Ім'я рози - Эко Умберто. Страница 78
«Вона є, - енергійно запевнив Єронім. — Я теж її не бачив, але вона є».
Убертин похитав головою, а інші замовкли. Я помітив, вони звикли до того, що мессера Єроніма, якого Вільям напередодні назвав дурнем, не варто сприймати надто серйозно. Зрештою Вільям спробував знов повернутися до попередньої теми: «Хай там як, чи є така конституція, чи нема, але ця чутка свідчить про те, яка моральна атмосфера панує в Авіньйоні, і всі, хто там живе, визискувані і визискувачі, чудово розуміють, що це місце — базар, а не двір намісника Христового. Коли Йоан зійшов на престол, говорили, що у скарбниці є сімдесят тисяч золотих флоринів, а нині дехто каже, що він нагромадив понад десять мільйонів».
«Це правда, — мовив Убертин. — Ох, Михаїле, Михаїле, ти не знаєш, яку срамоту мені довелося бачити в Авіньйоні!»
«Спробуймо бути чесними, — мовив Михаїл. — Ми знаємо, що й наші люди допускалися надмірностей. Я прочув якось про те, що францисканці чинили збройні напади на домініканські монастирі й до сорочки роздягали ченців ворожого ордену, щоб примусити їх до убогості… Саме тому я не насмілився піти проти Йоана у часи тих історій в Провансі… Я хочу дійти з ним до порозуміння, я не упокорюватиму його гордині, а попрохаю лиш, аби він не упокорював нашу покору. Не говоритиму з ним про гроші, а попрошу лиш визнати розсудливе тлумачення Святого письма. І це нам з його посланцями треба буде зробити завтра. Зрештою, вони богослови, та й не всі вони такі захланні, як Йоан. Коли мудрі мужі приймуть рішення стосовно тлумачення Святого письма, він не зможе…»
«Не зможе? — перебив Убертин. — Ти ще не знаєш його витівок у богословській царині. Він хоче справді зв'язувати все власноруч, на небі і на землі. Що він робить на землі, ми вже бачили. А щодо неба… Хоч він ще не висловив цих своїх ідей, про які я розповім, принаймні не оприлюднив їх, але я напевне знаю, що він перешіптувався про це зі своїми довіреними людьми. Він вимудровує деякі божевільні, а то й зовсім неподобні твердження, які можуть змінити саму суть вчення і позбавити наше проповідування будь-якої сили!»
«Що ж це за твердження?» — вигукнуло багато з присутніх.
«Спитайте у Беренґарія, він знає, це він мені про них розповів». Убертин повернувся до Беренґарія Таллоні, який минулими роками був одним з найрішучіших супротивників понтифіка при його власному дворі. Прибувши з Авіньйона, два дні тому він приєднався до гурту інших францисканців і з ними приїхав у монастир.
«Це темна і майже неймовірна історія, — мовив Беренґарій. — Схоже, Йоан збирається заявити, що праведники аж до Страшного суду не сподобляться блаженного видіння. Він уже давно розмірковує над дев'ятим стихом шостої глави Одкровення, де йдеться про відкриття п'ятої печаті: перед жертовником постають повбивані за свідкування слова Божого і вимагають справедливості. І кожному дано одежу білу і приречено, нехай спочиють ще час малий… І з цього Йоан висновує, що вони не зможуть споглядати Бога у його сутності раніше, ніж звершиться Остаточний суд».
«Кому ж він все це говорив?» — спитав охоплений жахом Михаїл.
«Поки що вузькому колу наближених, але поголос вже пішов, і подейкують, що він готує відкритий виступ не зараз, може, за кілька років, а тепер радиться зі своїми богословами…»
«Ги-ги-ги!» — загигикав Єронім, пережовуючи їжу.
«Мало того, схоже, він намірений піти далі і заявити, буцім пекло теж не буде відкрито до того дня… Навіть для нечистих духів».
«Господи Ісусе, поможи нам! — заволав Єронім. — Що ж ми робитимем тоді з грішниками, якщо не зможемо погрожувати їм пеклом відразу ж після смерті!?»
«Ми в руках божевільного, — мовив Убертин. — Але не розумію, що все це йому дає…»
«Піде з димом усе вчення про індульгенції, - залементував Єронім, — і він сам більше не зможе їх продавати. Навіщо священикові, який согрішив содомським гріхом, платити стільки золотих фунтів, щоб уникнути такого далекого покарання?»
«Не такого вже й далекого, — з натиском мовив Убертин, — час вже близько!»
