Твори: оповідання, романи, листи, щоденники - Кафка Франц. Страница 4

Отже, матеріал болісно-інтимний, що, за уявленням Кафки-людини, мав би бути старанно прихований, а згідно з його заповітом — навіть спалений, дав, тим не менш, життя одному з найзначніших екзистенційних романів XX століття. І це так дивовижно почате життя виявилося настільки химерним, що «Процес» почали перетлумачувати як щось соціальне, майже політичне.

Дія в романі розгортається у Празі, хоча місто й не назване. Там у справі Йозефа K., прокуриста великого банку, веде слідство якийсь неофіційний, але всесильний суд: його установи розміщені на горищах усіх будинків. Герою, який не знає за собою ніяких гріхів, здається, що варто лише зробити вигляд, наче нічого не сталося, і все само собою уладнається, неясна загроза розвіється. Адже каже йому священик, з котрим він стрівся в соборі ніби цілком випадково: «Суду нічого від тебе не потрібно. Суд приймає тебе, коли ти приходиш, і відпускає, коли ти йдеш». Проте з часом тихий плин процесу дедалі більше затягує Йозефа К. І саме тому, що розслідування ведеться у глибокій потаємності, що все неясно, непевно, хистко, наче й зовсім нереально, ґрунтується на чутках, на припущеннях. Герой не ховається від долі, він кидає їй виклик і, борючись з нею, дедалі більше заплутується в павутинні процесу. В його опорі є чимало трагічної гідності: якомусь комерсанту Блоку, що плазує перед адвокатами і судовцями, вдається розтягти розгляд своєї справи аж на п'ять років, а в Йозефа К. страшний кінець настає швидко, бо він по-своєму відмовляється прийняти несправедливий закон. На Заході часом схильні зводити проблематику цього роману до суду людини над собою. Але кафківський текст, здається, не дає для цього вагомих підстав.

Суд, так схарактеризований, — дещо цілком об'єктивне, — це водночас і та ворожа соціальна система, в якій існував Кафка, світ, який автор добре знає, з яким болюче зрісся і який міфізується за рахунок такого зрощення. Позначається це й на героєві. Йозеф К. — плоть від плоті системи, що породила цей жахливий суд. З одного боку, він «просто людина», переслідувана, гнана, а з другого — високого рангу бюрократ, захищений затулком секретарів від усіх несподіванок і випадковостей (арешт відбувся вранці, у пансіоні, і застав героя зненацька). Іншими словами, Йозеф К. — частина ворожого йому самому буття, і це робить його «нечистим» у власних очах, викликає щоразу більше почуття вини. Через те він не може уникнути суду, хоча суд його не затримує.

Слід гадати, суд у Кафки — це і зовнішній світ, де навіть угадуються риси новітнього тоталітаризму, і вища справедливість, індивідуальний закон, що його кожен створює для себе. Завдяки кафківському феномену зрощення друге значення поступово ніби бере гору. Йозеф К. починає не стільки оглядатися, скільки вдивлятися в себе. Тому все, що його оточує, таке туманне, розпливчасте, химерне, метафорично-фантастичне, безпросвітне. Адже і в собі він бачить лише те, що робить його співпричетним до «всезагального злочинства», страхітливої і безглуздої організації буття. І навіть як особистості йому не лишається нічого, крім стоїцизму відчаю. «Завжди мені хотілося хапати життя у двадцять рук, — думає він, — але далеко не завжди з похвального метою. І це було неправильно. Невже і зараз я покажу, що навіть процес, який тривав цілий рік, нічого мене не навчив? Невже я так і піду тупим і упертим? Невже про мене потім скажуть, що на початку процесу я бажав його закінчити, а тепер, у кінці, — розпочати спочатку? Ні, я не хочу, щоб так казали!» І Йозеф К. покірливо дозволяє двом схожим на відставних акторів суб'єктам заколоти себе в нічній каменярні.

Фінал «Процесу», а також сюжети новел «У виправній колонії» та «Братовбивство» — ось і все (або майже все), що Кафка сказав на тему звірств і кровопролиття. Чи не правда, надзвичайно мало для митця, що жив у катастрофічну епоху «світових воєн і пролетарських революцій», та ще й налаштованого на песимістичну хвилю. Більше того, в цьому дивовижному кафкіанському світі мов би взагалі немає примусу. Йозефа К. заарештовано й тут же відпущено на волю, проти нього провадиться процес, але йому не забороняється виконувати свою роботу в банку, навіть на допити його викликають по неділях, щоб не заважати службі. Ніби то процес, так би мовити, «факультативний».

І дивовижний цей кафкіанський світ насамперед тим, що в ньому всі невільники, хоча, як уже мовилося, ніхто нікого не приневолює. В усякому разі, відкрито: Йозеф K., здається, міг би процес ігнорувати, але поступово все так складається, що «думка про процес вже не полишала його». Тут присутня ота невідступна логіка абсурду, з тенет якої не виплутатися. Тут усім погано: Йозеф К. в банку має кабінет куди зручніший, ніж його слідчий, але Йозеф К. перебуває під слідством, — звинувачуваним нічим дихати у канцеляріях на горищі, а в судовців, навпаки, голова паморочиться від свіжого повітря.

Після Другої світової війни, коли фашизм був ще кривавою раною, а сталінізм — живою реальністю, багато хто зіставляв нового літературного кумира — Кафку — з фашизмом або зі сталінізмом. У розумінні pro («за»), як німецький літературознавець Г. Андерс, але ще частіше в розумінні contra («проти»). Останні ближчі до правди, але доконче її всю не охоплюють. Кажу це не в докір Кафці. Навпаки: фашизм згинув, згинув і більшовизм, а явище, котре провістив Кафка, не просто живе, а й ознак занепаду не виявляє — лише повсякчас змінює обличчя. Адже притаманне воно й нашій новій цивілізації в цілому, становить її універсальну прикмету, бо до певної міри є байдужим до специфіки суспільних систем. От тільки не знаю, як назвати цю описану Кафкою модель. Більше за інші підійшло б слово «тоталітаризм», якщо тільки взяти його в значенні розширювальному.

Кафка глибоко заглянув у природу зіткнень між індивідом і такою, «тоталітарною», владою, а відтак і осягнув їхню новітню особливість. Більш того, йому відкрилося, що алогізм закладено у фундамент будь-якої влади, що він у тому чи іншому вигляді притаманний усім суспільним системам. Відчуження особистості — їх неминучий побічний продукт, який вона, однак, «утилізує», з успіхом використовуючи як інструмент насильства. Живучи в Австро-Угорщині, спостерігаючи її розпад, Кафка зрозумів механізм анонімного, всюдисущого, але майже невловного насильства і — що, мабуть, не менш важливо — сам виявився чимось на зразок його піддослідного кроля. Ось це й зробило його великим експертом не лише з питань влади, а й з питань відчуження.

На зламі століть кожен австрійський письменник був оточений ідеєю держави, ніби замковою стіною. Куди б він не йшов, наштовхувався на неї — на свою дивну імперію, яка то вимагала собі якогось «давньоримського» служіння, захисту, то напрошувалася на огуду, посміх чи знизування плечима. Автори з інших країн мали національні проблеми, австрійці — тільки проблеми імперські. Хоч би про що вони писали, бодай поміж рядків проглядала потреба обґрунтувати або право габсбурзького світу на існування, або неминучість його кінця. І зміст підказував форму.

Скажуть, у Кафки вона саме й відірвалася від змісту, набула подоби тих шат XVI століття, в які Дюрер одягав апостолів. Та придивіться уважніше. Музіль зазначив про свою Каканію, що «кожен був там негативно вільним», зазначив ніби між іншим. Однак міркування це засадниче, відтак має право стати ледь не домінантою кафківського романного світу. Кафка не міг запозичити цю думку в Музіля хоча б тому, що твір «Людина без властивостей» тоді ще не був написаний. Просто обидва спостерігали ту ж саму габсбурзську дійсність.

У ситуації Йозефа К. найбільше впадає в око й водночас є найбільш дивовижним те, що він сам «негативно вільний». Влада примушує його не брутально, без насильства, у м'яких рукавичках, відступаючи, коли він стає непохитним, і утверджуючи себе, коли вдається заскочити його зненацька. Вона бере Йозефа К. собі в союзники, навіть у виконавці наказів, використовує проти нього його облудну й загрозливу свободу, той вакуум, що довкола нього утворюється, ту самотність, яка робить його безпорадним і беззахисним.