Острів Тамбукту - Марчевски Марко. Страница 84

Якось увечері, коли тубільці зібралися на галявині біля великого вогнища і готувалися розпочати танці, хтось несподівано крикнув:

— Гляньте: чудо! Зірки у Великій воді!

Всі звернули погляди на океан і побачили два вогники, що миготіли в темряві, як великі зірки, і повільно наближалися до острова. Я здригнувся, побачивши їх. Не було ніякого сумніву — це вогні корабля. Самого корабля не було видно, але рух вогників, хоч і дуже повільний, ясно показував, що корабель наближався до берега.

Боамбо підійшов до мене і, вказуючи рукою на «зірки», сказав:

— Я бачив зірки, які падають з неба, але вони відразу згасали, коли потрапляли у воду. А ці не гаснуть. Чому?

Боамбо говорив про метеорити, гадаючи, що це зірки падають з неба. Коли я пояснив йому, що «зірки», які ми бачимо зараз, зовсім не зірки, а вогні великого човна, в якому є багато пакегі, Боамбо здригнувся.

— Великий човен з безліччю пакегі? — вигукнув він. — Чи не так? Ми їх не пустимо на острів! Бий в бурум! — наказав він низенькому барабанщикові, що сидів навпочіпки біля свого дерев'яного корита. — Всі до зброї! Комунатуа, беріть стріли і списи! Жінкам і дівчатам розійтися по своїх хатинах! Ми будемо битися з пакегі! Кара-рам! Карарам!

Не порадившись зі мною, як це робив в інших, менш важливих випадках, Боамбо вирішив захищати острів од чужинців, якщо вони нападуть. Безумовно, він мав рацію. На острові жило тільки троє європейців, а скільки турбот і неприємностей завдали всім! А що ж буде, коли з'явиться багато пакегі! Ні, ні! Боамбо не буде з ними панькатись! Проллє кров, але не пустить їх на острів.

Так міркував Боамбо. І я б так зробив, коли б був вождем племені. Але я сам чужинець і без вагання поїхав би на пароплаві, який наближався. Хоч як добре було мені тут, але за Болгарією я тужив день і ніч. Я часто бачив уві сні невелике сільце біля підніжжя Старої Планини, молодь, серед якої виріс, і друзів, з якими боровся проти ненависного ворога. Часто, дуже часто мені пригадувалися мудрі слова Мехмеда-ага: «Людина народжується не з своєї волі і вмирає, не бажаючи цього, але в останню мить свого життя завжди згадує місце, де народилася». Правда, я був далекий від останньої хвилини свого життя, але ніколи не забував рідного села, маленької хатки, вимощеного двору, напівзруйнованого сарая і гіллястого горіха, який взимку вкривали цілі хмари горобців і ворон.

Раптом на кораблі спалахнула яскрава блискавка, а за мить пролунав грім. Земля здригнулася під нами, снаряд просвистів над головами і вибухнув у лісі за селищем. Було ясно, що до острова наближався військовий корабель.

Жінки і діти кинулися в селище. Берег сповнився криками. Бій бурума посилював паніку. Чоловіки взяли зброю і поприв'язували до поясів торбинки із стрілами.

— Погасіть вогнище! — крикнув Боамбо. — Чуєте, погасіть вогнище!

Чоловіки загасили вогнище. Настала тиша. Я наказав стрільцям залягти між скелями. Всі слухняно виконали наказ. Вони не розбіглися навіть тоді, коли друга блискавка освітила на мить океан і снаряд з величезною силою розірвався недалеко від нас.

Прибігли Сміт і капітан. Вони вже збиралися лягати спати, коли почули вибухи. Побачивши вогні на кораблі, Сміт вигукнув:

— Кінець нашим стражданням! Кінець собачому життю! Ми врятовані! Клянуся всіма святими — це військовий корабель!

— В таких очевидних речах зовсім непотрібні клятьби, — зауважив я плантаторові.

Він захлинався від радості — наші надії здійснювалися. До острова наближався корабель, який прийшов з цивілізованого світу і знову повернеться туди. Якщо він забере нас, ми побачимо свої країни. Що може бути кращим за це?

Але я думав і про тубільців. Що буде з ними, коли корабель висадить на берег війська? В перший день чужинці «досліджуватимуть» острів, на другий день поженуть чоловіків будувати укріплення, а на третій — почнуть ґвалтувати жінок. Незалежно від того, кому належить корабель — Америці, Франції чи Японії, — тубільцям загрожувала велика небезпека, з якою я мусив рахуватися.

