Любий друг (Збірник) - де Мопассан Ги. Страница 44

Він відповів:

— Ви самі накинули мені цю роль, і з неї я не вийду.

Вона спитала:

— Чому?

— Бо ви не тільки вестимете наше господарство, але й керуватимете моєю особою. Та й справді, вам як удові, це личить.

Вона здивувалась:

— Що ви хочете цим сказати?

— Я хочу сказати, що ваше знання має розвіяти мою несвідомість, а ваш досвід заміжньої жінки повинен просвітити мою парубоцьку безневинність, от що!

Вона скрикнула:

— Це вже занадто!

Він відповів:

— Так воно є. Я не знаю жінок, а ви чоловіків знаєте, бо ви — вдова, отже, ви маєте мене виховувати… Сьогодні ввечері або й зараз можете починати, коли захочете.

Вона весело скрикнула:

— О, якщо ви в цьому покладаєтесь на мене!..

Він промовив голосом школяра, що бурмоче лекцію:

— А звісно, покладаюсь. Сподіваюсь навіть, що ви поважну науку мені дасте… за двадцять лекцій… десять початкових… на читання та граматику… десять — на вправи та риторику… Я ж нічогісінько не тямлю.

Це дуже її потішило.

— Дурень ти! — скрикнула вона.

Він провадив:

— Як ти починаєш мене на «ти» називати, то й я за цим прикладом піду і скажу тобі, любове моя, що кохаю тебе дедалі й щомить більше і Руан здається мені дуже далеким!

Він говорив тепер з акторськими інтонаціями та гримасами, і це тішило молоду жінку, звиклу до поводження й жартів літературної богеми.

Вона дивилась на нього збоку й справді на нього любувалась, вагаючись між тим бажанням, що пориває руку до овоча на дереві, та розважливою думкою, що радить обіду почекати й той овоч скуштувати своєчасно.

І сказала, трохи почервонівши від думок, що її змагали:

— Учню мій маленький, повірте моєму досвідові, моєму великому досвідові. Поцілунки у вагоні нічого не варті. Від них нудить.

Потім, ще більше почервонівши, прошепотіла:

— Ніколи не слід жати хліба зеленим.

Він глузливо сміявся, збуджений натяками, що спливали з її гарних уст. Потім перехрестився й губами поворушив, мов молитву шепотівши, та й заявив:

— Віддаюсь під руку святого Антонія, патрона спокуси. Тепер я вже кам’яний.

Ніч тихо падала, обгортаючи прозорою тінню, мов легким покривалом, велике поле, що тяглося праворуч. Потяг біг уздовж Сени, і молоді задивились на річку, що розгорнулась біля колії широкою стрічкою полірованого металу, на червоні відблиски, на плями, що відбивалися з неба, яке горіло пурпуром та вогнем у промінні західного сонця. Блиск цей гаснув помалу, темнішав, сумно никнув. І поле потопало в темряві з лиховісним тремтінням, тим смертельним тремтінням, що раз у раз проходить по землі перед ніччю.

Ця вечірня туга крізь відчинене вікно проходила і в душі, — такі веселі ще допіру, — молодих, що зненацька замовкли.

Вони притиснулись одне до одного й споглядали на конання дня, чудового, ясного травневого дня.

У Манті запалили олійного ліхтарика, і він кинув на сіре сукно оббиття жовте миготюче світло.

Дюруа обійняв дружину за стан і притиснув її до себе. Його гостра жага оберталась у ніжність, у млосну ніжність, у тихе бажання заспокійливих пестощів, тих пестощів, якими присипляють дитину.

Він тихо шепнув:

— Я тебе дуже любитиму, моя маленька Мад.

Ніжність його голосу зворушила молоду жінку, озвалась у її тілі коротким дрожем, і вона простягла йому уста, нахилившись над ним, бо він притиснувся щокою до її теплих грудей.

Це був довгий, мовчазний та глибокий поцілунок, потім раптовий рух, грубе й нестямне сплетіння тіл, коротка, задихана боротьба, шалене й незграбне злиття. Потім вони зосталися в обіймах, трохи розчаровані обоє, стомлені й мляві, аж поки паротяг не засвистів перед зупинкою.

Вона сказала, пригладжуючи пальцями розпатлане на скронях волосся:

— По-дурному це. Дітваки ми.

Але він поцілував їй руки, перебираючи одну по одній з гарячковою хапливістю, і відповів:

— Я божествлю тебе, маленька Мад.

