Твори: оповідання, романи, листи, щоденники - Кафка Франц. Страница 2

Кафка рідко бував категоричним. Але видавництву «Курт Вольф», коли воно випускало у світ «Перевтілення», письменник поставив категоричну вимогу: щоб серед ілюстрацій до книжки не було зображення Замзи у вигляді багатоніжки. І вимога ця надійніше за всі інші докази свідчить, що багатоніжка — метафора, й саме тому її й не можна малювати. Адже це — образ невиправного людського відчуження. І невиправність опредмечується лише тим, що людина, перевтілена на щось нелюдське, полишена у своєму попередньому середовищі. Вона вже й багатоніжка, але ще людина. Виникає трагікомічна «перевернутість» відносин Замзи зі службою та родиною. Однак тільки це й вписує «нового» Замзу в структуру «звичайного» оповідання, перешкоджає його зісковзуванню в ходячу алегорію, нарешті, надає всьому, що тут відбувається, дивовижної послідовності. Адже навіть коли не повірити в можливість такого перевтілення, а лише прийняти його як «умову гри», і ти вже змушений будеш погодитися з тим, що коли б людина стала багатоніжкою, то все відбувалося б так, як в оповіданні, і що це зовсім не гра, а сама дійсність, химерно зміщена.

Тут усе зміщується за тими ж приблизно законами, що й уві сні. Що надає нашим снам фантастичності? Як правило, не так ірреальність того, що відбувається, як неузгодженість між його окремими компонентами, їхня непоєднуваність. Це по-перше. А по-друге — незрозумілість, непоясненість подій, і цим зумовлена їхня несподіваність. Що, проте, аж ніяк не перешкоджає сприймати їх за безперечну даність. Ті ж ознаки притаманні й кафківській прозі.

Як особистість Кафка був незбутньо нещасливим, але як письменникові йому «пощастило»: можна навіть сказати, що йому «щастило» тим більше, чим тісніше налягали на нього нещастя.

Кафка, що вмів дивуватися, зіткнувся з дійсністю дивовижною, при всій своїй буденності — навіть фантастичною. То була занепадаюча на його очах Австро-Угорська монархія — свого роду кунсткамера, де збереглися всі соціальні раритети минулого, зібралися всі болячки і деформації людської історії. Але й цього замало: доля підготувала йому, такому, який він був, спеціальну роль вигнанця, коли зробила євреєм, оселила у Празі, та ще й в родині галантерейника, який вибився в люди. «Як єврей, — писав один з його німецьких біографів, — він не був своїм у християнському світі. Як індиферентний єврей — бо ж таким Кафка був на початку — він не був своїм і серед євреїв. Як людина, що говорила по-німецькому, він не був своїм серед чехів. Як єврей, що говорив по-німецькому, він не був своїм серед німців. Як богемець він не був цілком австрійцем. Як службовець при страхуванні робітників він не цілком належав до буржуазії. Та й на службі він не був увесь, бо відчував себе письменником. Та й письменником він не був, бо віддавав усі сили сім’ї. Але «я живу у своїй сім’ї більш чужим, ніж найчужіший» (остання фраза запозичена автором з листа Кафки до батька Феліції).

Справді, Кафка і в родині був майже таким же чужим, як і в місті, країні, добі. Мав трьох сестер, та тільки наймолодша Отла його любила, але, як і всі, не розуміла. Та й ніхто його не розумів, навіть мати, хоча й по-своєму любила сина. Найскладніше й найбезнадійніше складалися взаємини Франца з батьком. Та обставина, що Герман Кафка самотужки, без чиєї б то не було допомоги, вибився в люди, до краю зіпсувала йому характер, — упертий, самозакоханий, нетерпимий, властолюбний, він постійно похвалявся своїми життєвими успіхами й дорікав дітям, що вони не зазнали злигоднів, зростали на всьому готовому. Синові призначив стати продовжувачем свого діла й ніяк не міг утямити, що син — інакший, що інтереси, вірування, цілі в нього інші. Батько тиснув, син, як тільки міг, чинив опір. Оскільки ж належали вони до різних вагових категорій («Я — худий, кволий, вузькогрудий, — писав Кафка-молодший у листі, якого мати так і не передала батькові, — ти — міцний, високий, широкоплечий»), тиск батька скалічив сина. «…Я втратив віру в себе, зате нажив безмежне відчуття провини», — сумно констатував він у тому ж листі. І повідомляв Феліції: «Я й батько ненавидимо один одного…» Але то була особлива ненависть, яка межувала з поклонінням: «Якби світ складався лише з тебе і з мене, — а уявити таке мені було дуже легко, — то його чистота закінчувалася б на тобі, а з мене, відповідно до твоєї поради, починався б цей бруд…» Батько для сина — з тих «вищих інстанцій», з якими кожен приречений рахуватися, незалежно від того, дані вони йому на благо чи на погибель. І звідси ніби самі собою простягаються нитки до всієї чиновної ієрархії з роману «Процес»…

