Повнолітні діти - Вільде Ірина. Страница 94

— Без пояснень! Знаємо, що таке «Запоріжжя» і що таке «Чорноморці»! — вигукнула Романовська з-за рояля.

— Правда, туди приймають тільки студентів, але нас… як потерпілих за ідею… гм… я вже той… розвідував… приймуть і без залікової книжки. Там візьмуть з нас присягу… служити нації… боронити її честь своїм життям… боронити свою честь і честь козацтва… Хто не знає вищих ідеалів, ніж служіння нації, — виходьте! — Іванчук зробив кличний жест рукою, але тут же забувся про свою високу роль борця за честь народу і по-хлоп'ячому широкою долонею обтер піт з чола, залишаючи темні смуги.

— Браво! Браво! — заплескав Оріховський, а за ним Наталка. Дарка не знала, як повести себе: плескати чи стриматися?

Наталка підвелася з крісла й стала за столом поруч з братом. Цеглясті круглі рум'янці на її щоках ще дужче підкреслювали нездоровий колір її шкіри.

— Дайте мені слово. Я хочу доповнити тебе, Гиню. Ти ж не подав організаційної схеми ваших студентських корпорацій і через це пропустив багато дечого цікавого

і… І поетичного! Ти ж повинен був сказати, що для того, щоб стати «козаком», треба пройти два нижчих ступені — «фуксів» і «профуксів»… Вас спочатку приймуть у корпорацію як «профуксів»… Вчитимуть вас танцювати, даватимуть вам уроки доброї поведінки…

— Тільки без демагогії! Нас приймуть зараз у «фукси», отже, до чого тут танці і добра поведінка?

— Та-а-ак? Тоді треба поздоровити вас з успіхом!

— Ти, до холери, будеш говорити ясніше чи ні?

— Іванчук, я вас закликаю до порядку! Ви — в помешканні, а не в коші запорожців. Говори, Наталочко. — Роман підсунув сестрі крісло.

— Ти сказав, що від тебе вимагатимуть там присяги, а чому ти не описав церемонії тієї присяги? Чому ти не сказав, що перед тобою запалять свічки, покладуть тобі на плече, аки середньовічному лицареві, шаблюку, ти станеш навколішки, покладеш руку на емблеми корпорації, як на євангеліє…

— Не треба, Наталочко, — зморщив чоло Оріховський. Він, видно, не хотів, щоб Іванчук знов обірвав її грубістю. — Ти більше по справі… ад рем [65].

Наталка кивнула братові головою й продовжувала:

— Отже, ти станеш «фуксом». За півтора року, це щонайменше, тебе прийматимуть у справжні «козаки»… Тут доведеться тобі держати вже козацький іспит. І що вас питатимуть на тому світі?

— Українознавство! — вихопився Равлюк.

— Так, — погодилася Наталка, — українознавство. Гоноровий кодекс, історія. Чия б, ви думали, історія? Історія і географія всіх студентських українських корпорацій в цілому світі… І все! Після прийому у «козаки»… тут ще раз присяга над свічками, шаблями й емблемами… відбудеться козацький банкет на вашу честь, на якому вам доведеться витримати ще один іспит — по алкогольній лінії. Тут тобі і нададуть «банкетне» ім'я. Не знаю, яке тобі вже там виберуть, бо Слон, Небилиця, Тріска вже є…

— Ти, до речі… той, — захрипів Іванчук.

— Дякую, що нагадав. А то я й сама думала, що треба справді перейти вже до істотного. Мені хочеться сказати про місце дівчат у цій організації… Формально і дівчата-студентки мають право бути членами «козацтва». Це так, для проформи. А де-факто справа виглядає інакше. Дівчата-«козачки» мають нібито власну автономію. Але та автономія — просто сміх бере — не дає їм права, як бабам, бувати на козацькій раді: як неповноцінні, вони поза законом гонорового кодексу. Зате — це просто зворушливо! — кожна «козачка» дістає побратима, який повинен всюди і завжди боронити її честь… Дівчина-«козачка» не має права іти сама вулицею… Чому я так розводжуся? Тому, Гиню, що я теж тимчасово залишаюся в Чернівцях… І тепер, коли гурток наш розбредеться, — мені вже треба б десь шукати «аншлюсу» [66], як кажуть буковинські австріяки… Я так, як і ти, хочу працювати для свого народу. Я, признаюся, заходила до секції студенток при «Запоріжжі», цікавилася їх громадською роботою й дізналася, що працюють з приміським елементом… Це мені дуже сподобалося, але пізніше я довідалася, що їх робота для народу чи серед народу зводиться до того, що вони вчать міщанських дівчат вишивати ризи і робити штучні квіти для церкви… А я, — вона розвела руками, — ще не втратила здоровий глузд… Я вже не говорю про те, що це ганьба, так, Іванчук, ганьба у двадцятому столітті заганяти дівчат-студенток… — вона почала хвилюватися, цеглисті плями на щоках розлилися по всьому лиці, а на верхній губі дрібною росичкою заперлився піт, — у середньовічну кабалу… І взагалі справа не тільки в цьому…

Оріховський нахилився над нею:

— Може, приляжеш… З тебе досить на сьогодні, — і сам провів її до отоманки. Потім пішов у кухню, приніс звідти якоїсь рожевої рідини, начебто компоту з порічок, примусив Наталку зробити кілька ковтків і лише тоді став на своє місце за столом. — Наталка сказала, що це ганьба… Так, це правда, але, крім усього, це, коли хочете знати, й злочин. Непростимий злочин перед народом, перед власною совістю, якщо вона у вас ще є… Ви що, хочете шабельками, брязкальцями, бутафорськими булавами відвернути очі студентської молоді від дійсності? А ви знаєте, яка та дійсність? Ви знаєте, скільки народу в цю пору, от сьогодні, сидить у концтаборах? Знаєте?! Знаєте, скільки тисяч людей ходить без хліба й роботи? Знаєте, що діється по селах? Чули ви про каральні експедиції? Може, вас зацікавить, що смертність дітей по наших селах уже перевищує процент природного приросту? Знаєте, скільки за останній тільки рік рекрутів покінчило у війську самогубством? Знаєте ви?.. Та ні чорта лисого ви не знаєте і знати не хочете! Побринькуєте шабельками та благословляєте своїх побратимок ліпити квіточки та вишивати візеруночки на попівських ризах…

Він вийняв з нагрудної кишені хустину й витер нею руки, потім схопив склянку і допив решту Наталчиного компоту. Гиньо зловтішно посміхнувся:

— Ви той… не дуже, пане Оріховський… Не думайте, що зіб'єте мене з пантелику концтаборами, бо ми знаємо, хто переважно сидить у концтаборах!

— Хто? Ну, хто? — аж підвелася Наталка.

— А ти ніби не знаєш? Комуністи!

Оріховський прояснів. Повів рукою від чола по голові, потім кивнув головою Наталці.

— Оце я тільки й хотів почути від вас, Іванчук. Прекрасно! Концтабори й тюрми переповнені комуністами, виходить (його обличчя ставало щораз спокійнішим), що вони і є в першу чергу тими, що не погоджуються, що протестують проти існуючого ладу… А відомо, що вороги наших ворогів є нашими приятелями.

— Чекайте… не спішіть… А ви знаєте, що таке Комуністичний Інтернаціонал?

— Гадаю, що знаю.

— Ага… то я вас запитаю тепер про те… просто: як ви, до холери, уявляєте собі моє братське співжиття з румуном?

— Більш-менш так, як це питання розв'язано в Росії…

— Ви мені не заговорюйте зуби… Ви мені відповідайте конкретно на моє питання: ви, Роман Оріховський, вірите, що при вашому соціалізмі можуть жити у згоді українці з румунами, румуни з мадярами, поляки з українцями?

— Так, вірю, безперечно. Росія абсолютно переконливий приклад цьому.

— Що ви мені — Росія та Росія!.. Москаль м'якосердий… Але ви мені скажіть, як ви гадаєте з мадяром чи з румуном жити у згоді?

— Ви не стрижіть, Іванчук, румунів під одну машинку… Що ж ви кладете на одні терези інтереси бояра, власника кількадесятитисячного земельного господарства, і заробітчанина, що фактично в ньому панщину відробляє?..

— Не можу інакше… Всі румуни добрі, але коли сплять… А потім, до чортової матері, може б, і я погодився на ваше братерство народів, але хай би бодай якась справедливість була!

— Якої ви справедливості хочете, Іванчук?

— Як це «якої»? Найзвичайнісінької… Хай би я віддав насамперед румунам усі кривди, що вони заподіяли нам за ці роки… Хай би повідбирав насамперед у них всі до одної школи, повиганяв усіх румунів з державних посад, заборонив румунським ремісникам мати власні майстерні, не допускав їх молодь у вищі школи, спаплюжив би їх історію, заборонив би, як вони роблять з нашим Франком і Шевченком, читати їхніх класиків, наплював би їм так у лиця, як вони нам плюють… а вже після цього… хто його, до бісової матері, знає… може б, і сам захотів Інтернаціоналу!