Любий друг (Збірник) - де Мопассан Ги. Страница 65

— Чи ба! Сильні люди так чи інакше, а свого завжди доб’ються.

Вона вела:

— А дівчата матимуть по двадцять-тридцять мільйонів кожна. Не згадуючи вже того, що Сюзанна ще й гарна.

Він нічого не сказав. Власна думка на чужих устах дратувала його.

Вона ще не бачила «Ісуса на хвилях». Він запропонував повести її. Тішились тим, що лихословили на людей та глузували з незнайомих. Коло них пройшов Сен-Потен з безліччю орденів на грудях, і це дуже їх насмішило. У старого посла, що позаду йшов, відзнак було багато менше.

Дю Руа скрикнув:

— Вінегрет, а не товариство!

Буаренар, що потиснув йому руку, теж прикрасив свою петлицю жовто-зеленою стрічкою, як і в день дуелі.

Гладка й оздоблена віконтеса де Персемюр розмовляла з якимсь герцогом у маленькому будуарі стилю Луї XVI. Жорж шепнув:

— Любовна парочка.

Але в оранжереї сиділи поруч його дружина і Лярош-Матьє, за гущавиною їх майже не було видно. Вони мов казали: «Ми призначили тут собі побачення на людях. А до поговору нам байдуже».

Пані де Марель визнала, що Ісус Карла Марковича річ чудова, і вони пішли назад. Чоловіка вони загубили.

Він спитав:

— А Лоріна й досі на мене гнівається?

— Атож, так само. Не хоче тебе бачити, а коли про тебе мова, то виходить.

Він нічого не відповів. Несподівана ворожість цієї дівчинки смутила й гнітила його.

На порозі їх спинила Сюзанна.

— А, ось де ви! — скрикнула вона. — Ну, Любий друже, зараз ви залишитеся самі. Прекрасну Клотільду я забираю, щоб показати їй свою кімнату.

І обидві жінки почали похапливо протискуватися крізь натовп, як уміють протискуватися крізь юрбу тільки жінки, ухиляючись і звиваючись по-вужиному.

Майже відразу голос чийсь шепнув:

— Жорж!

Це була пані Вальтер. Вона тихенько повела:

— Ох, який ви лютий та суворий! Яких мук ви мені марно завдаєте. Я доручила Сюзетті забрать ту, що з вами була, щоб мати змогу дещо вам сказати. Слухайте, мені треба… треба поговорити з вами сьогодні ввечері… а то… а то… ви не знаєте, що я зроблю. Ідіть до оранжереї. Там ліворуч є двері, ви вийдете в сад. Ідіть просто алеєю. Аж у кінці її побачите альтанку. Чекайте мене там через десять хвилин. Якщо не погодитесь, присягаюсь, що нароблю скандалу, тут, зараз же!

Він згорда відповів:

— Гаразд. Через десять хвилин я буду там, де ви сказали.

І вони розійшлись. Але через Жака Ріваля він трохи не спізнився. Той узяв його за руку й почав дуже піднесено розповідати йому всячину. Певно, він з буфету допіру вийшов. Нарешті Дю Руа збув його на пана де Мареля, якого здибав у вітальні, і втік. Треба було ще допильнувати, щоб дружина та Лярош його не примітили. З цим йому пощастило, бо вони були, здавалось, дуже захоплені розмовою, і він вийшов у сад.

Холодне повітря пройняло його, як льодова купеля. Він подумав: «Чорт, ще нежиті дістану», і замість шарфа пов’язав собі шию носовою хусткою. Потім рушив поволі алеєю, кепсько добачаючи після блискучого світла у вітальнях.

Праворуч і ліворуч колихалися тонкі безлисті галузки кущів. Світло вікон лягало на них сірими плямами. Серед дороги він побачив спереду щось біле, і пані Вальтер прошепотіла тремтячим голосом:

— Ах, ось ти! Ти хочеш убити мене?

Руки й шия в неї були голі. Він спокійно відповів:

— Прошу тебе без сцен, гаразд? А то я зразу ж піду.

Вона схопила його за шию й казала, схилившись устами до його уст:

— Та що я тобі зробила? Ти поводишся зі мною, як негідник. Що я тобі зробила?

Він пробував відіпхнути її.

— Ти накрутила мені волосся на всі ґудзики, як ми востаннє бачились, і це мало не довело мене до розриву з дружиною.

Вона здивувалась, потім сказала, заперечливо хитаючи головою:

— О, твоїй дружині до нього байдуже. Це котрась із коханок зробила тобі сцену.

— У мене немає коханок.