«Це знаєш ти, любий брате, а посполитим се невтямки. Ось в чім річ! — заволав Єронім, якому, схоже, навіть їдло перестало вже смакувати. — Яка згубна ідея, мабуть, втовкмачили йому це оті ченці-проповідники… Ох!» — і похитав головою.
«Але навіщо?» — повторив Михаїл Чезенський.
«Не думаю, що є якась причина, — мовив Вільям. — Це він сам себе випробовує, це чин його гордині. Він воістину хоче бути тим, хто порядкує і на небі, і на землі. Я знаю про ці чутки, мені писав про це Вільям з Оккама. Зрештою побачимо, хто візьме верх — Папа чи богослови, голос цілої церкви, прагнення самого народу Божого, єпископи…»
«Ну, в доктринальних питаннях він і богословів примусить танцювати під свою дудку», — сумно сказав Михаїл.
«Не конче, — відповів Вільям. — Ми живемо в часи, коли мужі, вчені в божественних речах, не страхаються проголосити Папу єретиком. Знавці божественних речей по-своєму є голосом християнського люду. Піти проти них вже не може навіть Папа».
«А це ще гірше, — буркнув наляканий Михаїл. — 3 одного боку, схиблений Папа, з другого — Божий народ, який, нехай навіть устами своїх богословів, незабаром захоче вільно тлумачити Святе письмо…»
«Ну то й що, хіба не це ви робили в Перуджі?» — спитав Вільям.
Михаїл здригнувся, немов це зачепило його за живе: «Тому я й хочу зустрітися з Папою. Ми нічого не вдіємо, якщо він буде проти».
«Побачимо, побачимо», — загадково мовив Вільям.
Мій учитель і справді виявився дуже прозірливим. Як він зумів передбачити, що сам Михаїл згодом вирішить опертися на імперських богословів і на народ, щоб засудити Папу? Як йому вдалося здогадатися, що коли Йоан через чотири роки вперше оприлюднить цю свою несосвітенну доктрину, це спричинить заворушення в цілому християнському світі? Якщо блаженне видіння відкладається, як тоді померлі можуть заступатися перед Богом за живих? Що ж буде з почитанням святих? Першими виступили проти Папи і засудили його саме мінорити, у перших рядах яких був Вільям Оккам, суворий і невблаганний у своїй аргументації. Боротьба триватиме три роки, аж поки Йоан незадовго до своєї смерті частково не покається. Через багато років мені розповіли, як в грудні 1334 року він, дев'яностолітній, з'явився перед консисторією, ще дрібніший, ніж здавався досі, висохлий од старості, сливе на порозі смерті, блідий на виду, і сказав (суща лисиця, він так спритно грав словами не лише коли ламав власні присяга, але й коли відрікався від власних химер): «Визнаємо і віримо, що душі, відділені від тіл і цілковито очищені, перебувають в небі, у раю з ангелами та Ісусом Христом, що вони бачать Бога у його божественній сутності, виразно і лице в лице… — а тоді спинився, і досі ніхто не знає, чи цю павзу спричинила трудність дихання, а чи злобне бажання підкреслити останню фразу як протиставну, — тією мірою, якою це дозволяють стан і умовини відділеної від тіла душі». Наступного ранку, а то була неділя, він звелів посадити себе у крісло з опущеною спинкою, прийняв від своїх кардиналів поцілунок в руку і помер.
Та я знову відхилився, розповідаючи про інші речі, ніж мав би розповідати. Зрештою, подальша бесіда за столом небагато може спомогти розумінню подій, про які я веду мову. Мінорити домовилися щодо лінії, якої їм слід триматися наступного дня. Одного за другим вони обговорили своїх супротивників. Новина про прибуття Бернарда Ґі, яку оголосив Вільям, схвилювала їх. А ще більше занепокоїв їх той факт, що авіньйонське посольство має очолити кардинал Бертранд з Поджетто. Двоє інквізиторів — то вже було занадто: це знак, що проти міноритів планували висунути аргумент єресі.
«Тим гірше для них, — мовив Вільям, — ми виставимо єретиками їх».
«Ні, ні, - сказав Михаїл, — діймо обачно, не можна ставити під загрозу можливість порозуміння».
«Моя думка така, — сказав Вільям, — хоч я й працював на те, щоб ця зустріч сталася, і ти це добре знаєш, Михаїле, але я не вірю, що авіньйонці приїздять сюди, щоб досягти якогось позитивного результату. Йоан хоче, щоб ти прибув до Авіньйона сам і без гарантій. Але зустріч ця матиме принаймні один хосен — що ти це зрозумієш. Було б гірше, якби ти поїхав туди, не досвідчивши цього».