Острів Тамбукту - Марчевски Марко. Страница 85

— Якщо човен дружньої країни, ми допоможемо морякам набрати прісної води, плодів і — прощавай, Тамбукту! Але не назавжди, звичайно. Я полюбив цей райський куток і думаю знову повернутися сюди, тільки вже не сам…

— Мабуть, з англійськими військами і кількома священиками, — зауважив я.

— Навіщо з кількома? — посміхнувся Стерн. — Священики дорожчі од солдатів. Досить і одного, а от солдатів треба побільше.

— Риба ще в морі, а ви до неї цибулю кришите, — згадав я одну нашу приказку.

— Помиляєтесь, — заперечив Сміт, посміхаючись згорда. — Риба вже на сковороді. Цей острів належатиме англійській короні.

— А чому не тим, хто його населяє?

— Тому що вони не заслуговують цього. Я певен, що ці нещасні, — він показав на кількох тубільців, які були поблизу, — почуватимуть себе далеко краще підданцями Англії, ніж якоїсь іншої країни.

— Чому ви так думаєте? — поцікавився я.

— О, це дуже просто! Уявіть собі, що сюди прийдуть японці. Хіба ви можете порівняти їх з нами, англійцями?

— А чому б ні? Я не бачу особливої різниці…

— Не бачите різниці? Ах, так! Я забув, що ви однаково ненавидите і японців, і англійців.

— Помиляєтесь, сер. Я однаково люблю японців і англійців і однаково ненавиджу колонізаторів, байдуже — японці вони чи англійці.

— Даремно, — сказав Сміт. — Ми за демократію, а японські завойовники — фашисти.

– І в ім'я демократії ви поневолили частину Африки й Аравії і всю Індію з її чотирьохсотмільйонним населенням? Ні, сер. Що б ви не говорили, ослові байдуже, хто на нього кладе вантаж.

— Зовсім не байдуже! — заперечив Сміт. — Бо, крім вантажу, є ще й батіг.

— А за батогом — ніж. Я не був у Індії, але знаю, що там є пам'ятники англійським генералам, які катували індійський народ в ім'я вашої демократії.

Сміт був готовий вибухнути, але швидко оволодів собою і сказав примирливо:

— Якщо так будемо розмовляти й далі, то знову посваримось. А саме зараз я цього не хочу.

— Чому?

— Тому що ви мені потрібні. Так-так, не дивіться на мене. Я знаю, що кажу. Ви будете моїм свідком…

— Свідком?

— Так, свідком. Ви підтвердите перед капітаном того іноземного підводного човна, що ми з Стерном були першими білими людьми, які зійшли на острів.

— Але яке це має значення? — здивувався я.

— Зараз поясню. Припустімо, що цей човен ворожий, наприклад, японський. Якщо японці висадять десант і окупують острів, Англія на законній підставі зможе втрутитися і вигнати японців.

Я здивовано глянув на плантатора. Мене вразило, що він шукає «законних підстав» для «втручання» Англії проти Японії в той час, коли обидві країни вхопили одна одну за горло.

— Видно, що ви не дипломат, — поблажливо посміхнувся Сміт. — Ви пам'ятаєте, що сталося, коли Японія напала на Пірл-Харбор до оголошення війни Америці. Увесь світ обурив цей піратський напад. Завоювавши загаль: А думку, Америка розв'язала собі руки і вступила в війну. Так що випадок з Пірл-Харбором був американцям дуже до речі.

— Хіба Америка не втрутилась би в війну, якби японці не напали на її фортецю? — спитав я.

— Даруйте, сер, але я ще раз мушу сказати, що ви не дипломат. Кожна війна починається задовго до того, як загримлять гармати. Вона ведеться між пропагандистськими апаратами двох ворогуючих таборів за завоювання громадської думки. Ясна річ, що й без випадку з Пірл-Харбором Америка втрутилась би в війну. Вона шукала приводу, і нетерплячі самураї дали його самі.

— А Гітлер напав на Радянський Союз раптово, не підготувавши громадської думки, — заперечив я.

— У Гітлера — запаморочення від успіхів, йому лише гамівна сорочка допоможе, і мені здається, зараз вона шиється в Москві. Але повернімося до першого питання. Існує старий закон, який гласить, що всяка нічия земля належить тій державі, підданець якої першим ступив на неї.

