Мене називають Червоний - Памук Орхан. Страница 32

В домі було пусто, але здавалося, ніби тут живуть, — холоду й сирості не відчувалося.

— Чий це будинок? — запитав я.

— Єврея. Після смерті чоловіка його вдова з дітьми поселилася в єврейському кварталі біля пристані Єміш. Тепер будинок продають через перекупку Естер.

Він пішов у куток кімнати.

— Кота немає. Втік, — обізвався Шевкет.

— Дохлий кіт утік?

— Мерці блукають. Так каже дідусь.

— Не мерці, а їхні душі.

— Звідки ти знаєш?

Хлопчик із серйозним виглядом тримав горщик, міцно обхопивши його руками.

— Бо знаю. Ти часто тут буваєш?

— Мама з Естер бувають. Сюди збігаються привиди, та я їх не боюся. Ти убив хоча б одну людину?

— Так.

— Скількох?

— Небагато. Двох.

— Шаблею?

— Шаблею.

— їхні душі блукають?

— Не знаю. В книжках написано, нібито блукають.

— У дядька Хасана є червона шаблюка, рубає все, до чого доторкнеться. А ще є кинджал з рубіновим руків'ям. Це ти вбив мого батька?

Я здвигнув плечима:

— А як ти знаєш, що він мертвий?

— Мама вчора сказала. Він більше не повернеться. Їй приснився сон.

Заради своїх жалюгідних інтересів, заради похоті, чиє полум'я все розгоряється, заради кохання, яке розбиває наші серця, ми готові на найнегідніші вчинки. Здатні на ницість і заради шляхетних цілей. Я остаточно вирішив, що усиновлю тих сиріт і, повернувшись у дім, ще уважніше слухав їхнього діда. Еніште підбивав мене закінчити книгу, написати тексти до ілюстрацій.

Показав мені малюнки. Розповім, наприклад, про ілюстрацію з конем: на ній немає людей, лише кінь — і нічого довкола. Але я завмер від зачудування. Один кінь, та мов наяву, здавалося, що вершник кудись відійшов і зараз хтось вигулькне з-за куща, намальованого в казвінському стилі. Так спрацьовує уява незалежно від вашого бажання, адже ж кінь — породистий, і на ньому — сідло. Можливо, той, хто його осідлає, буде при зброї. Безперечно, малюнок таємно зробив хтось із видатних майстрів малярського цеху. Художник, який приходив сюди вночі, відтворював коня на папері з пам'яті, як частину певної оповіді. Не інакше. Він тисячі разів бачив скакунів на ілюстраціях у сценах війни та кохання. Еніште ж спрямовував художника, як зобразити коня в європейському стилі. Мабуть, давав вказівки: «Вершника не малюй», «Там нехай стоїть дерево, але невеличке».

Еніште платив чималі гроші за кожен малюнок, а ще живописця приваблював незвичайний стиль. Ось чому охоче сидів поруч з Еніште й творив дивні ілюстрації, анітрохи не подібні на ті, до яких звик і знав напам'ять. Однак майстра, як і Еніште, не переставало турбувати запитання: яку ж усе-таки оповідь прикрашатиме ця ілюстрація. Мій дядько очікує, що саме я складу відповідні тексти до робіт, у яких поєдналися венеційський та перський стилі. Заради Шекюре я мушу написати ті оповіді від початку до кінця Та мені нічого не спадало на думку, окрім байок отого меддаха з кав'ярні.

23. Про мене скажуть — убивця

Бій годинника нагадав, що настав вечір. Азан ще не прокричали, однак я вже давно запалив свічку біля пюпітра. Вмочаючи писало в каламар з чорним чорнилом «Хасан-паша», я швидко водив ним по гладенькому, чудовому глянцевому папері. Зображення курця опіуму, яке я відтворював з пам'яті, миттю було завершено. Раптом у мені прокинувсь отой внутрішній голос, котрий щовечора тяг на вулиці міста. Проте я не піддався йому. Я твердо вирішив: нікуди не виходити й працювати вдома, й навіть забити двері зсередини цвяхами.

Сьогодні на світанку, коли ще жодна душа в Стамбулі не прокинулася, до мене в двері постукав вірменин, який прийшов аж із Ґалата. Той вірменин-затинака працював гідом-перекладачем. Він відразу знаходив мене, тільки-но йому було потрібне «Кияфетнаме» для європейців, італійських мандрівників. І ми завжди довго торгувалися. Нині зійшлися на двохстах двадцяти акче за двадцять посередніх ілюстрацій. На його замовлення, поспішаючи, я розмальовував це «Кияфетнаме». До вечірнього азану встиг зобразити дюжину стамбульців, старанно відтворивши їхній одяг: шейхуліслама, головного воротаря палацу, яничара, дервіша, сипагія, кадія, торгівця голиною, ката (зображення катів під час тортур особливо популярні), жінку, яка йде до лазні, курця опіуму. Заради трьох-п'яти зайвих акче я так наробився, що аж обридло. Аби не здуріти від нудьги, перемальовуючи ті самі малюнки зі своїх книг, я сам із собою грав у власні ігри: а ну — чи намалюю кадія, не відриваючи пензля від паперу, а ну — чи заплющу очі жебраку.

