Твори: оповідання, романи, листи, щоденники - Кафка Франц. Страница 3

Якщо навіть вважати, що логіка, за якою Кафка, кленучи службу, її не кидав, більш-менш з’ясована, то цього ніяк не скажеш про його ставлення до власної творчості. З одного боку, творчість для нього — все, а з другого — ніщо. Кафка-письменник до себе був нещадний, що підтверджується не тільки його останньою волею спалити після смерті всі рукописи, а й, власне, усім його творчим життям. Три незавершені романи Кафки стали приступні читачам уже після його смерті: «Процес» — в 1925 році, «Замок» — в 1926-му, «Америка» — в 1927-му. Нині спадщина письменника (здається, вже повністю зібрана) становить десять грубих томів: окрім романів, новел, притч, афоризмів, начерків, сюди входять «Щоденники» 1910–1923, «Листи 1902–1924», «Листи до Мілени» (їхній адресат — подруга Кафки, чеський літератор і перекладачка М. Єсенська), «Листи до Феліції» (їх основні адресати — наречена Кафки Ф. Бауер та її приятелька Ґрета Блох), «Листи до Отли та родини» (адресати — улюблена сестра й батьки). Те, що сам автор вважав за можливе оприлюднити, становить чи не шосту частину його спадщини. Він передав видавцям (та й то здебільшого неохоче, під тиском) лише сорок одне оповідання та уривки. Є серед них речі більші — такі, як «Перевтілення», «У виправній колонії», але є й зовсім крихітні на кшталт «Нового адвоката» чи «Імператорського послання». По-своєму кожна з них чудова. Але вони не принесли б автору тієї слави, на яку він заслуговує і яку, врешті-решт, здобув, бо справжній Кафка — це він увесь, з його незавершеними (а можливо, й незавершуваними) романами, з його щоденниками й листами, з усіма розхристаними фрагментами. Тільки таким його можна хоч якось осягти і оцінити. Адже його творчість — не що інше, як колосальний, відчайдушний і геніальний фрагмент, сколок із фрагментарного буття людства. Відмовляючись друкуватися, Кафка, безперечно, себе обділяв… Проте і в цьому можна побачити все той же страх перед професіоналізацією: передаючи рукописи до друку, він не тільки ніби втрачав на них право, а й у буквальному розумінні «випускав у світ», чим прирікав на самостійне, від нього вже не залежне, існування.

Важче зрозуміти його там, де він починає взагалі заперечувати себе як митця. Жоден справжній письменник не буває своїми творами цілковито задоволений: милуватися собою — привілей графоманів або людей не вельми розумних, хоч і не позбавлених здібностей (що незрідка серед літераторів трапляється). Але в Кафки самозаперечення переходило всі межі. Здавалося б, у такому разі належало покинути письменництво. Але він не кидав, не міг кинути — писав і постійно ганив написане. Про «Перевтілення» сказав Феліції, що це «мерзенне оповідання», а відсилаючи Бродові в грудні 1917 року деякі свої манускрипти, додав: «Роман я не надсилаю. Навіщо ворушити старе? Тільки тому, що я його досі не спалив?»

А водночас ота всіляко ним паплюжена творчість ні для кого не мала такого колосального значення, як для нього самого. «Усе, що не належить до літератури, наводить на мене нудьгу, викликає ненависть…» Коли подібна антиномія може бути взагалі якось пояснена, то лише тим, що Кафка-художник ставив до себе явно завищені, нездійсненні, можна б сказати, надлюдські вимоги: «…щасливий я був би тільки тоді, коли зміг би привести світ до чистоти, правди, непохитності». Недосконалості світопорядку він хотів протиставити бездоганність своєї творчості. Навряд чи він сподівався в такий спосіб виправити світ — швидше тільки довести (й не світові, а собі самому), що довершеність усе ж таки можлива. Отож у нього, зрештою, була не так естетична, як етична мета, а це означало, за його поняттям, — недосяжна. Тому я й сказав, що він ставив до себе вимоги надлюдські. Талант менший був би цим, можливо, зруйнований. Кафка заплатив прокляттям довічної невдоволеності собою. А щодо мистецтва слова, то під дією високого тиску й високих температур воно лише виграло, перетворившись на незнищенний діамант.