Жінок у житті Кафки було зовсім небагато, легко на пальцях порахувати: три-чотири випадкові зв’язки, вже згадувана Феліція Бауер, Ґрета Блох, Юлія Вохрицек, Мілена Єсенська й, нарешті, Дора Дімант (або Діамант) — супутниця останніх місяців Кафкового життя. З кожною (за винятком лише Ґрети) Кафка мав намір взяти шлюб (з Феліцією навіть двічі), і якщо з Дорою до заручин не дійшло, то тільки тому, що її батько, правовірний східноєвропейський єврей, звернувся за порадою до рабина, а той без вагань прорік: «Ні!» Судячи з усього, Кафка був натурою пристрасною, і — як свідчить Макс Брод — «жінки завжди до нього горнулися». А проте в його щоденнику є такий запис: «Коїтус — як покарання за щастя бути разом. Жити по змозі аскетично, аскетичніше, ніж неодружений, — це єдина можливість для мене зносити шлюб». Хіба з цього не випливає, що шлюб (а відтак і жінка) для Кафки щось зовсім інакше, ніж для інших людей, — не тільки щось більше, а й взагалі таке, що тяжіє до «ідеальних», ледь не релігійних сфер, щось на зразок неухильної для виконання обітниці. Він писав батькові: «Одружитися, створити сім’ю, прийняти всіх дітей, яким даси життя, зберегти їх у цьому непевному світі і навіть ще трохи й провести їх у ньому, — це, на моє переконання, найбільше, чого може досягти людина». Але в «Листі до батька» звучить і таке: «Я зовсім не передбачав, чи можливий шлюб і що він означатиме для мене, — це найбільше жахіття мого життя зринуло на мене майже зовсім несподівано».

Слід гадати, спочатку ним рухало бажання емансипуватися від батька, позбутись його влади, стати незалежним. Але — так уже Кафка був влаштований — на це трохи прагматичне бажання одразу наклалися й прагнення «ідеальні», «релігійні». Й тоді сталося непередбачуване: обов'язок людський (або краще сказати «гуманістичний»?) зіткнувся з обов’язком письменницьким. Суміститися одне з одним рішуче не бажало.

Суперечність між творчістю й службою — ось ще одна невирішена проблема, буцімто навмисне Кафкою вигадана, так вона ускладнювала йому життя.

Здавалося б, усе ясно: він обрав професію і знайшов місце роботи, яке його мінімально обтяжувало, бо письменник, «якщо хоче уникнути божевілля, взагалі не має права віддалятися од письмового столу». І коли батько вимагав його участі в справах родинної фабрики, це кидало Кафку в такий розпач, що йому спадало на думку самогубство.

Але ясності нема: щоденна шестигодинна служба — перешкода незрівнянно більша, ніж періодичні відвідини фабрики. Тим не менше Кафка одного разу заперечив Феліції, що навряд чи коли зможе залишити службу. Зрозуміло, служба давала йому деяку — принаймні фінансову — незалежність од батька. Але цим ніяк не пояснюється, чому, тяжко занедужавши, Кафка погодився на відпустку з половинним окладом, але на пенсію, що забезпечила б його не гірше, виходити не хотів. Очевидно, ще щось утримувало його в конторі.

Чотирнадцятого грудня 1911 року в щоденнику промайнула думка, що йому не хотілося б «вивільнити весь свій час для літератури». Річ у тім, що Кафка не бажав стати письменником професійним. Як митцю це йому б нічого не дало («…навіть коли я не пишу, то залишаюсь письменником», — зізнався він якось Бродові), але це могло позбавити права власності на те, що виходило з-під його пера. Він прагнув володіти своїми творіннями неподільно: адже писав він тільки про себе й для себе! І не покинув служби, можливо, тому, що не тільки «складався з літератури», а був також прив'язаний і до життя…