Любий друг (Збірник) - де Мопассан Ги. Страница 60

— Глянь, ти волосся Мадленине приніс! От уже вірний муж!

Потім знову споважніла, довго роздивлялась в руках на тонісіньку нитку й прошепотіла:

— Це не Мадлени, воно темне.

Він посміхнувся:

— Може, це покоївчине?

Та вона з поліційною уважністю оглядала жилет і зняла другу волосину, на ґудзика накручену; далі й третю примітила, і, збліднувши, затремтівши злегка, скрикнула:

— Ох, ти спав з жінкою, і вона накрутила тобі волосся на всі ґудзики!

Він здивовано пробурмотів:

— Та ні. Ти збожеволіла…

Раптом він пригадав, зрозумів, схвилювався спочатку, потім, сміючись, почав заперечувати, в душі не гніваючись, що вона закидає йому любовні перемоги.

Вона й далі шукала та раз у раз знаходила волосся, швидко розкручувала його й кидала на килим.

Вона догадалась хитрим жіночим інстинктом й обурено, люто, трохи не плачучи, пробурмотіла:

— Вона любить тебе… і хотіла, щоб ти взяв собі щось від неї… Ох, який ти зрадник…

Та раптом вона скрикнула пронизливо й злорадно:

— Ох!.. Ох!.. Це стара… Ось сива волосина… А, ти старих тепер береш… Так вони платять тобі… скажи… платять тобі? А, ти старим продався… Тоді я тобі не потрібна… лишайся з тією…

Вона підвелась, підбігла до кофточки, що на стільці валялась, і хапливо її одягла.

Він хотів її затримати й соромливо бубонів:

— Та ні… Кло… схаменись… я не знаю, що це таке… слухай, лишися… ну… лишися…

Вона приказувала:

— Лишайся з старою… лишайся… замов каблучку з її волосся, з її сивого волосся… його в тебе досить…

Вона швидко і хапливо одяглася, зачесалась і наділа вуаль; а що він хотів схопити її, то вона одважила йому з розгону ляпаса. Поки він стояв приголомшений, вона розчинила двері й вибігла.

Коли він лишився сам, шалена лють закипіла в ньому на ту стару шкапу Вальтерку. Ну, покаже ж він їй, не помилує!

Він змочив водою червону щоку. Потім і собі вийшов, міркуючи про помсту. Цього він уже не подарує. Ні в якому разі!

Він зійшов до бульвару й, гуляючи, спинився коло ювелірні, щоб подивитись на хронометр, — Дю Руа давно хотілося купити, але він коштував тисячу вісімсот франків.

Зненацька подумав, аж серце йому радісно стріпнулось: «Якщо зароблю свої сімдесят тисяч франків, тоді зможу купити». І почав мріяти про все те, що зробить на ці сімдесят тисяч.

Спочатку зробиться депутатом. А потім купить хронометра, а потім гратиме на біржі, а потім ще… а потім ще…

До редакції йому йти не хотілось, бо перед побаченням з паном Вальтером він уважав за краще побалакати з Мадленою та написати статтю, і пішов додому.

На вулиці Друо раптом спинився; він забув провідати графа де Водрека, а той жив на шосе д’Антен. Тож він вернувся, не поспішаючи, гадаючи в щасливій замріяності про всяку всячину, про щось ніжне, гарне, про майбутнє багатство, а так само й про мерзотника Ляроша та про шолудиву Вальтерку. Гнів Клотільдин його зовсім не турбував, бо він добре звав, що вона хутко прощає.

Зайшовши до того дому, де жив граф де Водрек, він звернувся до швейцара:

— Як ся має пан де Водрек? Мені казали, що він слабує останній час.

Слуга відповів:

— Панові графу дуже кепсько, пане. Гадають, що він не переживе ночі, подагра йому до серця підступила.

Дю Руа спантеличився, він не знав, що йому робити! Водрек помирає! Безліч думок посіло його, невиразних, турботних, що про них він і сам собі не зважувався признатись…

Він буркнув, не тямлячи, що каже:

— Дякую… я ще прийду…

Потім скочив на візника й сказав їхати додому. Дружина його вже вернулась. Він задихано вбіг у кімнату й зразу ж оголосив:

— Знаєш! Водрек помирає!

Мадлена сиділа й читала листа. Вона підвела очі й тричі перепитала:

— Що? Що ти кажеш?.. Що ти кажеш?.. Що ти кажеш?..

— Кажу, Водрек помирає, бо подагра до серця підступила.

Потім додав:

— Що ти гадаєш робити?

