Мене називають Червоний - Памук Орхан. Страница 33

Я всюди позамітав і вимив підлогу віником та шматтям, яке зберігав у кутку. Так завжди роблю, коли приходжу сюди. Прибираючи тут, я відчуваю себе добрим рабом Аллаха. Щоб Аллах не відібрав у мене ці світлі почуття, я довго-довго Йому молився. Холод ставав нестерпним, і я промерз до кісток, почало боліти горло. Я вийшов на вулицю.

І знову відразу перетворився на навіженого. Згодом помітив, що я вже в якомусь іншому махаллє. Яким був мій шлях сюди від занедбаного кварталу? Про що я думав, блукаючи? Як опинився тут, на вулиці, де обабіч вишикувалися кипариси?

Але хоч би скільки я йшов, мене не покидала одна думка, яка гризла мою душу, мов хробак. Може, стане легше, якщо поділюся нею з вами. «Жалюгідний наклепник» або «бідолашний Заріф-ефенді» (між цими словами немає ніякої різниці), покійний майстер заставок, за кілька хвилин до того, як таки став покійним, відкрив мені дещо важливе. Побачивши, що на мене не впливають його звинувачення Еніште-ефенді у використанні перспективи в зображенні, як це роблять ґяури, жалюгідний наклепник промовив: «Є ще остання ілюстрація. Нею Еніште-ефенді паплюжить усе, в що ми віримо. Це більш аніж безбожність, це — неприховане блюзнірство». А три тижні тому, ще до нашої розмови, Еніште-ефенді дав мені завдання намалювати в кутках якоїсь там сторінки коня, гроші й смерть. Їхнє зображення, як на європейських картинах, повинні були неймовірно відрізнятись одне від одного своїми розмірами. Еніште розмітив майбутню ілюстрацію, а ту її частину, де вже була заставка Заріфа-ефенді, накрив великим аркушем паперу й пантрував, щоб ніхто туди не заглянув. Він ніби щось приховував од мене та решти малярів.

Мені все кортить запитати Еніште: що ж намалював Заріф на останній ілюстрації, однак існує чимало причин, які стримують мене. Якщо запитаю, то, безперечно, Еніште-ефенді запідозрить мене у вбивстві Заріфа-ефенді, і про його здогади знатиме кожен. Ще мене тривожить таке: а може, Еніште-ефенді вважає, що Заріф-ефенді мав слушність? Інколи переконую себе: запитавши, я, навпаки, зніму з себе будь-які підозри. Та страх бути викритим не відступає.

Мої ноги, розумніші, аніж я сам, привели мене на вулицю, де жив Еніште-ефенді. Я зачаївся у якомусь закутку, і наскільки дозволяла пітьма, розглядав його будинок. Розкішний двоповерховий будинок в оточенні дерев! Хто його знає, в якій зараз із його кімнат-схованок перебуває Шекюре? Я намагався намалювати цей дім в уяві, розділеним посередині навпіл, ніби його розрізали ножем. Такі зображення споруд творили тебрізькі художники за часів шаха Тахмаспа. За якими віконницями я б тоді зміг побачити Шекюре?

Двері відчинилися. Вийшов Кара. Еніште провів його до хвіртки й, проводжаючи ласкавим поглядом, кілька хвилин постояв, потім обернувся й зачинив по собі хвіртку.

Після побаченого навіть моя голова очуняла від дурних мрій і зробила три гірких висновки:

1. Еніште-ефенді доручить Карі закінчити книгу, нашу книгу, бо так безпечніше й дешевше.

2. Чарівна Шекюре вийде за Кару.

3. Нещасний Заріф-ефенді говорив правду. Я даремно занапастив його душу.

Іноді, коли безжальний розум приходить до болючих висновків, з якими ніяк не змириться серце, то проти нього повстає й тіло. Друга півкуля мого мозку відразу шалено запротестувала проти третього висновку, згідно з яким я — мерзенний підлий убивця. Тут ноги знову виявилися кмітливішими й швидшими за мою голову, вони потягли мене слідом за Карою-ефенді.

Ми минули кілька вулиць. Я подумав: можна запросто вбити Кару, який іде попереду задоволений собою й життям, тоді позбудуся душевних мук від двох перших висновків. Я ж не намарне розтрощив голову Заріфа-ефенді? Зараз, зараз — пробігти вісім-десять кроків — здожену Кару й щосили стукну його ззаду по голові. І все буде, як колись: Еніште-ефенді покличе мене працювати над книгою. Проте мій другий розум, обережніший і чесніший (що таке, власне, правда, як не страх?), досі говорив мені: паскуда, якого ти забив, мов собаку, був наклепником. Отже, ти вчинив справедливо, й Еніште-ефенді, якому нічого приховувати про свою книгу, так чи так знову покличе тебе до свого дому.