Розбійники, поети та ті, кого не полишає смуток, добре знають, як увечері, коли виголошують азан, у тобі біснуються полчища шайтанів та джинів, зчиняють бучу і, зливаючись в один голос, збивають тебе з праведного шляху. «На вулицю, йди на вулицю, — шепотів мені мій тривожний голос, — біжи, біжи до людей, розчинися в темряві, занурся в злидні й срамоту». Роками я приколисував своїх джинів і шайтанів. Багато хто захоплюється творіннями моїх рук — без допомоги джинів і шайтанів їх би не існувало. Але сім днів тому я вбив того негідника. Відтоді, тільки-но опускаються сутінки, я більше не в змозі стримати духів зла, котрі живуть у мені. Ось і зараз вони бунтують і щосили рвуться назовні. Я не витримую й кажу собі: вийду ненадовго — й вони вгамуються.

Так, збрехавши собі, я, як завжди, отямився на вулиці, не усвідомлюючи, чому потрапив сюди. Я щодуху, не зупиняючись, сунув уперед засніженими вулицями, багнистими переходами, слизькими підйомами й спусками, занедбаними бруківками. Крізь темряву ночі я нісся в непроглядні безлюдні закутки міста, й мій гріх, шкутильгаючи, залишався десь позаду. У вузьких вуличках мої кроки відлунювали біля стін заїздів, медресе, мечетей — і мій страх відступав.

Ноги самі собою щоночі несли мене в це махаллє на околиці, на вулиці, якими було лячно бродити навіть джинам та привидам. Половина чоловіків із того махаллє загинули у війнах із Персією, а решта покинули квартал, стверджуючи, що тут оселилося зло. Забобони, вважав я. Лиш раз спіткало лихо моє рідне махаллє. Сорок років тому, через війни з Персією, на дверях текке ордену Календері назавжди повісили замок, оголосивши його ворожим кублом.

Я минув кущі ожини й лаврів, що приємно пахли за будь-якої погоди. Як завжди, поправив надірвану віконницю, збиту зруйнованим комином, і зайшов усередину. Глибоко вдихнув столітній запах фіміамів та плісняви. Це місце приносило мені стільки щастя, аж сльози забриніли на очі.

Якщо я вам досі не казав, то скажу тепер: я не боюся нікого, окрім Аллаха, а земна кара в моїх очах не варта ламаного мідяка. Страшно. Про таких убивць, як я, у Куран-и Керімі, наприклад, у сурі «Фуркан», [125] чорним по білому написано: настане для нас Судний день, і нашим мукам не буде кінця-краю. У запорошених часом книгах, які зрідка потрапляли мені до рук, я бачив зображення пекла, відтворені на шкірі древніми арабськими майстрами. Вони — прості, по-дитячому наївні, але наганяють страх. Я зустрічав малюнки пекельних мук, чомусь зроблені китайцями та монголами; вже їхні кольори нагадували про тортури, яким піддає шайтан убивць. Тільки-но ті сцени оживають перед очима, я захищаюся власною логікою: що говорить тридцять третій аят сури «Ісра»? [126] Хіба там не сказано: не губіть чиєїсь душі, якщо немає цьому виправдання, бо це забороняє Аллах. Але ж мерзотник, якого я відправив на той світ, не був таким мусульманином, якого забороняє вбивати Аллах. Існувало безліч моральних причин, щоб розтрощити йому голову.

Він злословив на нас, на тих, хто працював над книгою, яку замовив падишах. Якби я не затулив йому рота, він, оголосивши безбожниками Еніште-ефенді, всіх малярів і навіть майстра Османа, віддав би їх у руки оскаженілих прибічників ходжі-ерзурумійця. Якби хтось бодай раз привселюдно заявив, що маляри чинять наругу над нашою вірою, то фанатики Ерзурумійця, яким тільки дай привід показати свої сили, не лише нас, обдарованих майстрів, знищили б, а й стерли б на порох усіх малярів цеху. Падишах не зміг би й слова зронити на наш захист.

вернуться

125

«Розрізнення» — двадцять п'ята сура Корану.

вернуться

126

«Перенесення вночі» — сімнадцята сура Корану.