Вона випросталась, аж посинівши; щоки їй нервово затремтіли, і вона безтямно заридала, затуливши обличчя руками. Вона стояла, хитаючись від ридань, приголомшена лихом.

Та зненацька опанувала свою тугу й промовила, витираючи очі:

— Я… піду туди… не турбуйся за мене… не знаю, коли вернуся… не чекай мене…

Він відповів:

— Гаразд. Іди.

Вони потиснули одне одному руки, і вона подалась так швидко, що й рукавички забула взяти.

Жорж, пообідавши сам, узявся до статті. Написав її точнісінько так, як міністр казав, і давав читачам на розум, що експедиції в Марокко не буде. Потім відніс її до редакції, побалакав трохи з патроном й пішов додому, попалюючи, радіючи не знати чому.

Дружини ще не було. Він ліг і заснув.

Мадлена вернулась коло півночі. Жорж прокинувся й сів на ліжкові. Спитав:

— Ну?

Ніколи ще він не бачив її такою блідою та схвильованою. Вона прошепотіла:

— Помер.

— А! І… він нічого тобі не казав?

— Нічого. Коли я приїхала, він був уже непритомний.

Жорж замислився. В голові йому роїлись питання, але він не зважувався їх висловити.

— Лягай, — сказав він.

Вона швидко роздяглася й залізла до нього під ковдру. Він розпитував:

— Коло нього були родичі?

— Тільки один небіж.

— А! Він часто з тим небожем бачився?

— Ніколи. Вони не зустрічались уже років з десять.

— А ще родичі в нього були?

— Ні… Не думаю.

— Так… тоді цей небіж його спадкоємець?

— Не знаю.

— Водрек був дуже багатий?

— Так, дуже багатий.

— А не знаєш, скільки приблизно він мав?

— Не скажу. Може, мільйон або два.

Він замовк. Мадлена погасила свічку. І вони лежали поруч у темряві, мовчки, схвильовані й замислені.

Спати йому не хотілось. Ті сімдесят тисяч, що пані Вальтер обіцяла, здавались йому тепер куцими. Раптом йому почулось, що Мадлена плаче. Щоб перевірити, він запитав:

— Ти спиш?

— Ні.

Голос її був вогкий і тремтячий. Він провадив:

— Я забув тобі сказати, що твій міністр обкрутив нас.

— Як це?

Він докладно, з усіма подробицями розповів їй про задуми Вальтера та Ляроша.

Коли він скінчив, вона спитала:

— Як ти про це дізнався?

Він відповів:

— Дозволь мені не говорити про це. У тебе є свої джерела інформації, і я їх не дошукуюсь. У мене є свої, і я не бажаю їх викривати. Але за правдивість цих відомостей я відповідаю.

Тоді вона прошепотіла:

— Так, це можливо… Мені й здавалось, що вони щось без нас затівають.

Але Жоржа сон ніяк не брав, і він, присунувшись до дружини, тихенько поцілував її у вухо. Вона зразу ж відтрутила його:

— Дай мені, будь ласка, спокій, гаразд? У мене немає настрою пустувати.

Він покірно відвернувся до стіни, заплющив очі й врешті заснув.

VI

Церква була прибрана в жалобу, а гербовий щит з короною над головним входом оповіщав перехожих, що ховають дворянина.

Відправа допіру скінчилась, присутні поволі розходились, спиняючись коло труни та коло графового небожа, що стискував усім руки й уклонявся.

Дю Руа з дружиною пішли з церкви разом додому. Вони зосереджено мовчали.

Нарешті Жорж промовив ніби сам собі:

— Справді, дивна річ!

— Що саме, друже?

— Що Водрек нам нічого не лишив!

Вона зненацька почервоніла — здавалося, немов рожевий серпанок, піднімаючись від шиї до лиця, вкриває білу її шкіру.

— Чому б він нам щось лишав? — мовила вона. — Хіба є для цього якась підстава?

Хвилинку помовчавши, вона додала:

— У нотаря, може, зберігається духівниця. Ми про це ще нічого не знаємо.

Він поміркував і промовив:

— Так, очевидячки, бо, зрештою, це ж був найкращий наш друг. Двічі на тиждень обідав у нас і приходив, коли хотів. У нас він почував себе вдома, зовсім удома. Тебе він любив, як батько, не було в нього ні родини, ні дітей, ні братів, ні сестер, тільки небіж, та й то далекий. Там, мабуть, є духівниця. Я чогось великого й не сподіваюсь, тільки подарунок, щоб знати, що він думав про нас, що любив нас, що був вдячний за ту нашу прихильність до нього. Якогось знаку приязні ми могли б од нього чекати.