік проблеми. Польсько-українські конфлікти — це неабиякий період історії України, історії цікавої, насиченої фактами, подіями, але спотвореної чужими істориками і політиками. Страшно сказати: мільйони українців, гноблені століттями, не вчилися власної історії, а коли десь щось і чули, то лише паплюження власних святощів.

То чи не треба цю правду донести до читачів України українською мовою?

Тому я хотіла б, щоб цей тритомник опинився в кожній публічній бібліотеці України (у середніх школах — як обов'язкова лектура), у всіх вищих наукових і культурних установах — скрізь там, де він може спричинитися до піднесення національної гідності.

І нехай та праця буде вічним пам'ятником усім українцям, які загинули внаслідок польських акцій, що в цьому тритомнику удокументовані.

Ярослава БАРУСЕВИЧ, Нью-Йорк