Та, дивлячись на Кару, що ішов попереду, я усвідомлював: творю собі марні ілюзії! Кара ж дивиться на речі реально. Це трапляється з усіма: ми тижнями, роками будуємо свої піщані замки, вважаючи, що вони довговічні, а одного дня, глянувши на чиєсь обличчя, одяг, щасливу усмішку, в ту ж мить тебе осіняє, що твої мрії — пусті, що та дівчина ніколи тобі не віддасться, що ти ніколи не станеш у суспільстві тим, ким хотів. Я з лютою ненавистю, яка зігрівала моє серце, спостерігав за Карою, дивився на його потилицю, голову, як то розпростуються, то зсутулюються його плечі, як він іде своєю нервовою ходою, ніби кожен його крок — велика ласка для цілого світу. Йому далекі докори сумління, він щасливо прямує вперед. Такі люди, як Кара, цілий світ мають за власний дім, вони відчиняють будь-які двері, ніби падишах, що вирішив навідатися до своєї стайні, а ми для них — ніщо, конюхи. Я ледве стримувавсь, аби не підняти з землі каменюку й не розтрощити йому голову.

Ми — двоє чоловіків, закохані в одну жінку, він — попереду, зовсім не помічаючи мене, я — позаду. Ми йшли, петляючи звивистими стамбульськими вулицями, то піднімаючись угору, то спускаючись униз, минали непроглядні закутки, де гарчали й гризлися між собою собаки, спалища, де на нас чатували джини, двори мечетей, де, спершись на їхні бані, спали янголи, довгі шеренги кипарисів, котрі перешіптувалися з примарами, засніжені кладовиська, де кишіло привидами, кубла розбійників, які підстерігали свої жертви, минали нескінченні ряди крамниць, стайні, текке, майстерні свічкарів, лимарні. Ми йшли, ніби двоє братів. Я не переслідую, а наслідую його, думається зараз мені.

24. Моє ім'я — Смерть

Як ви бачите, я — смерть, але не треба боятися, бо це — лиш малюнок. Та в очах бачу, що вам таки страшно. Ви, наче малі діти, котрі вірять у власні вигадки. Я — звичайний малюнок, а ви тремтите, ніби зустрілися зі справжньою смертю. Хоча, звичайно, це мене тішить. Ви відчуваєте, що накладете повні штани, коли я зазирну вам у вічі в ту неминучу хвилину. Я не жартую: більшість чоловіків, навіть хоробрі й дужі, мов леви, зіткнувшись зі мною, вже не володіють собою. Тому-то на полі бою, заваленому тілами загиблих, стоїть не дух крові, пороху й розпечених лат, а калу й трупів, які розкладаються. Сцени битв відтворювали тисячі разів.

А моє зображення ви бачите вперше.

Рік тому один високий на зріст, загадковий дідуган із вишуканими манерами запросив до себе того видатного художника, який мене намалював. У напівтемній малярській кімнаті двоповерхового будинку дідуган пригостив молодого майстра кавою з найніжнішим ароматом. Потім повів його в кімнату з голубими дверима, теж оповиту напівтемрявою. Там він показував йому аркуші найкращого індійського паперу, пензлі з білячих хвостів, сухозлітку, різноманітні писала та ножі для їхнього гостріння з кораловими колодочками, натякав, що платитиме великі гроші, й, зрештою, завоював довіру обдарованого майстра.

— Намалюй для мене смерть, — згодом попросив дідуган.

— Я ніколи не зустрічав зображення смерті. Я не зможу цього зробити, — відповів художник, чиї золоті руки таки пізніше створили мене.

— Аби що-небудь намалювати, зовсім не обов'язково побачити перед тим подібне зображення, — промовив хитрий дід.

— Так. Можливо, й не обов'язково, — відповів мій видатний художник. — Проте ілюстрація лише тоді вийде такою ж бездоганною, як у древніх малярів, коли ти відтвориш її щонайменше тисячу разів. Хоч би яким обдарованим був художник, однак відображення тої теми, за яку він візьметься вперше, вийде в нього — мов у підмайстра. То не для мене. Я не наважуся знехтувати своїм умінням, зображаючи смерть, бо для мене це рівнозначно власній смерті.

— А може, ця твоя смерть наблизить тебе до твоєї теми.

— Нас робить майстрами відображення тих речей, які з нами ніколи не траплялись, а не власні переживання.