Ім'я рози - Эко Умберто. Страница 80

«Що ж він сказав цього разу?»

«Розумієш, Адсо, — мовив Вільям, — розкривати таємницю — це не те саме, що виводити щось з першоначал. І не те саме, що зібрати багато часткових даних, а потім пробувати виснувати з них загальний закон. Це значить радше споглядати один, два або три часткові факти, які позірно не мають між собою нічого спільного, і спробувати уявити собі, що вони представляють численні прояви якогось загального закону, якого ти не знаєш і який, можливо, ще ніколи не було сформульовано. Звичайно, якщо ти знаєш, як каже філософ, що людина, кінь і мул не мають жовчі і живуть довго, то можеш спробувати сформулювати засаду, згідно з якою усі створіння без жовчі живуть довго. Але уяви собі випадок тварин з рогами. Чому вони мають роги? Раптом ти зауважуєш, що всі рогаті створіння не мають зубів у верхній щелепі. Це було б чудовим відкриттям, якби ти не згадав, що, на жаль, є тварини без зубів у верхній щелепі, які усе ж не мають рогів, — приміром верблюд. Потім ти помічаєш, що всі тварини без зубів у верхній щелепі мають два шлунки. Гаразд, можна уявити собі, що той, кому бракує зубів, погано пережовує їжу, а тому потребує двох шлунків, щоб краще її перетравлювати. А як же тоді роги? Тоді пробуєш уявити собі якусь матеріальну причину наявності рогів — скажімо, що брак зубів у тварини зумовлює надлишок кісткової речовини, яка мусить десь знайти вихід. Але чи задовільне це пояснення? Ні, бо верблюд не має верхніх зубів, має два шлунки, але безрогий. Тому ти повинен уявити собі якусь цільову причину. Кісткова речовина виходить назовні у вигляді рогів лише у тих тварин, які не мають інших засобів захисту. А верблюд має дуже тверду шкіру, тому не потребує рогів. Отже, цим законом може бути…»

«Але до чого тут роги? — нетерпляче спитав я. — І чому вас так цікавлять рогаті тварини?»

«Вони мене зовсім не цікавлять, але от єпископ Лінкольнський дуже ними цікавився, розмірковуючи над однією ідеєю Арістотеля. Чесно кажучи, не знаю, чи його міркування слушні, та й я ніколи не перевіряв, які зуби у верблюда і скільки в нього шлунків; цим я лиш хотів пояснити тобі, що пошук закону, який пояснює природні явища, здійснюється звивистим шляхом. Супроти деяких непоясненних явищ треба спробувати уявити собі багато загальних законів, ще не бачивши їх зв'язку з явищами, які тебе цікавлять: і раптом виринає несподіваний зв'язок між наслідком, явищем і законом, і вимальовується міркування, яке здається тобі переконливішим від інших. Пробуєш застосувати його до всіх подібних явищ, скласти на його основі передбачення, і побачиш, що ти вгадав. Але до самого кінця не знатимеш, які предикати вводити в умовивід, а які опустити. Що я й роблю зараз. Вишиковую в ряд багато несув'язних елементів і вигадую гіпотези. Я мушу вигадати їх чимало, і багато з них такі безглузді, що я б соромився описати їх тобі. Розумієш, у випадку Гнідого, побачивши сліди, я вигадав чимало гіпотез, які доповнювали і суперечили одна одній: це міг бути той утеклий кінь, а могло бути, що то абат спускався зі схилу верхи на цім чудовім коні, або що один кінь, Гнідий, залишив сліди на снігу, а другий кінь — Рябий — напередодні заплутався гривою в кущах, гілки ж могли поламати люди. Я не знав, яке припущення слушне, аж поки не побачив келаря зі слугами, які стурбовано шукали коня. Тоді я зрозумів, що припущення про Гнідого було єдине слушне, і спробував перевірити, чи воно відповідає істині, тому став напоумляти ченців. Я виграв, але міг і програти. Вони визнали мене мудрим, бо я виграв, але вони не знали, скільки разів я показував себе дурним, бо програвав, і їм було невтямки, що ще за кілька секунд до того, як виграти, я не був певен, що не програв. Тож і щодо монастирських подій я маю чимало гарних гіпотез, та не маю жодного очевидного факту, який дозволив би мені сказати, котра з них краща. А тому, щоб не здаватись дурним пізніше, я вирішив не хизуватись своєю кмітливістю тепер. Дозволь мені ще подумати, бодай до завтра».