«…Поза сумнівом, — так починає свою промову перед слідчим герой роману «Процес» Йозеф K., — за всім судочинством, тобто в моєму випадку за цим арештом і за сьогоднішнім розглядом, стоїть величезна організація. Організація, яка має напохваті не тільки продажних стражів, нетямущих інспекторів і слідчих, яким притаманна в кращому разі похвальна скромність, — до неї входять також і судді високого й найвищого рангу з незліченним, неминучим у таких випадках штатом служників, писарів, жандармів та інших помічників, а може бути, навіть і катів, — я цього слова не боюсь. А в чому сенс цієї величезної організації, панове? Щоб арештовувати невинних людей і затівати супроти них безглуздий і переважно — як, наприклад, у моєму випадку — безрезультатний процес».

Навряд чи хто, прочитавши ці рядки, засумнівається в тому, що перед ним твір гострої соціально-критичної спрямованості. Але, взятий у цілому, цей роман не зміцнить такого враження, а швидше його похитне. Чому суд, що веде справу Йозефа K., такий таємничо неофіційний? Чому він, такий всесильний, тулиться на горищах старих будинків, у тісняві й задусі, поряд із розвішаною білизною? Проте й це можна ще якось пояснити загальною інакомовністю твору.

Але як бути з тими його епізодами, місцем дії яких є пансіон пані Ґрубах? Ясна річ, там Йозеф К. мешкав, саме там уранці був захоплений раптовим арештом, позбавлений сніданку, допитаний у кімнаті відсутньої сусідки, фройляйн Бюрстнер, і ніби відпущений на свободу. Але й після цього пансіон та його пожильці, фройляйн Бюрстнер і фройляйн Монтаґ, відіграватимуть непропорційно велику роль у долі Йозефа К. Особливо фройляйн Бюрстнер: вона несподівано з’являється й у фіналі. Кати (як і всі тут, неофіційні) ведуть Йозефа К. через вечірнє місто до занедбаної каменярні, щоби там зарізати. Раптом він помічає фройляйн Бюрстнер або дівчину, схожу на неї. Кати «дали йому можливість скерувати їхні кроки, і він скерував їх у той же бік, куди йшла перед ним фройляйн Бюрстнер, але не тому, що хотів її наздогнати, не тому, що хотів бачити її якомога довше, а лише для того, щоб не забути те провіщення, яке він у ній побачив».

Ясно, що фройляйн Бюрстнер в цьому романі не з хористок — у неї сольна партія. Але яка? Відповідь слід шукати в особистому житті автора. Дванадцятого липня 1914 року Кафка розірвав заручини з Феліцією Бауер, а в першій половині серпня засів за «Процес». Збіг не випадковий: роман — це продукт розриву з Феліцією, його літературне перетлумачення. Сам образ суду навіяний тим, що відбувалося 12 липня в Берліні. В готелі «Асканішер Гоф» зібралися наречений, наречена, їхні родичі й друзі. Й запис у щоденнику від 23 липня, який відтворює події того дня, починається словами: «Судилище в готелі». Фройляйн Бюрстнер — і є Феліція Бауер (невипадково її в рукописі роману, як правило, позначають ініціали Ф.Б.), фройляйн Монтаґ — її подруга Ґрета Блох, яка активно звинувачувала Кафку на тому судилищі, але й сама перебувала з ним у близьких стосунках (вона згодом твердила, що народила від нього дитину).

У своїй книжці «Другий процес. Листи Кафки до Феліції» Еліас Канетті (також письменник, а ще й лауреат Нобелівської премії) поклав собі за мету показати, як функціонувала кафкіанська метода «принаджування» всесвіту до власного письмового столу. Думка Канетті полягала в тому, що роман, коли поглянути на нього крізь призму приватного життя автора, нічого в собі не містить, окрім сумлінного звіту про хворобливі стосунки між ним і його нареченою Феліцією Бауер: «Дві вирішальні події в житті Кафки, які він, як це йому взагалі було властиво, хотів би вважати за суто особисті, розігрувалися в обстановці нестерпної гласності: офіційні заручини на квартирі сімейства Бауер 1 червня і шість тижнів потому, 12 липня 1914 року, «судовий процес» у берлінському готелі «Асканішер Гоф», який завершився розривом. Легко показати, що емоційний зміст обох подій увійшов у «Процес», робота над яким почалася вже у серпні. Заручини в першому розділі перевтілилися в арешт, а «суд» обернувся стратою в останньому».