Любий друг (Збірник) - де Мопассан Ги. Страница 43

— Хто ж вона?

Він завагався на мить, але зрозумів, що цього не обійдеш:

— Мадлена Форестьє.

Пані де Марель здригнулась усім тілом і скам’яніла; глибоко замислена, вона, здавалось, зовсім забула, що він стоїть перед нею навколішках.

А прозорі краплі без упину все текли й текли їй по щоках.

Вона підвелася. Дюруа здогадався, що вона зараз піде, не сказавши йому ні слова, не дорікаючи, але й не простивши, і в душі почував образу та приниження. Щоб затримати її, оповив руками її сукню й стиснув під тканиною округлі ноги, що вмить напружились для опору. Він благав:

— Заклинаю тебе, не йди так!

Тоді вона глянула на нього згори, глянула важким, розпачливим, таким чарівним та сумним поглядом, що виявляє всю скорботу жіночого серця, й пробубоніла:

— Мені… мені нема що казати… що… що ж… я зроблю… твоя… твоя… рація… ти… ти… вибрав те, що тобі треба…

Вона одступилась, визволилась і пішла, та він уже й не пробував її затримати.

На самоті він спантеличено підвівся, мов по голові його допіру приголомшено, потім заспокоївся й прошепотів:

— Їй-богу, не знаю, чи гірше, чи краще. Хоч… без сцен. Все-таки добре.

І збувшись гнітючого тягаря, почуваючи себе відразу вільним, незалежним, готовим до нового життя, почав голосно бити в стіну кулаками, п’яніючи від успіху та сили, мов саму долю отак побивав.

Коли пані Форестьє спитала його:

— Попередили пані де Марель?

Він спокійно відповів:

— Звичайно.

Вона допитливо глянула на нього своїми ясними очима:

— Це не вразило її?

— Ні, аж ніяк. Навпаки, вона ухвалила.

Про новину всі незабаром довідались. Дехто дивувався, дехто запевняв, що передбачали це, а інші тільки посміхались, що це їх, мовляв, не дивує.

Молодик, що підписував тепер свої фейлетони «Д. де Кантель», хроніку «Дюруа», а політичні статті, що починав вряди-годи давати, — «Дю Руа», час свій здебільшого провадив у нареченої, і вона ставилась до нього з братньою приязню, де почувалось, проте, справжнє, тільки приховане кохання й стримана, мов яка слабість, пристрасть. Вона вирішила, що поберуться вони нишком, при самих тільки свідках, і того ж вечора поїдуть до Руана. Другого дня побачаться з батьками журналіста й побудуть у них кілька днів.

Дюруа спробував відмовити її від такого плану, але не спромігся й зрештою погодився.

Отож десятого травня молоді, відмовившись од церковної церемонії, бо нікого не запрошували, після короткої процедури в мерії вернулись додому спакуватись, а ввечері вирушили з Сен-Лазарського вокзалу шестигодинним потягом, що помчав їх у Нормандію.

До того часу, як лишились самі у вагоні, вони й двома десятками слів не перекинулись. А коли рушили, глянули одне на одного і, щоб приховати легеньку ніяковість, засміялись.

Потяг тихо минув довгий Батіньольський вокзал і проїхав миршаву рівнину від фортифікації до Сени.

Дюруа та дружина його коли-не-коли казали аби-щось і знову дивились у вікно.

Коли проїхали Аньєрський міст, аж зраділи, побачивши річку, а на ній барки, рибалок та гребців. Сонце, могутнє травневе сонце осявало скісним промінням човни й спокійну річку, що немов спинилась, не текла й не вирувала, завмерши в передвечірньому блискові й теплі. Парусник, що розкинув серед річки два великі трикутники, щоб спіймати легесеньке дихання вітру, виглядав величезним птахом, що ось-ось полине.

Дюруа прошепотів:

— Люблю паризькі околиці, а спогади про те, як я їв там рибу, — найкращі в моєму житті.

Вона відповіла:

— А човни! Як гарно пливти по воді, коли сідає сонце.

Потім замовкли, немов не зважувались далі про своє минуле говорити, і сиділи тихо, може, відчуваючи в ту мить ніжну поезію жалю.

Дюруа сів коло дружини, взяв її руку й поволі поцілував:

— Коли вернемось, — сказав він, — то їздитимемо іноді обідати в Шату.

Вона прошепотіла:

— У нас стільки буде роботи, — таким тоном, мов хотіла сказати: «Треба жертвувати приємним для корисного».