Тепер я зрозумів, як міркує мій учитель, і цей спосіб, як на мене, вельми відрізнявся від способу розумування філософа, який розмірковує над першопричинами, а тому його розум сливе набуває властивостей розуму божественного. І я збагнув, що, не маючи однієї відповіді, Вільям вигадує багато розмаїтих пояснень. Це мене спантеличило.

«Це значить, — наважився прокоментувати я, — що ви ще далеко від розв'язку…»

«Я до нього дуже близько, — сказав Вільям, — та не знаю, до якого саме».

«А отже, ви не маєте єдиної відповіді на свої запитання?»

«Адсо, якби я її мав, я б викладав богослов'я в Парижі».

«А в Парижі завжди мають правильну відповідь?»

«Ніколи, — мовив Вільям, — зате там мають велику впевненість у своїх помилках».

«А ви, мосьпане, — сказав я з дитячим нахабством, — ніколи не припускаєтесь помилок?»

«Я часто їх припускаюсь, — відповів він. — Та замість того, щоб мислити одну помилку, я мислю їх багато, тому не стаю рабом жодної з них».

Я мав враження, що істина Вільяма насправді не цікавить, адже вона є не чим іншим, як узгодженням між річчю і розумом. Натомість він розважається тим, що уявляє собі якомога більше можливостей.

Зізнаюсь, що в ту мить я перестав покладати сподівання на свого вчителя й зловив себе на думці: «Слава Богу, що прибула інквізиція». Я став по боці спраги істини, яка керувала Бернардом Ґі.

І в такому осуду гідному настрої духа, ще більш розтривожений, ніж Юда у ніч на страсний четвер, я разом з Вільямом пішов у трапезну на вечерю.

Четвертого дня ПОВЕЧЕР'Я,

де Сальватор веде річ про несвітські чари

Вечерю для обох посольств влаштували неперевершену. Настоятель, мабуть, дуже добре знав людські слабкості і звичаї папського двору (які, мушу сказати, зовсім не були чужі й міноритам брата Михаїла). Оскільки недавно тут били свиней, спершу планували подавати кишку, приготовану за рецептом Монтекассіно, сказав нам кухар. Та через нещасливу кончину Венанція всю свинячу кров довелося викинути, а інших свиней забити ще не встигли. Зрештою, гадаю, в ті дні нікому не хотілося забивати Божих створінь. Зате нам подали рагу з голуб'ят, вимочених у тутешньому вині, порося, фаршироване зайчатиною, пиріжки святої Клари, рис з тутешнім мигдалем, тобто нескоромну страву, яку зазвичай подавали у пісні дні, пиріг з огірочником, фаршировані оливки, смажений сир, ягнятину під гострим перченим соусом, білий біб і вишукані солодощі — пляцинду святого Бернарда, тістечка святого Николи, завиванці святої Люцїї і вина та настоянки на травах, які звеселили навіть завжди суворого Бернарда Ґі: мелісовий лікер, горіхову настоянку, вино від подагри і вино з тирлича. Це б виглядало на гулянку ласіїв, якби кожен ковток не супроводжувало побожне читання.

Урешті всі встали з-за столу дуже задоволені, дехто виправдовуючись нездужанням, щоб не іти на повечер'я. Але настоятель не гнівався. Не всі мають привілеї та обов'язки, які приймаємо ми, вступивши у наш чин.

Поки ченці виходили, я затримався трохи помишкувати в кухні, де готувалися зачиняти на ніч. Я побачив Сальватора, який вислизав у бік городу, тримаючи під пахвою якийсь згорток. Мене це заінтригувало, я пішов за ним і гукнув його. Він спробував був викручуватися, а потім на мої запитання відповів, що у згортку (який рухався, немов живий) він має василіска.

«Cave basilischium! [228]Се гаддя цар, весь повен трутизни, що вся просочується вовні! Повідаю тобі, трутизна, смрад з него виходе і згубе тебе! Струє геть чисто… На плечах білі шіямини іміє, а глава єго аки когутяча, а половина єго летить над землев, а половина пересмикаєся, аки єнші гади. Ласиця єго губит…»

«Ласиця?»

«Ано! Малюцке таке звірєтко, криху довше од миші, й ненавиде єї миш зело. Ровно теж гад і ропуха. Вжди вкусять єї, ласиця наглядить собі копрію альбо осоту та й вкушає єго та й воспять до брані. Речут, же ся з очей родит, но єнші речут, же то фалш єсть».