Смітові буле легко, його не цікавила доля племені. Навпаки, зараз він зможе здійснити свою мрію. Якщо корабель англійський — привласнить найкращі землі на острові і перетворить їх на прибуткові плантації. Якщо корабель іншої держави, він повернеться у свій вовчий світ. У всіх випадках він у виграші.

А що думає Стерн? Тільки одне: якомога швидше потрапити в Александрію до маленької дочки, а потім прийняти командування яким-небудь кораблем і щомісяця відкладати для неї кілька фунтів стерлінгів.

Ніч була темна. Хмари вкрили все небо. Ні зірок, ні місяця. Вогні корабля спочатку наближалися до острова, але потім звернули на захід і почали повільно віддалятися…

Сміт підняв тривогу:

— Чому він одпливає? Чому не кинув якоря в затоці?

— Він не може зайти в затоку, — сказав Стерн. — Моряки помітили надводні скелі і вирішили шукати іншу, зручнішу затоку.

— А як не знайдуть? — хвилювався Сміт. — Корабель піде й ніколи більше не повернеться. О, це буде жахливо! Треба щось робити… Дамо йому сигнал зупинитися… Чому мовчите, Стерн? Ви ж знаєте, що треба робити.

— Знаю, — сказав капітан. — Треба розкласти два вогнища. Це сигнал біди.

— Розкладайте, Стерн! — крикнув Сміт. — Я вам допоможу. Тільки швидше, швидше!

Капітан замислено сказав:

— Дуже шкодую, сер, але не можу цього зробити.

— Чому?

— Тому що вождь не дозволить.

— Вождь! — вигукнув Сміт. — Ми його й питати не будемо!

— Не можна, сер… Острів Тамбукту не Англія, і ми не можемо розпоряджатися тут, як у себе вдома.

— Але ж від цього залежить наш порятунок.

— Порятунок від кого? — запитав капітан і тихо додав: — Я не бачу від кого і від чого нам треба рятуватися.

Зрозумівши, що Стерн непохитний, Сміт звернувся до мене і сказав у відчаї:

— А ви? Що скажете ви?

— Те ж, що й капітан, — відповів я.

— Безнадійні люди! — крикнув Сміт і побіг стежкою понад берегом.

— Куди? — закричав йому вслід капітан, але плантатор не відповів.

Плавучі вогники заховалися за Скелею Вітрів. Корабель потонув у темряві тропічної ночі. І тоді на ближньому горбі несподівано запалало два вогнища. Дивлячись на яскраве полум'я, Стерн сказав:

— Пізно…

Вранці наступного дня невідомий корабель знову з'явився. За ніч він, мабуть, обійшов острів і, не знайшовши зручного місця для стоянки, знову повертався до затоки. Я вийшов на галявину. Боамбо і стрільці були там. Вони провели ніч просто неба. Прийшли й обидва англійці. Капітан був спокійний, а Сміт мав дуже стомлений вигляд, мабуть, всю ніч не спав. Він завжди був блідий, а зараз обличчя його аж посіріло, а біля запалих очей з'явилися дрібні зморшки, ніби сліди від пташиних лапок. Але в очах світилася бадьорість. Адже корабель знову наближався до затоки і певно скоро кине якір. А він нічого іншого й не хотів…

— Англійський? — звернувся він до капітана.

— Ні. Це не корабель, а підводний човен. І не англійський.

— Ви певні?

— Цілком, — скипів капітан. — Я знаю всі види англійських підводних човнів.

— Можливо, американський?

— Ні. І не американський.

— Кінець кінцем, це не має значення, — сказав Сміт.

— Має, — заперечив капітан. — Уявіть собі, що підводний човен належить ворожій країні. Наприклад, Японії…

— Японський підводний човен в Індійському океані? — перебив його Сміт. — Це неможливо! Японці б не насмілились дійти аж сюди.

— Чому ви так думаєте? — спитав я.

— Тому що через Індійський океан проходить єдиний морський шлях, який з'єднує Англію з Індією. Наш флот не допустив би, щоб тут плутався японський підводний човен. Він, мабуть, з якоїсь дружньої країни. Роздивіться краще, Стерн.

Стерн вдивлявся в підводний човен, але більш нічого не міг сказати. А Сміт міркував уголос: