Острів Тамбукту - Марчевски Марко. Страница 86

— Я вимагаю стріли, що пускають блискавки! — повторив Боамбо, і голос його прозвучав твердо, як наказ. — Не розумієш? Дум-дум! — І він зробив жест, ніби стріляв.

— Навіщо йому рушниці? — стурбовано запитав плантатор. — Без патронів вони не можуть стріляти. Поясніть йому, сер…

Я пояснив, але вождь не повірив. Він ще наполегливіше вимагав рушниці. Сміт мусить зараз же видати їх. Цю ж мить. Якщо ні, тубільці самі підуть і візьмуть. Знайдуть і патрони. В хатині Сміта все є.

Зрозумівши намір вождя, плантатор запротестував. Як сміє цей дикун вдиратися дорого житла! Сміт тепер син племені. Його житло священне і недоторкане! Вождь не має права заходити туди і тим більше ритися в його ящиках.

— Заступіться за мене, сер, — попросив мене Сміт. — Поясніть вождеві, що такий вчинок образливий. Він рівнозначний пограбуванню… — І, глянувши мені прямо в вічі, додав: — Чи й ви на його боці?

Я не відповів. У цю хвилину мене мучили найсуперечливіші думки. Японці намагатимуться окупувати острів і перетворити його на військово-морську базу, а жителів — на рабів. Це поза всяким сумнівом. Адже прибули вони з Японії не на прогулянку. Що мені робити? Битися разом з тубільцями проти нападників чи лишатися нейтральним, як Стерн. Один голос підказував, що моє місце серед захисників острова. Але інший — опирався і примушував мене замислитись. Пригадалася похила хатина в горах з заклеєними папером вікнами, гіллястий горіх… Мощеним двором проходить стара жінка… Вона в чорній хустці, очі сухі, сумні — багато, багато пролили сліз вони за вигнанцем-сином… Пригадався й батько — його я не міг уявити сумним, бо ніколи не бачив таким. На нещастя він дивився, як філософ, що знає ціну життя. Від природи веселий жартівник, батько зустрічав лихо з усмішкою і ні перед ким не схиляв голови. Пригадались і друзі, і велике місто біля підніжжя Вітоші, і Чорний Верх, з якого відкривається вся Софійська рівнина, а за нею на північ і на південь, на схід і на захід — високі гори й чудові долини, взимку вкриті глибокими заметами, а влітку — буйною зеленню… Пригадав усе й подумав: «Цей підводний човен — частина твого світу. Ці моряки відвезуть тебе в якесь місто, звідки ти зможеш повернутися на батьківщину. Інша нагода навряд чи буде…» Але перший голос одразу ж заперечив: «Цей човен належить колонізаторам. Вони послали його сіяти смерть. Самураї перетворять квітучий острів на справжнє пекло, поневолять плем'я, і за кілька десятків років від нього не лишиться й сліду. З ким ти, син хороброго й волелюбного болгарського народу? З колонізаторами чи тубільцями? З поневолювачами чи з борцями проти неволі? Ти ж нащадок Ботева і Левського — подумай добре!». Сміт перебив мої думки.

— Чому ви мовчите? — запитав він. — Невже ви допустите нікому не потрібне кровопролиття. Якщо тубільці чинитимуть опір, японці зметуть їх за якусь годину! Адже так, Стерн? — повернувся він до капітана. — Не можна допустити цього. Треба зустріти японців як рятівників. Чому ви не відповідаєте, Стерн? Може, й зараз скажете, що ви нейтральні?

Капітан, який досі замислено мовчав, раптом рішуче труснув головою і сказав:

— Зараз я не можу лишатися нейтральним! Японія — ворог Англії. Це вирішує все. Я англієць, тому битимуся, доки голова тримається на плечах. Так, битимусь! — повторив старий морський вовк. — Іду за рушницями. Патрони у зеленому ящику, так? Дайте мені ключ, сер!

Зараз він був невпізнанним: обличчя почервоніло від хвилювання, голубі очі блищали.

Сміт сторопів. Він сподівався від капітана підтримки й співчуття, а той, сповнений рішучості, вимагав у нього рушниці й ключі від ящика з патронами. Плантатор не чекав такої зради. Навіть я був здивований поведінкою Стерна. Раніше, під час наших постійних суперечок з Смітом, він завжди відмагався нейтралітетом і спокійно пихкав люлькою. А зараз раптом втрутився. І проти кого? Проти японців, од яких Сміт чекав порятунку…

— Чи ви це говорите, Стерн? — глухим голосом промовив Сміт.

— Я!

— Отже, ви будете битися на боці дикунів?

— Так!

