Любий друг (Збірник) - де Мопассан Ги. Страница 62

Вона спитала:

— Не розумію, як це можна зробити, адже ж є формальна духівниця.

Він відповів:

— О, дуже просто! Ти можеш відступити мені половину спадщини дарчим листом. Дітей у нас немає, отже, це можливо. Так ми заткнули б рота людським поговорам.

Вона трохи нетерпляче зауважила:

— Знову-таки не розумію, як ми заткнемо рота людським поговорам, коли є документ за підписом Водрека?

Він гнівно відповів:

— Друже! Хіба ми повинні показувати його та на парканах ліпити? Скажемо, що граф Водрек лишив нам своє багатство наполовину… От… Ти не можеш прийняти цю спадщину без моєї згоди. Я даю її тобі з умовою поділити спадщину, щоб мені не стати посміховиськом.

Вона знову пильно на нього глянула:

— Як знаєш. Я згодна.

Тоді Жорж підвівся й знову почав ходити. Здавалось, він знову вагався й уникав тепер пильного погляду дружини. Він сказав:

— Ні… рішуче ні… може, краще зовсім відмовитись… це гідніше… пристойніше… чесніше… Проте, коли так зробити, ніхто нічого не подумає, нічогісінько… і найстидкішим не буде чого причепитись.

Він спинився коло Мадлени.

— Ну, якщо хочеш, моя люба, то я піду сам до пана Ламанера, пораджусь із ним і з’ясую йому справу. Скажу йому про свою непевність і заявлю, що ми, ради пристойності, вирішили поділитись, щоб не було поговору. Коли я дістану половину спадщини, то, видима річ, ніхто не матиме права кепкувати. Ніби сказано буде: «Моя дружина приймає спадщину, бо приймаю я, чоловік її, якому належить судити, що їй можна робити, не компрометуючи себе». Інакше буде скандал.

Мадлена спокійно відповіла:

— Як знаєш.

Він почав розводитись:

— Так, після цього поділу все буде ясно, як день. Ми беремо спадщину від друга, що не хотів робити між нами різниці, не хотів давати комусь із нас переваги, не хотів, мовляв, сказати: «Я прихильніший до того чи до того після смерті, як прихильний був і за життя». Розуміється, жінку він любив більше, проте, лишаючи багатство обом їм, хотів виразно підкреслити, що вподобання його було геть платонічне. Май певність, що коли б він подумав, то саме так і зробив би. Він не поміркував, не зважив наслідків. Ти дуже влучно зараз сказала, що він тобі щотижня дарував квіти, тобі й останній свій дарунок хотів лишити, не здаючи собі справи…

Вона спинила його трохи роздратовано:

— Видима річ. Я розумію. Тобі нема чого так докладно пояснювати. Іди зараз до нотаря.

Він пробурмотів, почервонівши:

— Маєш рацію, я йду.

Взяв капелюха і, виходячи, знов удався до неї:

— Я спробую порозумітися з небожем на п’ятдесяти тисячах, гаразд?

Вона згорда відповіла:

— Ні. Дай йому сто тисяч, як він просить. І забери їх з моєї частини, коли хочеш.

Він пробурмотів, раптом засоромившись:

— Та ні, поділимось. Коли віддамо кожне по п’ятдесят тисяч, нам ще лишиться чистий мільйон.

Потім додав:

— До побачення, моя маленька Мад.

І подався до нотаря з’ясувати комбінацію, що її, мовляв, вигадала дружина.

Другого дня вона підписала дарчого листа на п’ятсот тисяч франків, що Мадлена Дю Руа відступала своєму чоловікові.

Надворі була година, і Жорж, коли вони вийшли з контори, запропонував пройтись пішки до бульварів. Поводився він мило, запобіжливо, з повагою, ніжно. Сміявся, з усього радіючи, а вона була задумана й трохи сувора.

Був осінній, холодненький день. Юрба немов хапалась, поспішала. Дю Руа підвів дружину до крамниці, де так часто дивився на жаданий хронометр.

— Хочеш, я подарую тобі коштовність? — сказав він.

Вона байдуже відповіла:

— Якщо хочеш.

Вони зайшли. Він спитав:

— Що тобі краще — намисто, обручку чи сережки?

Вигляд золотого безділля та блискучого каменю розвіяв її нарочиту холодність, і вона гаряче та цікаво роздивлялась на вітрини з коштовностями.

І раптом, запалившись бажанням, промовила:

— Ось гарненький ланцюжок.

Це був золотий ланцюжок чудернацької форми, де кожну ланку було оздоблено якимось самоцвітом. Жорж спитав:

— Скільки за цей ланцюжок?

Ювелір відповів:

— Три тисячі франків, пане.

— Віддайте за дві з половиною, тоді я її візьму.

Той повагався, потім відповів:

— Ні, пане, не можу.

— Стривайте, я у вас ще візьму цей золотий хронометр за півтори тисячі франків — усього вийде чотири тисячі, плачу готівкою. Згода? Якщо не хочете, я піду до іншої крамниці.

Ювелір зрештою ніяково погодився:

— Ну, хай так, пане.

І журналіст, сказавши свою адресу, додав:

— На хронометрі вирізьбте вензелем мої ініціали Ж. Р. К., а вгорі — баронську корону.

Мадлена здивовано посміхнулась. І коли вони вийшли, взяла його під руку з якоюсь ніжністю. Він справді-таки був спритний і сильний. Тепер, маючи ренту, йому, звичайно, потрібен і титул.

Крамар уклонився їм.

— Не турбуйтеся, на четвер усе буде готове, пане бароне.

Вони проходили повз Водевіль. Там ставили нову п’єсу.

— Хочеш, — сказав він, — підемо ввечері до театру? Спитаймо, чи є ложа.

Ложа знайшлась, і вони купили її. Він спитав:

— А чи не пообідати нам у кабаре?

— О, залюбки!

Він був щасливий, як державець, і добирав, що б їм іще зробити.

— А що, як запросити пані де Марель провести з нами вечір? Кажуть, що й чоловік її тут. Дуже радий буду з ним побачитись.

Вони пішли до них. Жоржеві, що побоювався першої зустрічі з коханкою, аж ніяк не прикро було, що вкупі з дружиною йде, уникаючи отак усяких пояснень.

Та Клотільда мов нічого й не пам’ятала, навіть свого чоловіка вмовила прийняти запрошення.

Обід був веселий, вечір чарівний.

Жорж та Мадлена вернулись пізно. Газ уже погашено. На сходах журналіст присвічував сірниками.

На помістку другого поверху вогонь, спалахнувши раптом від тертя, освітив їх у дзеркалі серед темряви.

Вони здавались привидами, що ось-ось розпливуться у мороку.

Дю Руа підніс руку, щоб гаразд освітити їхні постаті, й промовив, переможно сміючись:

— Ось ідуть мільйонери!

VII

Марокко здобуто два місяці тому. Франція, опанувавши Танжер, заволоділа всім африканським берегом від Середземного моря до Тріполі й забезпечила позику своєї нової колонії.

Казали, що два міністра заробили на цьому мільйонів з двадцять, і майже вголос називали Ляроша-Матьє.

А про Вальтера всі в Парижі знали, що він двох зайців убив: мільйонів тридцять-сорок узяв на позиці, а мільйонів вісім-десять на мідних і залізних копальнях та на величезних землях, що поскуповував за безцінь перед походом і зразу після французької окупації перепродав колонізаційним компаніям.

За кілька днів він став тим володарем світу, тим всепотужним, міцнішим за королів, фінансистом, що перед ним хиляться голови, лепечуть уста й спливає вся ницість, підлота й заздрість людської душі.

Це уже був не жид Вальтер, директор підозріливого банку, видавець непевної газети та шахраюватий депутат. Тепер це був пан Вальтер, багатий єврей.

Він хотів показати це.

Знаючи скруту принца Карлсбурзького, що мав один з найкращих будинків у передмісті Сент-Оноре з садом на Єлісейські Поля, він запропонував йому за двадцять чотири години продати цей маєток з усіма меблями, не зрушуючи з місця жодного стільця. Давав йому три мільйони. Принц погодився, спокусившись на такі гроші.

Другого дня Вальтер осівся на новому мешканні.

Тоді йому спала ще одна думка, правдива думка переможника, що хоче здобути Париж, думка, гідна Бонапарта.

Усе місто тоді ходило дивитись на велику картину угорського художника Карла Марковича «Христос, що йде по хвилях», виставлену в комісійній крамниці Жака Ленобля.

Мистецькі критики захоплено оповіщали це полотно найкращим шедевром століття.

Вальтер купив його за п’ятсот тисяч франків і забрав до себе, — отож він повернув потік громадської цікавості в нове русло й примусив увесь Париж говорити про нього, заздрити йому, лаяти його чи хвалити.