Він тримав її руку й стурбовано думав, як же перейти йому до пестощів. Перед недосвідченою дівчиною він не хвилювався б, але, почуваючи в Мадлені хитру й спритну жінку, потрапив у скруту. Боявся видатись їй дурнем, надто несміливим або надто брутальним, надто забарним або надто хапливим.

Він уривчасто стискував їй руку, та вона на його поклик не відповідала. Тоді сказав:

— Мені дуже чудно, що ви — моя дружина.

Вона мов здивувалась:

— Чому це?

— Не знаю. Чудно мені. Хочеться поцілувати вас і дивно, що маю на це право.

Вона спокійно підставила йому щоку, і він поцілував її, як сестрину. І провадив:

— Коли я вперше вас побачив — пам’ятаєте, на обіді, куди запросив мене Форестьє, — то подумав: «Чорт бери, якби мені таку надибати!» І от, це сталося! Надибав.

Вона прошепотіла:

— Це дуже мило.

І дивилась на нього пильно, хитро своїми посмілілими очима.

Він гадав:

«Я надто холодний. Йолоп я. Треба швидше це робити».

І спитав:

— Як ви познайомились із Форестьє?

Вона відповіла визивно й лукаво:

— Хіба ми за тим до Руана їдемо, щоб про нього розмовляти?

Він почервонів:

— Дурень я. Ви мене просто лякаєте.

Це їй сподобалось:

— Я? Невже? Чому?

Він присунувся до неї близенько. Вона скрикнула:

— Ох, гляньте, олень!

Потяг ішов Сен-Жерменським лісом, і вона побачила козулю, що з переляку майнула через дорогу.

Поки вони дивились у розчинене вікно, Дюруа нахилився й припав до її шиї довгим, жагучим поцілунком.

Хвилинку вона не ворушилась, потім підвела голову:

— Мені лоскотно, годі.

Та він не відступався й ніжно торкався закрученими вусами до її білої шкіри, пестив її збудно й захоплено.

Вона відхилилась:

— Годі вже.

Він оповив її, схопив рукою її голову, й повернув до себе, і кинувся на її уста, як яструб на здобич.

Вона борсалася, пручалась, відпихала його. Нарешті звільнилась і сказала:

— Та годі ж!

Він не слухав уже її, цілував жадібними й тремтячими устами, намагаючись повалити на канапу.

Вона через силу визволилась і схопилася на ноги:

— Ну, годі вже, Жорже! Ми ж не діти, можемо й до Руана почекати.

Він сидів, геть червоний, охолоджений цими розважливими словами, потім весело сказав, трохи себе опанувавши:

— Гаразд, я почекаю; тільки й десятка слів сказати не здатний, поки приїдемо. Подумайте, зараз ми тільки в Пуасі.

— Я сама говоритиму, — сказала вона.

Вона спокійно сіла коло нього й почала докладно з’ясовувати, що вони робитимуть, як повернуться. Треба лишити за собою помешкання, де вона з першим чоловіком жила, а Дюруа теж має перебрати собі посаду й платню Форестьє у «Французькому житті».

А втім, вона загодя перед шлюбом їхнім з певністю ділка упорядкувала всі грошові справи подружжя.

Вони побралися з умовою роздільності майна, і всі можливі випадки були передбачені: смерть, розлука, народження одного чи кількох дітей. Дюруа, за його словами, мав чотири тисячі франків, але з них півтори тисячі було позичених. Решту він зібрав за рік, чекаючи зміни у своїй долі. Молода жінка мала сорок тисяч франків, що їх, як казала вона, залишив їй Форестьє.

Згадавши про Шарля, похвалила його:

— Це був дуже ощадливий, дуже акуратний та працьовитий хлопець. Він швидко забагатів би.

Дюруа вже не слухав, зовсім інші думки його турбували.

Часом вона спинялась, поринаючи в інтимні свої міркування, потім провадила:

— Через три-чотири роки ви вільно зможете заробляти від тридцяти до сорока тисяч франків річно. Так як Шарль заробляв би, аби був живий.

Жоржеві набридли всі ці настанови, і він одповів:

— Ми ж не за тим, здається, до Руана їдемо, щоб про нього розмовляти.

Вона, сміючись, ударила його злегка по щоці:

— Ай правда, я зовсім забула.

Він підкреслено тримав руки на колінах, як вихований хлопчик.

— У вас дурнуватий вигляд, — сказала вона.