Повнолітні діти - Вільде Ірина. Страница 93

«Тук… тук… тук…» — не перестає стукати у скронях. До цього нестерпного стукоту приєднується ще й неприємний шум у вухах. Смішно, справді смішно було, коли б Данко через Дарку мав закинути свої музичні дуети з Лучікою.

І хто б то зважав на базікання такої особи, як Лідка!

Добре, згода, все це добре, але чого це так серце болить? Звідки цей приголомшуючий біль, що, коли б не тримати його на прив'язі, — міг би нещастя накоїти?..

І постають у Дарчиній пам'яті в тому ж порядку, що їх читала у книжці, слова Ольги Кобилянської:

«Я могла б вмерти з жалю, коли б той, котрого би я любила, покинув, але ніколи-ніколи у світі не здержувала б його при собі, коли б він хотів мене покинути. Лучче вмерти, ніж коритися, ніж просити милостині».

Так, краще вмерти, як просити милостині у любові! І Дарка вирішує в ту ж мить: не піде вона до Стефка! Не треба, щоб Данко й знав, що вона в Чернівцях сьогодні. Хай проходжується собі з дочкою префекта, хай підтримує її за лікоть, щоб часом ніженьки не оббила собі об камінець, хай любується її новим платтям, вишиваним знизу і зверху!

Хай!

Їй, Дарці, нічогісінько не потрібно від нього!

Хоч Дарка прийшла до Наталки за кілька хвилин перед четвертою, вона застала майже всіх у зборі.

Треба сказати, що ці збори були позбавлені колишньої романтичної поволоки: гуртківці входили без умовного стукоту, і не було потреби маскувати ділові збори чайним столом.

Сигуранца була поінформована не тільки про існування таємного гуртка, але й мала у своїх руках алфавітний список усіх гуртківців. Про це свідчив хоч би той факт, що ніхто з гуртківців не залишився в числі тих, яким міністерство освіти (читай: сигуранца) давало право вчитися на Буковині.

Навіщо комедії з конспірацією, коли й так втратили вже те, чим найбільше дорожили: право відвідувати свою школу.

Останньою прийшла Стефа Сидір. Побачивши Дарку, вона не привіталася навіть з хазяйкою дому, а відразу підбігла до Дарки й міцно, сердечно потисла їй обидві руки. Стефа змарніла за час канікул, хоч і змужніла. Вона, як і раніше, захоплювалася туризмом. Знаючи Стефину вдачу, Дарка була впевнена, що вона й на цьому полі перевершувала інших, хоч, очевидно, і з шкодою для власного здоров'я.

— І що тепер буде, Дарко? Що ти думаєш робити? — і, дізнавшись, що Дарка вже записалася в гімназію в Штефанештах, Стефа сама призналася, що й вона влаштувалася вже в гімназію в Яссах. Якби Дарка не була ще записана, Стефа, як казала, була б промовчала про себе. Ця делікатність з боку Стефи знову полонила Дарку. Приспані, сьогодні якісь наче недійсні почуття до цієї дівчини м'яко бренькнули в Дарчинім серці.

Стефа обіймає Дарку за плечі (в цю хвилину відновилися їхні давні хороші відносини):

— Я спочатку дуже переживала, коли дізналася, що мене виключили з нашої гімназії. Дуже! А потім мені татко пояснив…

— Що пояснив тобі татко?

Стефа стишила голос:

— Я просто зможу в Яссах водночас відвідувати і школу для юних художників…

Струна в Дарчинім серці знову бренькнула, але цим разом гострим дисонансом.

— Ти, сподіваюся, не хочеш сказати, що ти рада, що нас вигнали з гімназії?

Стефині очі спокійно забігали під гривкою:

— Як ти можеш так думати про мене! Ти мене цим глибоко ображаєш… Ти мене просто не зрозуміла. Я хотіла лише сказати, що я… я особисто нічого від цього не втрачаю…

— Я тебе так і зрозуміла…

Увійшов Наталчин брат, і увага всіх зосередилася на ньому.

— Ти чула, — ніби поправляючи Дарці зачіску, шептала їй Стефа на вухо, — його звільнили з роботи. Ти знала? Він був представником фірми «Фонтін унд зон»… [63] і тому міг бувати і за кордоном, а тепер — урвалося. Його, підозрівають, що… — не докінчила Стефа, бо Роман Оріховський попросив товариство зайняти місця.

