Хлопці з карного розшуку - Скорин Игорь Дмитриевич. Страница 23

— Коли це було? — запитав Фомін, що зосереджено слухав міліціонера й лікарку.

— Сюди ми привезли його після десятої години, — з готовністю відповів міліціонер.

— Хвилин з двадцять або з півгодини я обробляла йому рани, мабуть, близько одинадцятої закінчила.

Фомін глянув на годинник, було пів на другу. Минала третя година, як Нікітський утік. Не було ніякого сенсу кидатися в погоню по гарячих слідах.

«Та й де ті сліди? Старому й півгодини вистачить, щоб зникнути», — подумав Фомін.

Уже в управлінні другий міліціонер, теж переляканий, розповів, що вранці він, заступивши на чергування, почув, що заарештований Нікітський стукає в двері камери. Підійшов і запитав, що йому треба. Старий вимагав, щоб кого-небудь послали до магазину купити йому сиру, вершкового масла та цигарок. Міліціонер пояснив, що у вихідні дні покупок не роблять, і відійшов од дверей. Заарештований почав стукати в двері мискою, вимагаючи прокурора, потім, коли викликали відповідального чергового, старий просто на очах ударив мискою по шибці так, що скло навсібіч бризнуло, схопив великий осколок, стягнув з себе светр, задер спідню сорочку і цим склом почав себе смугувати.

— Дивлюсь у вічко, а старий зовсім здурів — геть заюшений, репетує, матюкається і ріжеться. А я, мов на гріх, з дверима не впораюся. Ключа не того в замок з переляку встромив. Убігли ми до камери, а він вискочив на нари та ще в другу руку уламок скла вхопив, галасує, що всіх нас поріже, сам помре, бо набридло йому таке собаче життя. Ми насилу в нього скло відібрали. Двоє тримають, а я рушником груди замотав, натягли на нього пальто, насунули шапку — і в машину. Дорогою він мало дуба не врізав. Видно, ослаб од втрати крові, а може, із серцем щось. До лікарні його ледве допровадили. Сестриця як глянула під рушник, аж ойкнула, а злодюга той стогне: «Смертонька моя прийшла».

— Прикидався, мерзотник, а ви повірили. Зараз, мабуть, скаче, як жеребець, уже до Байкалу добігає,— розсердився Фомін. — Макухи ви! Треба було лікаря до камери викликати.

— Та як? Він же кров'ю зійшов би. Хотіли якнайшвидше.

Міліціонер помовчав, а потім став благати:

— Товаришу Фомін! Поїдемо на Байкал. Може, схопимо його, негідника. Начальство сказало, коли не спіймають того крутія, то мене з Льошкою на його місце до камери запроторять і судитимуть. Ви пошліть нас куди завгодно з Льошею, ми його, паразита, теж ловитимемо. Товаришу начальник! Михайле Миколайовичу! Ви ж знаєте, куди він утік, кажуть, ви про них усе знаєте…

Але Фомін і гадки не мав, де міг сховатися Нікітський. Час для втечі старий вибрав вдало. Дуже рідко у вихідні дні в карному розшуку не збиралися вранці всі співробітники, а цього разу майже нікого не виявилося. Та й міліціонери розгубилися: поки лікарню обшарювали, поки оббігали всю округу, час минав, і лише через дві години вони доповіли відповідальному черговому про втечу.

Кабінет Фоміна перетворився на штаб по розшуку злочинця. Вирішувалося головне питання: де його шукати.

Чертов і Фомін схилялися до того, що Нікітський намагатиметься потрапити на копальні, але всі розуміли, що в такий мороз у легких черевиках навряд чи він вирушить на тракт чекати попутної машини. Терміново вислали міліцейський наряд до виїзду з міста і звеліли перевіряти не тільки всі машини, а й кінні валки. Другу групу відправили на залізничний вокзал і тільки потім уже спокійніше почали обговорювати інші заходи.

Не виключалася можливість, що Нікітський буде десь відсиджуватися. Зачекає, поки вляжеться метушня, а потім уже, діставши все, що йому необхідно, подасться далі на копальні або взагалі з Іркутська. Прихильників такого припущення виявилася більшість, тому-то й вирішили перевірити квартири всіх знайомих Нікітського, яких він відвідав у свій перший приїзд. Однак надії, що він там з'явиться, було мало. Крутій знав, що ці адреси карному розшуку відомі.

— Слухай, Фомін, адже минулого разу ти так і не розшукав чемодан Міжнародного, — нагадав Чертов.

— Мало того, що не знайшов, але й не дізнався, що в тому чемодані було. Він, тільки-но приїхав до Іркутська, перш за все від чемодана звільнився. Я його цього разу запитував, що в чемодані було. Він тільки всміхається. «Нема його, — каже, — зник, украли». А хто вкрав — не знає, і що в ньому лежало — забув…

— Може, тоді в нього й був той самий саквояж, який тепер одібрали? — запитав Боровик.

— Той був плаский, трохи більший за спортивний. Прикмети чемодана я точно знаю, — заперечив Фомін.

— От ваш Григорій Павлович і пішов по свій чемоданчик, — вирішив Чертов, — а в ньому, цілком можливо, інструменти, гроші та, чого доброго, і зброя… Гаразд, досить про це розводитися. Почнемо з перевірки квартир, у кожній залишимо засідки. Завдали нам клопоту жалісливі міліціонери…

— При чому тут жалісливість? — розсердився Фомін. — Адже ми з вами, Михайле Мироновичу, всі оці блатні фокуси знаємо. Майстри вони туману напускати — і ріжуться, і дряпаються. Інший розженеться — і головою в стіну. Не помітиш, як під лоба руки підкладе, а збоку страшно. Минулого року запитую в одного типа, де крадене, а він психонув, схопив зі столу мою чорнильницю і за одним духом випив, а я йому швиденько другу підсунув… Засміявся він і каже: «Вистачить однієї». А міліціонери ці новачки, злякалися за Гришине здоров'я. Як-не-як людина.

Пізно ввечері Фомін відправив Анатолія Боровика з двома міліціонерами змінити наряд на виїзді з міста. Перед тим, як Боровик мав іти, Михайло Миколайович наставляв його:

— Дивись, Анатолію, Міжнародний може озброїтися, діяти треба акуратно. Нехай твої помічники перевірять, а ти будь збоку напоготові з револьвером у руках, страхуй їхні дії.

Виславши цю групу, Фомін звелів Сашкові йти додому, а дорогою заглянути на телеграф і відіслати на копальні на ім'я Попова телеграму до запитання, щоб той зустрів їх наступного дня надвечір у невеликому селищі, розташованому кілометрів за п'ятнадцять від копалень.

— З Іваном Івановичем ми домовилися, він щоранку на пошту заходитиме, а ти збирайся, поїдемо завтра до нього на підмогу. На місці розберемося: хто Хазяїн і які в нього «робітники», а водночас з'ясуємо, чи нема там і нашого Григорія Павловича.

Увечері Сашко розповів докладно батькові, як брав участь у затриманні Нікітського і як злочинець, приспавши пильність довірливих міліціонерів, утік. Вислухавши сина, Дмитро Дорохов запитав, чому Нікітського не розстріляли досі за втечі. Сашко довго й плутано пояснював, що нема таких законів, щоб розстрілювати втікачів.

— Як це нема, коли він утікає, його ловлять, а він знову втікає? Скільки в нього втеч?

— Чотирнадцять. Спіймають, суд йому збільшить останнє покарання — і його знову до колонії.

— А він знову тікає, грабує, ви його ловите й знов до табору, — у тон синові відповів батько. — Тут щось, брате, не так. Скажімо, він зараз із Росії до Сибіру приїхав, а ти знаєш, що він там накоїв? За які гроші багатий одяг справив, де зброю дістав? Не знаєш?

— Ми запити послали, перевіряємо, а за зброю його окремо судитимуть, — не зовсім упевнено відповів Сашко.

— Ні, в нас у громадянську не так було, — закурюючи, пригадав Дорохов-старший. — Спіймаємо дезертира, попередимо: «Служи Червоній Армії, виправляйся». Утік ще раз — схопили й до стінки.

— Так то ж війна. То закони воєнні,— здивувався з батькового порівняння Сашко, — а тепер мирний час. Я цього типа, тату, просто не терпів, а весь час на «ви» називати доводилося, бо законність. Хоча, коли б моя воля, від усієї душі врізав би йому по шиї, коли він над Фоміним знущався.

— Гаразд. Лягай спати. Вранці, синку, прихопи мого маузера й півсотні патронів — він трохи кращий за твій наган. Хто знає, як там у вас у тайзі справа обернеться. Може, знадобиться; не дай боже, звісно.