— Але… це божевілля, Стерн!

— Божевілля? — підвищив голос капітан. — Ні, сер! Це найблагородніша справа, яка може випасти на долю чесної людини.

— Не кривіть душею, Стерн… Ви йдете проти власних інтересів.

— Я сказав своє рішення, і воно остаточне. Можу додати, що від дикунів я бачив тільки добро. Вони не зробили мені нічого поганого. А японці — вороги Англії. Ви хочете піти з ворогами тому, що це в ваших особистих інтересах. Але я не можу цього зробити. Я англієць і, передусім, чесна людина.

— Але це безумство! — повторив Сміт.

В його голосі бринів відчай. Він поперхнувся й закашлявся — мабуть, хотів ще щось додати, але втримався.

— Я сказав те, що хотів сказати, — твердо заявив капітан. — Який сенс повторюватись? Питаю вас знову: ви дасте ключа від зеленого ящика?

— Ні! — різко відвернув голову Сміт.

— Гаразд, я розіб'ю ящик! — Капітан вороже глянув на нього і попрямував до селища.

Вождь, який досі терпляче слухав їхню розмову, повторив, що коли цей пакегі не дасть рушниць добровільно, він візьме силою. Я заспокоїв його, що капітан принесе їх.

І справді, незабаром Стерн повернувся в супроводі п'яти тубільців, які несли рушниці і зелений ящик.

— Востаннє питаю вас: дасте ключ? — звернувся капітан до плантатора.

— Ні!

Одним ударом сокири Стерн розбив ящик. У ньому було повно патронів. Тубільці розхапали рушниці. Деякі з них стріляли раніше і мали певний досвід.

В цей час японці кинули якір, і гумові човни з озброєними моряками наближалися до берега.

Стрільці зайняли позиції за скелями і в прибережних кущах. Човни підійшли до берега. Матроси взяли автомати напоготів. Їх було десять душ — по п'ять у кожному човні. Між ними був один офіцер, який виділявся своєю формою. Справді, вони були дуже самовпевнені, збираючись з такими незначними силами висадитись на берег. Я наказав тубільцям не стріляти без моєї команди. А коли човни наблизились настільки, що матроси могли чути мене, я випростався і крикнув англійською мовою, щоб вони зупинилися.

— Якщо хочете вести з нами переговори, хай зійдуть на берег два чоловіки без зброї! — крикнув я.

— Ніяких переговорів! — відгукнувся офіцер ламаною англійською мовою. — Ми вимагаємо здати острів без бою. Інакше знищимо вас до одного!

— Назад! — крикнув я і вистрілив у повітря. Хотів, щоб японці зрозуміли, що ми маємо вогнепальну зброю і не жартуємо. Це подіяло. Матроси повернули човни і, лише відійшовши од берега, відкрили вогонь. Ми відповіли. Тоді з підводного човна загриміли дві гармати. Снаряди безладно вибухали на березі, не завдаючи ніякої шкоди.

Потім вогонь обох гармат японці перенесли на селище. Кілька хатин спалахнуло. Сміт підбіг до мене й закричав у відчаї:

— Припиніть чинити опір, безумці! Це самогубство! Ви не знаєте японців! За кожного вбитого солдата вони переб'ють тисячі дикунів!. Підніміть білий прапор!

Я не відповів. Бачачи, що його ніхто не слухає, Сміт побіг у селище.

Обидві гармати стріляли безперервно і замовкли тільки тоді, коли матроси піднялися на борт підводного човна. В селищі і в кількох місцях у лісі спалахнули пожежі.

— Ми перемогли! — крикнув Боамбо.

Я кивнув головою. Він не знав, яка це сила — японці з гарматами, автоматами і кулеметами, а я не хотів його лякати. Хай думає, що ми перемогли. Віра в перемогу — сама по собі вже напівперемога.

З кількох селищ прийшли люди і сповістили, що вночі великий човен пакегі обходив острів, пускав блискавки й грім і підпалив кілька хатин в Каліо. І більше нічого. Японці ніде не пробували зійти на берег. Це показувало, що вони вибрали нашу затоку як найзручніше місце для висадки десанту. Але чому припинили стрільбу! Невже злякалися наших десяти рушниць?

Весь день минув спокійно, лише пожежі нагадували про напад, але скоро й вони погасли. Підводний човен легко погойдувався вдалині як символ нещастя.

Вдень прийшла Зінга і сказала батькові, що Арикі хоче говорити з ним. Головний жрець разом з іншими тубільцями ховався в горах, але бачачи, що великий човен не пускає більше блискавок і грому, повернувся в свою хатину. У нього був і Сміт.