І хоч Дарка добре знала, що її думки сягають неможливого, чекала, що ось-ось відчиняться двері і увійде Орест Циганюк, заграють у світлі скельця його пенсне і низький, гортанний голос сповістить їх, що вся історія з арештом лише кошмарне сновидіння, бо ось він, Орест Циганюк, стоїть перед ними живий і здоровий.

Оріховський не сідав, а стояв за столом, чекаючи, доки всі займуть місця і наступить тиша.

Рішуче, мужнє лице, міцно стиснуті вуста, веселий поблиск очей, дужа, засмагла шия, старанно випрасуваний піджак — усе це аж ніяк не нагадувало безробітного.

— Я хотів перш за все довести вам до відома, що в мене так склалися обставини… мої особисті, що я тепер вільна людина. Але боюся, що ця свобода — це початок моєї неволі. Маю деякі дані підозрівати, що тепер будуть сигуранщики наступати мені на п'яти.

— І тому ви розпорядилися, щоб сходини відбулися у вашому домі? Що ж то ви, до холери, хотіли показати їм відразу стежку в горох?

Оріховський зміряв Іванчука презирливим поглядом:

— Скажіть мені, лише щиро, ви дійсно такий… наївний? Таж сигуранца ще перед арештом Циганюка знала поіменно всіх членів гуртка! Чи ви думаєте, що, коли б вона вважала за потрібне, вона не могла б уже заарештувати всіх вас поголовно? Але навіщо їй зайвий шум? За кордоном, а головне в Радянському Союзі, ледве втихомирилися з приводу розстрілу бухарестських комуністів, а ви хочете, щоб безпосередньо за цим вони саджали за грати українську гімназичну молодь? А потім ви зважте, — він звернувся до всіх, — ще на один політично-психологічний момент. Коли б вас посадили, то навколо вас створився б ореол мучеників за ідею… А навіщо це державі? Сигуранца придумала просто геніальний план зарізати вас без ножа… Замість саджати в тюрми й викликати небажані настрої серед українського «міноритету», вона знешкоджує вас, розсіваючи по всій Румунії. Притому, майте на увазі, є інструкції не приймати більш ніж двох до однієї і тієї ж школи, бо вже «трес фаціунт колегіум» [64], як вам відомо.

— А вам звідки відомо про таємні інструкції? — Іванчук запитав і не думав навіть ховати голову за спину свого сусіда. Нервовий рух, яким він крутив у руках ціпок, свідчив про його внутрішню розгубленість.

— На провокації не відповідаю, — дошкульним спокоєм відповів Оріховський, пересмикнувши плечем.

— Це ваше право, а тепер дайте мені сказати слово. — Іванчук вийшов з-за крісел і оперся на ціпок, як на картині козак на рушницю. Виразно відчувалося, що ця поза заздалегідь продумана. — Я хотів ось що сказати… Ми мусимо насамперед собі, той… з'ясувати своє становище. Пан Оріховський каже, що сигуранца розсіє нас по всій Румунії, як мак, і цим знешкодить нас зовсім. Файна концепція, нема що! Але я хочу тут сказати, що не всіх розсіють. Не всі, до холери ясної, гадають покидати рідну, политу прадідівським потом і кров'ю землю! Я хочу сказати, що, крім низьких шкурницьких інтересів, — він плюнув у повітря, — є ще й патріотизм! Є ще у декого у грудях серце, що б'ється для неньки України!

— Добре, добре, — перебив його Оріховський, — ви залишаєтеся з патріотизму в Чернівцях, з патріотизму не закінчите середньої школи і вважаєте, що цим зробите послугу своєму народові, тоді коли йому поповнення інтелігенції потрібне просто… як… вода й хліб…

— Не я один так думаю, пане Оріховський. Нас тут є…

— Менше з тим, скільки вас там. Мене тепер щось інше цікавить: що ви гадаєте робити? Які ваші плани на майбутнє?

— Ви про шкурницько-особисті плани питаєте чи про загальнонародні?

— Почнемо з загальнонародних, — ледве стримав глумливу посмішку Оріховський.

Іванчук ефектним рухом відкинув набік палицю і театрально випнув груди:

— Наша мета — праця для народу, і поза цією метою немає в нас іншої… Ось вам уся наша програма й план, як на долоні…

— А конкретніше не можна?

Іванчук, видно, застуканий зненацька, не знаючи, що робити, почухав за вухом.

— Та говори, — підтримав його Равлюк, — це ж не секрет…

— Так, — відкашлявся Гиньо, — справа того роду, що ми думаємо вступити до студентської корпорації «Запоріжжя».