— Мовчи вже! Але чого ти мене навіть не навідаєш? Чому ти не хочеш пообідати в мене хоч би раз на тиждень? Я мучусь страшенно, я так тебе люблю, що думаю тільки про тебе, скрізь бачу тебе й боюся вже за кожне своє слово, щоб якось твого імені не сказати! Ти ж цього не розумієш! Здається, мене в лабета взято, у мішку зв’язано! Невідступний спогад про тебе душить мені горло, рве мені щось усередині, під грудьми, підтинає мені ноги, так що й ходити мені вже несила. І я цілісінький день сиджу, як божевільна, в кріслі та думаю про тебе.

Він здивовано дивився на неї. Це не була вже пустотлива дебела дівчинка, а спантеличена, розпачлива, на все здатна жінка.

Тим часом у голові йому виникав план. Він відповів:

— Люба моя, кохання не вічне. Сходяться і розлучаються. А коли тягнеться воно, як оце в нас, то обертається на страшенний тягар. Оце тобі правда. Проте, якщо ти зумієш опанувати себе й приймати та ставитись до мене, як до друга, то я знову приходитиму, як і раніше. Чи спроможна ти на це?

Вона поклала голі руки Жоржеві на фрак і прошепотіла:

— Я на все спроможна, аби тебе бачити.

— Тоді згода, — мовив він, — ми друзі, нічого більше.

Вона мовила:

— Згода.

Потім схилилась до нього:

— Ще один поцілунок… останній.

Він лагідно заперечив:

— Ні. Слова треба додержувати.

Вона відвернулась, витираючи дві сльозинки, потім видобула з корсажа пачку, перев’язану рожевою шовковою стрічкою, і подала її Дю Руа.

— Візьми. Це твоя пайка виграшу в марокканській справі. Я така рада, що зробила це для тебе. Ну, бери ж…

Він хотів відмовитись:

— Ні, цих грошей я не візьму!

Тоді вона обурилась:

— О, ти цього не зробиш! Вони твої, тільки твої. Коли не візьмеш, я їх у ринву викину. Правда ж, ти цього не зробиш, Жорже?

Він узяв пачку і запхнув у кишеню.

— Треба йти, — сказав він, — ти груди собі застудиш.

Вона шепнула:

— Та й краще, якщо я помру.

Схопила його руку, поцілувала її пристрасно, дико, розпачливо й подалася в будинок.

Він вертався поволі й замислено. В оранжерею ввійшов, піднісши чоло й посміхаючись.

Дружини його й Ляроша там уже не було. Гостей меншало. Очевидячки, на бал ніхто не збирався лишатись. Він побачив Сюзанну під руку з сестрою. Вони підійшли до нього вдвох і попросили протанцювати першу кадриль з графом де Лятур-Івеленом. Він здивувався:

— Хто це за один?

Сюзанна лукаво відповіла:

— Це новий друг моєї сестри.

Роза прошепотіла, зашарівшись:

— Ти зла, Сюзанно, цей добродій такий мені друг, як і тобі.

— Я знаю, що кажу.

Роза обурено відвернулась і пішла.

Дю Руа по-приятельському взяв за лікоть дівчину і промовив своїм пестливим голосом:

— Слухайте, серденятко, ви справді маєте мене за друга?

— Звичайно, Любий друже.

— Вірите мені?

— Цілком.

— Пригадуєте, що я казав вам допіру?

— Про що саме?

— Про ваш шлюб, чи, певніш, про чоловіка, з яким ви одружитесь.

— Так.

— Гаразд, можете ви мені щось пообіцяти?

— Так, але що саме?

— Радитись зі мною щоразу, як проситимуть вашої руки, і нікому не давати, не спитавшись моєї думки.

— Так, охоче обіцяю.

— І це наша таємниця. Ні слова про це ні батькові, ні матері.

— Ні слова.

— Присягаєтесь?

— Присягаюсь.

Підійшов заклопотаний Ріваль.

— Панно, тато просить вас на бал.

— Ходімо, Любий друже, — сказала вона.

Але він відмовився, бо вирішив зразу ж їхати, щоб на самоті поміркувати. Занадто багато нового вроїлось йому сьогодні в голову, і він почав шукати дружину. Через якийсь час побачив її в буфеті, де вона пила шоколад з двома невідомими йому добродіями. Вона познайомила з ними чоловіка, але не назвала їх.

Через хвилину він спитав:

— Поїдемо?

— Як хочеш.

Вона взяла його під руку, і вони пішли вітальнями, де люду зовсім порідшало. Вона спитала:

— Де ж господиня? Я б хотіла з нею попрощатись.

— Не варто. Вона затримуватиме нас на бал, а з мене вже досить.

— Правда, твоя рація.