Знаки карпатської магії - Бердник Громовиця. Страница 45

А наш хлопець за короткий час навчився так грати, що люди не могли наслухатися. Почали кликати його на весілля, на хрестини та на свята. І вже батько з мамою нічого не могли сказати, бо почав син великі гроші в хату приносити.

І став той юнак таким майстром, що навіть до панських палаців його кликали. Здобув він і багатство, й повагу людську.

І ось одного разу грав він підряд два весілля, і такий уже був стомлений, що очі злипалися. Прийшов додому та й ліг спати. Коли чує — хтось стукає у вікно. Хлопець відчинив двері — заходить якийсь панок та й каже: «Ми щиро вас просимо, у нас бал, а музиканта нема. Просимо вас».

Хлопець спершу хотів відмовити, але згадав, що йому казав старий музика. Тож узяв скрипку, сів на бричку. Як ударив пан коні, то здавалося, що вони не бігли, а летіли, не торкаючись землі, аж із-під копит іскри бризкали. Довгенько їхали вони горами, поміж скель, аж поки приїхали до палацу. А там — людей видимо-невидимо, п’ють, їдять, лише не танцюють, бо музики нема.

Зробили для хлопця поміст, і став музика грати, а пани танцювати. Гей, та які то танці файні були! Коли хлопець глип, — а з господарем дому танцює жінка з їхнього села, що минулого року повісилася. І наближається

вона до хлопця та шепоче: «Пильнуй, аби ти з цього місця не зрушив, аж доки день зазоріє. І нічого не їж і не пий».

Приходить до музиканта господиня та кличе вечеряти. А хлопець грає, ніби й не чує. Потім підходить донька господарів і собі кличе. Хлопець знову вдав, ніби не чує. . Утретє прийшов сам пан господар... Г

Аж тут спалахнуло небо золотом, сонце зі- V йшло. Як загуркотіло щось: зник палац, зник- L ли гості, ніби й не було. Дивиться хлопець — а ' він стоїть на самому краєчку скелі... (І

Так, мольфарська стежка - важка, крута і кам’яниста. Це сила і творчість водночас, і вони породжують ще більшу силу, наділяючи нею мольфара. Магія - це шлях для внутрішньо вільних та духовно сильних людей.

Шлях на Говерлу - символ нелегкого мольфарського шляху. Фото з архіву автора.

Саме в цьому криється суть і сенс відомого «відьомського» випробування. Коли дівчина приходила до старої відьми і бажала перейняти чаклунську науку, майбутня наставниця брала шматок сиру, вела дівчину до лісу та вибирала певне місце. Кидала на землю сир, проказувала «заповітні слова», й відразу до того сиру сповзалися всілякі змії, гади й починали сир той рвати. А відьма казала дівчині: «Отак і тебе по смерті гризтимуть і рватимуть, якщо приймеш мою науку та мій дар...» Традиційно це пояснюється посмертними муками грішниці, яка приймає «диявольські» здібності. Але насправді цей обряд має незміряно глибше значення: важливий не сам факт мук, а ГОТОВНІСТЬ пройти через що завгодно заради таємного Знання...

Я запитую в Мольфара:

- Як на ваші знання реагують, скажімо, сучасні вчені? Ви контактуєте з ними? Відкриваєте їм якусь інформацію?

- Іноді до мене приїздять науковці, просять розповісти про те чи про інше. Я завжди раджуся зі своїм духом-помічником. Іноді дух дозволяє мені розкривати інформацію, але є речі, що їх духи не велять розповідати, і я не можу цього зробити, як би не любив ту людину...

Я розтуляю рота, щоб поставити ще запитання, але Мольфар випереджає мене:

- Про вас я теж запитував...

Більше я нічого не питаю, бо той факт, що ми з Мольфаром спілкуємося вже кілька років, говорить сам за себе краще за будь-які слова.

А Мольфар провадить:

- Є багато знань, які відкриваються самі тому, хто готовий допомагати людям: лікувати їх чи звільняти від чорної долі, насланої духами або людьми. Є знання, яких я не можу відкривати, бо можуть вони потрапити до рук нещирих та заздрісних, до рук темних людей, які творитимуть лише зло людям, природі й Всесвіту.