До Руана вони майже не ворушились, притиснувшись щокою до щоки, втупивши очі в ніч за вікном, де часом пропливало світло по будинках, і марили, задоволені своєю близькістю й дедалі пристрасніш чекаючи інтимніших та вільніших обіймів.

Спинились вони в готелі, що вікнами виходив на пристань, і, нашвидку повечерявши, вклалися в ліжко. Другого дня покоївка розбудила їх о восьмій.

Коли вони випили по чашці чаю, поставленого їм на нічний столик, Дюруа глянув на дружину в щасливому пориві людини, що допіру знайшла скарб, схопив її в обійми і бубонів:

— Моя маленька Мад, я почуваю, що люблю тебе дуже… дуже…

Вона усміхалась довірливою й задоволеною усмішкою й прошепотіла, і собі його цілуючи:

— І я теж… мабуть.

Але відвідини батьків непокоїли його. Не раз уже він свою дружину попереджав, підготовлював її, намовляв. Та все йому здавалось замало.

— Ти ж знаєш, — почав він знову, — це селяни, справжні селяни, а не опереткові.

Вона сміялась:

— Та знаю, ти вже досить мені про це казав. Ну, вставай і мені дай устати.

Він скочив з ліжка і, взуваючись, провадив:

— Там нам незручно буде, дуже незручно. В моїй кімнаті є тільки старе ліжко з сінником. У Каптеле перини не водяться.

Вона мов зраділа:

— Тим краще. Так гарно кепсько спати… коло… коло… тебе… і прокинутись від півнячого співу.

Вона наділа пеньюар, великий пеньюар з білої фланелі, і Дюруа його зразу ж пізнав. Йому стало прикро. Чому? Він знав, що дружина його має цілий десяток такого ранкового вбрання. Та хіба ж не могла вона свого хустя знищити й купити нове! О дарма, йому хотілося б, щоб її хатня одежа, щоб нічна білизна, любовна білизна не була та сама, що й з іншим. Йому здавалось, що м’яка й тепла тканина зберегла щось від обіймів Форестьє.

Він підійшов до вікна й закурив.

Вигляд порту, широкої річки, вкритої легкими щогловими суднами та кремезними пароплавами, що їх з грюкотом розвантажували по набережжі верткі машини, схвилював його, хоч і не вперше він це побачив. І він скрикнув:

— Чорт, як же гарно!

Мадлена підбігла, поклала руки чоловікові на плече і, віддано схилившись до нього, стояла захоплена й зворушена. Приказувала:

— Ох, як гарно! Я й не знала, що на річці так багато кораблів буває.

Через годину вони виїхали, бо мали снідати в батьків, яких попередили кілька днів тому. Іржавий відкритий екіпаж, що їх віз, брязкотів, як купа мідного посуду. Вони проїхали довгий миршавенький бульвар, потім луки, де текла річка, потім почали виїздити на горба.

Стомлена Мадлена задрімала під гарячими пестощами сонця, що ніжно гріло її в кутку старого екіпажа, мов лежала вона в теплій купелі світла та степового повітря.

Чоловік розбудив її.

— Подивись, — мовив він.

Виїхавши на дві третини узбіччя, вони спинились у місцевості, куди всіх возили мандрівників, бо вона славилася своєю мальовничістю.

Внизу лежала безмежна, довга й широка долина, де з краю в край бігла ясна струмиста ріка. Вдалині вона помережена була безліччю острівців, потім гнулась коліном і перетинала Руан. На правому березі стояло місто, оповите прозорим ранковим туманом, з блискучими від сонця дахами, з тисяччею легеньких дзвіниць, шпилястих, та отятих, та різьблених, як велетенське безділля, чотирикутними й круглими вежами, увінчаними геральдичними коронами, з баштами, верхами та безліччю готичних бань, що над ними височилась гостра стріла собору, дивовижна бронзова голка, бридка, чудернацька й потворна, найвища в усьому світі.

А навпроти, по другий бік річки, стояли тонкі, круглі й стовщені на вершечку заводські димарі у великому передмісті Сен-Север.

Численніші за свої сестри-дзвіниці, вони аж у далечінь полів ішли стрункими цегляними колонами й дихали в синє небо чорним вугільним димом.

Найбільший з усіх, як Хеопсова піраміда заввишки, друга з високостей, створених людською працею, майже рівний із гордою кумою своєю — стрілою собору, величезний паровий смок «Блискавка» здавався королем серед роботящого й димучого заводського племені, як і сусідка його — королевою гостроверхого збіговиська храмів.