Як це не дивно, в словах Сміта була певна логіка. Я пригадав суперечки між Португалією і Іспанією понад чотириста п'ятдесят років тому, коли вони були наймогутнішими морськими державами світу. Вони сперечалися за кожен нововідкритий острів навіть і після того, як папа поділив земну кулю навпіл і західну півкулю віддав Іспанії, а східну — Португалії. Ще тоді було встановлено цей хижацький принцип: здобич належить тому, хто першим вчепився в неї своїми пазурами. За чотириста п'ятдесят років світ докорінно змінився, навіть і лице землі змінилось, тільки колонізатори лишилися такими самими. А втім, не можна сказати, що вони такі ж самі. І вони змінилися, змінився і їхній «принцип». Зараз здобич не належить тому, хто першим схопить її, бо завжди може з'явитися інший, сильніший хижак» який відніме здобич у слабшого. Такий закон джунглів, засвоєний колонізаторами.

— Так от, сер, — вів далі Сміт, жуючи кінець сигари. — Острів Тамбукту належить Англії, тому що англійські піддані першими ступили на нього.

— Помиляєтесь, сер, — заперечив я. — Острів Тамбукту належить Болгарії.

— Що? — вигукнув Сміт і навіть перестав жувати сигару.

— Так, він належить Болгарії, бо я першим ступив на нього. Капітан доплив до берега після мене, а ви, містер Сміт, зійшли з яхти значно пізніше.

Сміт втупився в мене, ніби намагався збагнути, жартую я чи говорю серйозно, а потім розсміявся.

— Болгарії? Ха-ха! Ви комік, сер! Ви просто вб'єте мене своїми жартами. В якому кінці земної кулі лежить ваша Болгарія? Давно я не розгортав карти і забув, хоч колись мав п'ятірку з географії. Наскільки пригадую, ви межуєте з якимось болотом. Які ж морські сили має ваша… гм… Болгарія?

— Отже, вся справа в силі, а не в тім, хто першим ступив на острів. Говоріть точніше, сер!

— Саме так, якщо ви наполягаєте на точності… Стерн, який рідко втручався в наші суперечки і уникав ставати на чийсь бік, раптом закричав:

— Погляньте! На підводному човні піднімають японський прапор!

— Не може бути! — здригнувся Сміт. — Японський підводний човен в Індійському океані? Просто неймовірно.

— Прапор японський, — повторив капітан. — Роздивіться його краще, і ви побачите на ньому зображення сходу сонця.

Підводний човен підійшов так близько, що добре було видно прапор і матросів, що сновигали по палубі. Безсумнівно — човен японський. Сміт мовчки дивився на нього, наче онімів. Англія воювала з Японією, і він не міг чекати нічого хорошого від цієї зустрічі. Це стосувалося й капітана.

— Що ж ви тепер будете робити? — звернувся я до обох англійців. — Воюватимете разом з племенем проти ворогів Англії?

— Ні, — сказав капітан. — Ніколи в житті я не воював. Всі війни, які провадила Англія за мого життя, я плавав капітаном торговельних кораблів.

— А ви, містер Сміт?

Сміт важко зітхнув.

— Я? Я попрошу капітана підводного човна відправити мене до Японії. У мене є знайомі в Токіо і в Йокогамі. Відомі промисловці, з якими я торгував. Сподіваюсь, вони щось та зроблять для мене… В гіршому випадку потраплю в полон до самураїв. Кінець кінцем це не так уже й страшно. Перший-ліпший японський банк прийме мої чеки. А гроші — велика сила. Вони пом'якшують найчерствіші серця. Але я маю й іншу можливість… — Подумавши, Сміт тихо додав: — Гадаю, що капітан човна згодиться висадити мене в якому-небудь порту. Наприклад в Джакарті. За таку послугу я б добре заплатив.

— Виходить, ви думаєте підкупити капітана? — запитав його Стерн.

— А чому б ні?

– І ви певні, що це вам удасться?

— Я певен лише в одному, — сказав Сміт, дивлячись на підводного човна, — краще бути в полоні у японців, ніж на волі у цих дикунів. Ви згодні зі мною, Стерн?

Капітан мовчки одвернувся.

Човен повільно наближався до затоки. Зараз ще краще було видно і прапор, і маленьких японських моряків, які зняли чохли з двох гармат і спрямували їх жерла на берег.

Я попередив Боамбо, що пакегі з великого човна готуються пустити «блискавки» із своїх «стріл». Вождь тут же наказав Сміту видати рушниці, які він забрав у мисливців під приводом того, що немає патронів. Сміт удав, що не зрозумів його.