І напевне, в цьому є сенс. До всіх висновків і до будь-якого знання людина мусить прийти сама. Перепони - побутові, професійні, життєві - будуть завжди, і що більше їх, то сильніше прагнення шукача. Але коли душа й серце людини готові розпуститися назустріч осяянню, мов квітка, - тоді й приходять відповіді. Мольфарам багато знань відкривається в момент ініціації. А якщо тобі навіть хтось відповість на всі запитання, все одно людина здатна вмістити рівно стільки, скільки вона готова вмістити на даний момент. Якщо ж вона отримує інформації більше, ніж може осягнути, є навіть ризик збожеволіти. (І скільки таких випадків у історії!)

- Але якщо ти ступаєш на шлях, який веде до знання, - говорить Мольфар, - то який би не був він - гіркий чи солодкий, страшний чи прекрасний, - мусиш ним пройти, бо це твій шлях...

Тому мольфари й кажуть: перед тим як ступити на стежку магії, людина мусить добре подумати, а якщо вже зважилася - не відступати й на крок, бо з половини шляху повороту назад нема.

Я запитую Мольфара:

- Що ви можете розповісти про давні часи, про витоки космогонічних та космологічних знань, про родоначальників мольфарства?

Він зітхає:

- Від тих знань лишилися уламки. Старі мольфари вмирали, не розказавши про це учням. Адже учнів дедалі менше цікавила історія, а більше -практичні обряди, які допомагали мольфарові вижити. А традиція наша усна. Тому поступово ці знання вмирали. І зараз їх уже практично неможливо відновити.

Багато старих таємниць могутні мольфари не розкривали через конкуренцію. Та й не все можна казати. До багатьох речей мольфар мусить дійти сам, без учителя, якщо буде гідним того. Головна таємниця мольфарства розкривається людині в процесі життя й праці. Кожен мольфар поступово розгортає власний сувій із таємницями. А не дійде мольфар до головної таємниці - значить, не треба йому того знати.

Багато космогонічних знань передалося в зашифрованій формі. Мова людська - це брід через річку часу. Вона веде нас і в оселю предків, у домівку мертвих, і в палаци нащадків, у оселю грядущого. Але в цю річку не зможе ввійти той, хто боїться глибокої води. І саме там, у глибинах того, що дослідники називають усною народною творчістю, причаїлися прадавні таємні знання про світобудову, про людину, про навколишній світ, про людське призначення...

дна жінка не мала дітей. Пішла вона одного разу до лісу, та й зустріла Чугайс-тра. Розповіла про свою біду і попросила, щоб він подарував їй розраду і втіху. Лісовий чоловік вислухав її та мовив: «Гаразд. Буде в тебе дві дочки, але вони належатимуть не одній тобі, а всьому світові й одна без одної нічого не зможуть зробити на землі». Жінка зраділа й пішла додому. Невдовзі народила вона дочок-близнят. Але одна донька була без очей, а друга — без рук. Виросли дівчата, але одна без одної нічого не могли зробити, не могли й кроку ступнути, бо одна бачила все, знала, як і що треба робити, але не могла, бо не мала рук. А друга мала руки, знала й уміла, як зробити будь-що, але не могла зробити нічого, бо не мала очей.

І донині ці дві дівчини належать усьому людству та всьому світові. Бо дівчина без рук — то праця розумова, а дівчина без очей — фізична праця, тобто втілення ідеї.

Так, чимало космогонічних знань дійшло до нас у формі «звичайних» загадок. Вони зберігають давній спосіб передачі знань: запитання - відповідь, оскільки мольфарська традиція, як і друїдична, як і індоєвропейська загалом - усна. Загадки несуть у собі інформацію про структуру часу-простору, про влаштування світобудови тощо. Загадки зберігають слід відомих у минулому «священних дискусій».

До наших днів дійшли космогонічні загадки: «Стоїть дуб-довговік, на нім 12 гілок, на кожній гілці по чотири гнізда, в кожному гнізді по 7 яєць, і в кожного ім’я є. - Рік» та подібні; загадки, що стосуються внутрішнього світу людини: «Я подорожня сирота; бери мене скоро, бо додому йду. - Душа»; загадки про стихії: «Ревнув віл⁶² на сто гір. - Грім». «Веретено-мотовило попід небесами ходило, із князями говорило. - Блискавка».