Повнолітні діти - Вільде Ірина. Страница 95

— Ні, ви, Іванчук, неможливі! Тоді не можна було б і говорити про дружбу, бо румуни конче б захотіли дати нам реванш, а ви, діставши реванш, думали б, як би вам у свою чергу знов помститися… Така політика, що її пропагуєте ви, — політика реваншизму, тільки ллє воду на млинок буржуазного уряду.

— А то чому?

— Бо ви намагаєтеся відвернути увагу тих же ремісників, тих же селян від основного — боротьби за свої права — і посварити їх поміж собою на радість та втіху їх експлуататорів… Як бачите, історія про білого бичка…

— Значить, прощати, так?

— Не прощати, а вивчити й зрозуміти історичні умови… А потім, — що головне, чого ви не хочете зрозуміти, — розглядати історичні явища в їх соціальному профілі…

— Що ви мені, «товаришу» Оріховський, вічно з своїм соціалізмом, той… Для мене, — якщо маю бути щирим, — комуніст-українець така сама зараза, як і комуніст-єврей, румун чи поляк…

— Скоро ж ви «інтернаціоналістом» стали! — розсміявся Оріховський.

Іванчук, відчувши свій промах, налився кров'ю і хрипло вигукнув:

— Я… перестріляв би їх усіх!

— Скоро ви стріляєте людей…

— Бо ми не пацифісти, якими ви хотіли б нас зробити! Братерство, дружба народів — це фата моргана, пане Оріховський, кінь реготався б з цієї комедії. Український народ не хоче жодних союзів… Протягом усієї своєї історії нічого й не робили українці, як вічно з кимсь союзились, і вічно їх обманювали… Тому ми нікому не віримо вже! Український народ хоче зажити самостійним, ні від кого не залежним життям… від Сану до Дону!

— Стримайтеся, Іванчук, і не розписуйтеся за сорокамільйонний український народ, бо він ще в сімнадцятому році перед цілим світом заявив, чого він хоче й з ким йому по дорозі. Між іншим, у вас непоганий апетит. Самостійна Україна, а ви — міністр внутрішніх справ у тій Україні?.. Уявляю собі, з якою насолодою розправлялися б ви з неукраїнським населенням! Та й… з українським також. З не вигідним вам, звичайно…

— А я вам ще раз кажу, що ми не пацифісти… Ми… ми — нащадки Шевченкових гайдамаків, до сто чортів і одного!

— Не блюзнірствуйте, Іванчук. То були народні месники, а ви… — і, заклавши руки в кишені, він продекламував:

Коли Оріховський скінчив досить довгий, в такому ж стилі від початку до кінця вірш, Гиньо вигукнув:

— І що тут поганого? Свята правда: «Я боюся любові! Зненависть — мій бог…» До холери ясної, та під таким віршем я зараз підписуюся руками й ногами!

— Ха-ха-ха! — засміялася Наталка, аж очі заблищали в неї від сліз. — Ха-ха-ха! Браво, Гиню, браво! Та це ж переклад одного з Віршів Тудоряну!

Іванчук вилупив очі. Такої дурної фізіономії Дарка ще не бачила.

— Свинство! Провокація! Підла, огидна провокація! Який чорт міг знати, що ви пуститеся на такий трюк… Звідки міг я, до холери ясної, знати, що то вірш Тудоряну?

— Тим щиріше воно вийшло у вас, Іванчук! Самі ви видали себе з головою. Під віршами Тудоряну ви підписуєтеся руками й ногами. Виходить, вам по дорозі?

— Неправда! Нам не по дорозі з тудорянами, але й не хочемо йти разом з комуністами… Ось наша політичне кредо!

Оріховський, видимо, почав втрачати терпець:

— З вами важко говорити, Іванчук, бо ви заперечуєте самі собі… До чого ж закликає у своїх поезіях Тудоряну? Палити, вбивати, грабувати й смакувати людську кров, як патоку. І ви ж хочете цього самого. Вам теж приємний солоний запах крові. Отже, логічно кажучи, жодної різниці поміж вами й немає.

— Ви мене ображаєте! Рахуйтеся з словами, той… — Гиневі очі налилися кров'ю, як у кролика. — Ви не забувайте, що я маю життям боронити честь нації і свою власну… Равлюк, Стефо, ви чого мовчите? Ви ж теж… маєте бути членами корпорації!..

Стефа зашарілася і стала нервово витирати хусточкою долоні. Оріховський зробив знак головою, що вона може говорити.

— Я не думала, що сьогоднішні збори повернуться в такий бік… Я дуже розчарована, коли не сказати більше. Ми всі знали, що в Оріховських є деякі симпатії до червоної Росії… Про це не говорилося відкрито, але це відчувалося… Але сьогодні пан, чи то пак товариш Оріховський…

— Для вас може бути «пан», — підказав їй Оріховський. Вона механічно подякувала йому кивком голови.

— Пан Оріховський поставив питання зовсім відверто. Я скажу від себе, що мені ніколи, при будь-яких обставинах, не може бути близьким румун, поляк, мадяр чи хоча б росіянин… Але от що… я бачу… я так відчуваю… я питаю: чого хочуть комуністи? Хочуть, я, здається, не помиляюся, вони хочуть, щоб державну владу прибрала в свої руки вулиця… Та неусвідомлена, темна, культурно відстала маса…

Оріховський опустив цигарку, яку щойно збирався запалити:

— Ага! А що ж ви все розпинаєтеся за народ? Хто ж це, скажіть мені, збирається класти душу й тіло за нашу свободу?

— Так-так, — поквапливо притакнула йому Стефа, оглядаючись увесь час на Іванчука, — за народ! Саме за народ, а не за юрбу, за товпу… За статечних господарів нашої нації, її цвіт, а не за товпу…

— «Товпа» — це русизм, — іронічно зауважила Наталка. Стефа попросила порухом руки, щоб її не перебивала.

— За товпу, яка коли б дірвалася до влади, то насамперед по-варварському знищила б усі культурні надбання…

Оріховський нетерпляче перебив її:

— Ви знаєте, панно Сидір, я хочу й не можу вас спокійно вислуховувати. Як ви собі це уявляєте? Натовп запалить смолоскипи, буде бігати та підпалювати ними музеї, картинні галереї, бібліотеки… Прийміть до відома, що у Москві в Кремлі збережено з огляду на їх музейну цінність не лише царський одяг та корони, але й карети, якими їздив батенько цар…

— Не знаю! Я там не була так само, як і ви, пане Оріховський! Ви вірите в те, що вам через десяті вуха дістається, а я не вірю… Я вірю тому, що на власні очі бачу…

— Цікаво, панно Сидір, що ви побачили власними очима…

Стефині пальці починають безглуздо натягувати хусточку:

— Власними очима — це ж переносно до деякої міри… Але я знаю, як той народ цієї весни розправився з меблями у маєтку поміщика в селі Остриця. А були там, до вашого відома, картини мільйонної вартості… І що вони зробили? Повиколювали очі портретам!..

— Ого! — запалив нарешті свою цигарку Оріховський. — Видно, все ж таки дуже допекли їм нащадки отих панів на портретах, коли наш вайлуватий буковинський мужик допустився аж до такого… садизму… Виколювати очі панам, що спокійно висять собі на стіні… Ха!..

— Ви там, той, не мудрішкуйте, а відповідайте на питання! — втрутився Іванчук.

— Що ж тут відповідати? Панна Сидір плаче за портретами й не бачить того, що спричинило до заколоту. В неї закриті очі на людей, що вмирають від виснаження на полях того, здається, українського, поміщика! Вона не хоче бачити людей, яких катують тепер в застінках сигуранци, бо для панни Стефи поміщик, чи статечний господар, як ви зволили сказати, ближчий, ніж отой народ, іменем якого ви так розпинаєтесь. Але вважайте, панно Стефо, що ваші розумування викличуть тільки сміх, так, недобрий сміх можуть викликати в того народу, інтереси якого ви начебто обстоюєте.

— Ви ще не знаєте, що я хочу сказати, пане Оріховський, — захищалася Стефа. — Я хочу сказати, що для нас…

— Конкретніше! — гукнув хтось з хлопців.

— Для української інтелігенції, — поправилася Стефа, — не так страшний стихійний вибух, який, я так думаю, завжди можна погасити…

— Припустім, не завжди! — кинув той самий голос, але Стефа не звернула уваги на цю репліку.

— …як та ваша організована маса, про яку ви любите говорити… Ну, що в Росії… коли б вона дірвалася до влади, перевернула б життя догори корінням, — схопившись за це порівняння, продовжувала розвивати думку. — Я ще не бачила, щоб квітувало й родило дерево, не маючи свого коріння в землі… А зрештою, в нашому конкретному випадку найважливіше — це національна боротьба, і для неї треба нам об'єднати всі сили народу, а не роздрібнювати їх, я так думаю, штучним розподілом на бідних і багатих…