Любий друг (Збірник) - де Мопассан Ги. Страница 64

І заздрощі, гіркі заздрощі сочились йому в душу крапля по краплі, мов жовч, псуючи йому всі радощі й спотворюючи життя.

Сюзанна сказала:

— О, приходьте частіш, Любий друже, тепер ми погуляємо, коли тато забагатів. Пустуватимемо, як божевільні.

Він відповів, гадаючи весь час про своє:

— О, тепер ви заміж вийдете. Поберетесь із якимсь вродливим, трохи зубожілим принцом, і ніколи вже ми не побачимось.

Вона щиро скрикнула:

— О ні, не так швидко, я хочу, щоб хтось мені сподобався, щоб дуже мені сподобався, щоб зовсім сподобався. Багатства в мене стане на двох.

Він глузливо й гордовито посміхався і почав називати їй людей, що повз них проходили, дуже родовитих людей, які продали свої заржавілі титули дочкам фінансистів, таким, як Сюзанна, й жили тепер вкупі чи нарізно зі своїми жінками, але вільно, безпутно, в славі та в шанобі. Він закінчив:

— Од сили через півроку й ви візьметесь на цей гачок. Будете пані маркіза, пані герцогиня або пані принцеса й дуже згорда на мене поглядатимете.

Вона обурилась, ударила його віялом по руці й заприсягнулась, що віддасться заміж тільки з кохання.

Він засміявся:

— Побачимо, ви занадто багата.

Вона відказала:

— Та й ви теж, ви спадщину відібрали.

Він з жалем зітхнув:

— Шкода й мови. Якихось двадцять тисяч ренти. На наш час це дрібнички.

— Але ж і дружина ваша дістала.

— Так. Мільйон на двох. Сорок тисяч прибутку. Навіть карети з цим не можна держати.

Вони прийшли в останню вітальню, і перед ними розкрилась оранжерея, розлогий зимовий сад з високими тропічними деревами, що під покривом їх купами росли рідкісні квітки. Під цим темним зелом, де срібною хвилею лилося світло, почувалась тепла свіжість вогкої землі й важкий аромат рослин. У цих солодких і чарівних пахощах було щось млосне, збудне, штучне й нездорове. На доріжці, облямованій густим чагарником, лежали подібні на мох килими. Раптом Дю Руа побачив ліворуч під широким верховіттям пальм величезний басейн з білого мармуру, де й скупатись можна було б, а по краях — чотирьох фаянсових лебедів, що спускали воду з піврозтулених дзьобів.

У басейні, посипаному золотим піском, плавало кілька величезних риб — чудернацькі китайські страхіття з банькуватими очима та синіми окрайками на лусці, щось ніби водяні мандарини, що нагадували штудерне китайське вишивання: одні з них блукали в воді, а інші ніби зависли над золотавим дном.

Журналіст схвильовано спинився. Він думав: «Ось, ось де розкіш. Ось як треба жити. Інші цього дійшли. Чому ж мені не добитись?» Він думав про способи, не міг їх зразу добрати й лютував на свою безсилість.

Компаньйонка його трохи замислено мовчала. Він глянув на неї скоса й ще раз подумав: «А досить було б, проте, з цією живою маріонеткою одружитись».

Але Сюзанна зненацька мов прокинулась.

— Увага, — мовила вона.

Вони пройшли між юрбою, що заступала їм дорогу, й зразу звернули праворуч.

Серед зарослів дивовижних рослин, що сягали в повітря тремтячим листом, мов тонкими пальцями розтуленої руки, на хвилях нерухомо стояла людина.

Враження було надзвичайне. Картина, якої краї ховались під рухливим зелом, здавалась чорним отвором у фантастичну й захватну далечінь.

Треба було добре придивитись, щоб зрозуміти. Рама перетинала навпіл барку, де, ледве мріючи в скісному промінні ліхтаря, були апостоли, один з них, на обшивці сидячи, освітлював цим ліхтарем постать Ісуса.

Христос ступив на хвилю, і видно було, як вона покірно, м’яко опустилася, лягла, злагіднівши під вагою божественних ніг. Темрява стояла круг богочоловіка. Тільки в небі блищали зірки.

Обличчя апостолів у тьмяному світлі ліхтаря, звернутого на Спасителя, здавались перекошеними від священного подиву.

Це був могутній і разючий твір майстра, той твір, що хвилює думку й роками лишається у мріях.

Дивились на нього мовчки, тоді замислено відходили і тільки потім починали мову про вартості картини. Дю Руа, оглянувши її, заявив:

— Непогано, коли можеш купити таке безділля.

