Ім'я рози - Эко Умберто. Страница 100

Він дивився на присутніх зі змовницьким виглядом, сміючись. Але то вже був сміх безумного, хоча, як пізніше звернув мою увагу Вільям, цей безумний мав достатньо глузду, щоб затягнути разом із собою у безодню Сальватора, помстившись за його донос.

«А як ти повелівав дияволом?» — напирав Бернард, який приймав це марення як законне зізнання.

«Ти теж це знаєш, бо не можна стільки років мати справу з одержимими дияволом і не набратись їхніх звичок! Ти теж це знаєш, кате апостолів! Береш чорного кота (хіба не так?), який не має жодної білої волосини (ти добре це знаєш), зв'язуєш йому всі чотири лапи, тоді несеш опівночі на перехрестя доріг і волаєш голосно: о великий Люцифере, повелителю пекла, беру тебе і впускаю в тіло мого ворога, як тепер тримаю у полоні цього кота, і якщо доведеш мого ворога до смерті, наступного дня опівночі, на сім самім місці офірую тобі в жертву сього кота, і ти вчиниш те, що я велю тобі силою магії, яку зараз я творю згідно з таємною книгою святого Кипріяна, во ім'я всіх отаманів найбільших пекельних легіонів, Адрамельха, Аластора й Азазеля, до яких я молюся тепер з усією їхньою братією… — Губи йому тремтіли, очі вилазили з орбіт, він почав молитися — тобто здавалось, ніби він молиться, але звертав він свої благання усім зверхникам пекельних легіонів… «Абіґоре, ресса pro nobis… Амоне, miserere nobis… Самаелю, libera nos a bono… Веліяле eleyson… Фокалоре, in corraptionem meam intende… Габориме, damnamus dominum… Зебосе, anum meum aperies… Лeoнарде, asperge me spermate tuo et inquinabor [277]…»

«Годі, годі! — заволали присутні, хрестячись. І додавали: — Господи, прости нас усіх!»

Келар замовк. Вимовивши всі ці імена дияволів, він упав лицем додолу, бризкаючи білуватою слиною з викривлених уст, вишкіривши частокіл своїх зубів. Його руки, змучені ланцюгами, судомно розчепірювалися і стискалися, ноги його сіпалися нерівномірними ривками. Помітивши, що мене охопив дрож жаху, Вільям поклав мені руку на голову і стиснув за потилицю, заспокоюючи: «Бачиш? — сказав він мені, - під тортурою або загрозою тортури людина зізнається не лише в тому, що зробила, але й у тому, що б хотіла зробити, навіть сама цього не усвідомлюючи. Тепер Ремиґій цілою своєю душею прагне смерті». Лучники вивели келаря, який далі сіпався в судомі. Бернард зібрав свої папери. Тоді пильно подивився на присутніх, що знерухоміли у полоні великого сум'яття.

«Допит закінчено. Звинуваченого, який зізнався у злочині, буде доправлено до Авіньйона, де відбудеться кінцевий процес, щоб скрупульозно подбати про дотримання істини і правосуддя, і лише після цього законного процесу його буде спалено. Він уже не належить вам, Аббоне, як не належить мені, адже я був лише покірливим знаряддям істини. Знаряддя справедливості лежить деінде, пастирі виповнили свій обов'язок, тепер настала черга собак, які мають відділити заражену вівцю від стада і очистити її вогнем. Злощасна історія, в якій чоловік сей виявився провинним у стількох брутальних лиходійствах, скінчилася. Тепер обитель може жити в мирі. Але світ… — і тут він підвищив голос, звертаючись до гурту легатів, — світ ще не віднайшов миру, світ роздирає єресь, яка знаходить прихисток навіть у покоях імператорських палаців! Хай брати мої запам'ятають: cingulum diaboli [278]пов'язує гидотних поплічників Дольчина з шанигідними вчителями Перуджійської капітули. Не забуваймо, що в Божих очах марення сього нещасного, якого ми тільки-но передали в руки правосуддя, нічим не відрізняються від марень учених, які бенкетують за столом відлученого від церкви баварського німця. Джерело мерзосвітніх єресей б'є з багатьох проповідей, яким навіть воздається слава і які все ще непокарані. Суворими є страждання і смиренною є голгофа того, кого Бог покликав, як мою грішну особу, відшукувати змію єресі, де б вона не загніздилась. Але сповнюючи святеє се діло, я зрозумів, що єретиком є не лише той, хто відкрито сповідує єресь. Шанувальників єресі можна впізнати за п'ятьма переконливими ознаками. По-перше, це ті, хто тайкома відвідує єретиків у в'язниці; по-друге, це ті, хто оплакує їх затримання, бувши їм близькими друзями за життя (адже навряд чи той, хто часто бачився з єретиком, не знав про його діяльність); по-третє, це ті, хто твердить, начебто єретиків осуджено несправедливо, навіть коли вина їхня доведена; по-четверте, це ті, хто криво дивиться і критикує тих, хто переслідує єретиків і успішно проповідує проти них, і це видно з їхніх очей, з носа, з виразу обличчя, який вони марно хочуть приховати, адже показують вони свою ненависть до тих, до кого мають уразу, і любов до тих, через чиє нещастя вони так вболівають. Насамкінець, п'ятим знаком є те, що вони збирають спопелілі кістки спалених єретиків і роблять з них предмет поклоніння… Але величезну глибину я вбачаю також у шостому знакові, тому вважаю, що явними приятелями єретиків є ті, в чиїх книгах (навіть якщо вони відкрито не ображають православ'я) єретики знайшли фундамент для своїх збочених силогізмів».

Говорячи це, він дивився на Убертина. Ціле францисканське посольство добре зрозуміло, до чого веде Бернард. Зустріч провалилася, ніхто б не наважився продовжувати вранішню дискусію, знаючи, що кожне слово буде вислухане у світлі останніх злощасних подій. Якщо Бернард приїхав з наказом Папи запобігти компромісові між двома групами, йому це вдалося.

П'ятого дня ВЕЧІРНЯ,

де Убертин рятується втечею, Бенцій починає дотримуватися законів, а Вільям розмірковує над всілякими різновидами розкошелюбства, побаченими за той день

Поки зібрання повільно розходилося з капітулярної зали, Михаїл підступив до Вільяма, а тоді до них підійшов Убертин. Усі разом ми вийшли надвір і пішли на кружґанок, щоб порозмовляти там, у захистку від мряки, бо не було й знаку, що вона розсіється, а темрява робила її ще густішою.

«Не думаю, що варто коментувати те, що сталося, — сказав Вільям. — Бернард нас переміг. Не питайте мене, чи той дурень дольчиніянин справді провинний у всіх цих лихочинствах. Наскільки я все це розумію, то, звичайно, ні Річ у тім, що ми й не зрушили з місця. Йоан хоче бачити тебе, Михаїле, в Авіньйоні самого, і ця зустріч не дала тобі гарантій, яких ми вимагали. Ба навіть вона показала тобі, як там можуть перекрутити кожне твоє слово. А з цього випливає, мені здається, що ти не повинен туди їхати».

Михаїл похитав головою: «Але я поїду. Я не хочу розколу. Ти, Вільяме, нині говорив чітко і ясно, і сказав, що хотів сказати. Але я прагну іншого, і добре усвідомлюю, що імперські богослови повернули постанови Перуджійської капітули у зовсім інший бік, ніж мали на увазі ми. Я прагну, щоб Папа прийняв ідеали убогості францисканського чину. А Папа повинен зрозуміти, що лише тоді, як чин наш прийме ідеал убогості, різні його єретичні відгалуження зможуть влитися назад у нього. Мене мало обходять народні сходини чи права поспільства. Я мушу запобігти тому, щоб орден не розчинився у безлічі течій, подібних до братчиків. Я поїду до Авіньйона, і якщо потреба, вчиню акт підкорення Йоанові. Я поступлюсь усім, крім засади вбогості».

Тут втрутився Убертин: «Ти знаєш, що ризикуєш життям?»

«Нехай, — відповів Михаїл, — це краще, ніж ризикувати душею».

Він таки серйозно ризикував життям, а якщо Йоан мав слушність (але в це я досі не вірю), то занапастив і душу. Як усім відомо, через тиждень після подій, про які я оповідаю, Михаїл таки поїхав до Папи. Він мірявся з ним силою впродовж чотирьох місяців, аж поки у квітні наступного року Йоан не зібрав консисторію, на якій потрактував його як божевільця, нахабу, впертюха, тирана, прихильника єресі і змію, яку церква вигодувала на своїх власних грудях. І, власне кажучи, по-своєму Йоан мав у цьому рацію, якщо дивитися з погляду його уявлень та інтересів, бо за ті чотири місяці Михаїл заприятелював з приятелем мого учителя, іншим Вільямом, Оккамським, і перейняв його погляди, а вони не вельми різнилися — а, може, були навіть ще радикальнішими — від ідей, які сповідували мій учитель з Марсилієм і які Вільям виразив був того ранку. Життя дисидентів в Авіньйоні опинилося під загрозою, і наприкінці травня Михаїл, Вільям Оккам, Бонаґрація з Берґамо, Франциск з Асколі та Анрі з Тальгайму втекли, а люди Папи переслідували їх в Ніцці, Тулоні, Марселі, аж до Еґ-Морт, де їх наздогнав кардинал П'єр де Араблей. Він марно намагався вмовити їх повернутися і не зміг подолати їхнього опору, їхньої ненависті до понтифіка, їхнього страху. У червні вони прибули до Пізи, де їх пишно прийняли люди імператора, а в наступні місяці Михаїл публічно засудив Йоана. Але було вже запізно. Зірка імператора заходила, Йоан плів з Авіньйона інтриги, накидаючи міноритам нового генерального настоятеля, і врешті здобув перемогу. Михаїл вчинив би краще, якби вирішив не їхати до Папи: він міг би керувати опором міноритів на місці, не марнуючи стільки часу на свого ворога, адже це дуже ослабило його становище… Але, мабуть, так розпорядився всемогутній Бог — я донині не знаю, по чиєму боці була правда, а після стількох років полум'я пристрастей гасне, а з ним гасне й те, що ми мали за світло істини. Хіба хтось з нас може сказати, чия була правда — Гектора чи Ахілла, Агамемнона чи Пріяма, коли вони боролися між собою за вроду жінки, яка зараз є попелом попелу?