Звідусіль його штовхали, добиваючись подивитись, і він пішов, не випускаючи Сюзанниної ручки, що її помалу потискував.

Вона спитала його:

— Хочете випити шампанського? Ходімо в буфет. Там і тато.

І вони поволі пройшли назад усіма вітальнями, де густішала юрба, — гомінлива, чепурна юрба прилюдного свята, що почувалася тут як удома.

Раптом Жоржеві почулось:

— Он Лярош і пані Дю Руа.

Слова ці торкнулись його вуха, мов далекий, вітром принесений шелест. Хто їх сказав?

Він озирнувся навкруги й справді побачив свою дружину — вона йшла під руку з міністром. Розмовляли вони тихенько, інтимно й посміхались, не зводячи одне з одного очей.

Йому здалося, що всі шепочуться, на них поглядаючи, і дико, безтямно схотілось кинутись на цю пару й потрощити їх кулаками.

Вона посміховисько з нього робить. Він згадав про Форестьє. Може, й про нього вже кажуть: «Цей рогоносець Дю Руа». А вона сама хто? Спритненький вискочень, та без великого хисту, правду сказати. До нього ходять, бо його бояться, бо в ньому силу чують, але в розмові, мабуть, не милують їхньої газетярської родинки. Ніколи він далеко не сягне з цією жінкою, в якої завжди щось непевне в домі робиться, яка компрометує себе раз у раз і поводиться, мов та інтриганка. Тепер вона каменем на його шиї повисне. Ох, коли б то він збагнув, коли б то він знав! Провадив би тоді іншу, відважнішу гру! Яку чудову партію виграв би, здобувши маленьку Сюзанну! Як міг він так засліпитись, щоб цього не зрозуміти?

Вони прийшли в їдальню, величезну кімнату з мармуровими колонами, оббиту старовинними гобеленами.

Вальтер, побачивши свого співробітника, підбіг до нього й схопив за руки. Він п’яний був з радощів.

— Ви все оглянули? Скажи, Сюзанно, ти все йому показала? Скільки народу, правда? Бачили князя де Герша? Зараз він тут пуншу випив.

Потім кинувся до сенатора Рісолена, — той вів свою дружину, оздоблену, мов ярмаркова торгівниця; дружина була якась розгублена.

Сюзанні вклонився високий худий хлопець з білявими баками, лисенький, з вигляду світський хлюст. Хтось назвав його ім’я: «Маркіз де Казоль», і Жоржа раптом охопили ревнощі. Коли вона з ним познайомилась? Мабуть, як забагатіла? Він почував претендента.

Хтось узяв його за руку. Це був Норбер де Варен. Старий поет зі своїм масним волоссям байдуже та стомлено тинявся поміж людьми в потертому фракові.

— Ось що зветься розважатись, — мовив він. — Зараз танцюватимуть, потім спати полягають, і дівчатка будуть задоволені. Випийте шампанського, чудове.

Він налив келих і сказав, чаркнувшись із Дю Руа:

— П’ю за перемогу духовного начала над мільйонами. — Потім тихо додав: — Не думайте, що вони муляють мені в чужих кишенях або обурюють мене. Я з принципу протестую.

Жорж його не слухав. Він шукав очима Сюзанну, що зникла з маркізом де Казоль, і, покинувши зненацька Норбера де Варена, пустився навздогін за дівчиною.

Густа юрба, що напливала до буфету, спинила його. Коли він пробився нарешті, то здибався віч-на-віч із подружжям де Марель.

З жінкою він увесь час бачився, але з чоловіком давно не зустрічався. Той схопив його за руки:

— Який я вдячний вам, мій любий, за пораду, що ви дали мені через Клотільду. На марокканській позиці я заробив коло сотні тисяч франків. Ними я зобов’язаний тільки вам. З вас цінний приятель, можна сказати.

Чоловіки, проходячи, озирались на цю елегантну, гарну чорнявку. Дю Руа відповів:

— Замість цієї послуги, мій любий, я беру у вас дружину, чи, певніш, пропоную їй свою руку. Подружжя завжди треба розлучати.

Пан де Марель уклонився:

— Ваша правда. Якщо я вас з ока втрачу, то зійдемося тут через годину.

— Гаразд.

Молода пара повіялась у юрбу, а чоловік пішов позаду. Клотільда казала:

— Ну й хвацькі ці Вальтери! От що все-таки значить — тямитись у справах!

Жорж відповів: