Сигнали з Всесвіту - Бабула Володимир. Страница 26

Експериментальна космічна ракета виростала посеред величезного елінгу просто на очах. Складові частини для неї виготовлялись на найбільших заводах усього світу; точність розмірів була неймовірною, і все ж при монтажі раз у раз виникали ускладнення й затримки. Щоб встигнути до наміченого терміну, роботи провадились протягом цілої доби.

Северсон працював із запалом, з піднесенням. Коли б не Алена Свозилова, він, мабуть, і ночував би у елінзі. Але та наполегливо й лагідно змушувала його дотримуватись режиму, і відмовити їй він не міг: оця чорноока дівчина набувала над ним все більшої влади.

Космічна ракета була змонтована вже більш як наполовину, коли з Москви до інституту академіка Навратіла приїхала Наташа Орлова. Северсон зрадів, неначе хлоп’я, що побачило після довгої розлуки матір. Але його радість просто не мала меж, коли він дізнався про причину приїзду Наташі: академік Навратіл попросив перевірити стан здоров’я свого співробітника, щоб визначити, чи можна йому полетіти на Місяць.

Після старанного огляду Наташа з підкресленою серйозністю сказала:

— Можна. Але…

Северсон насторожився: може, якісь обмеження?

— Але з умовою: ви повинні писати мені й академіку Тарабкіну про стан вашого здоров’я. Згодні?

— Згодний, Наташо! Обов’язково писатиму! Я вже цілком здоровий.

Так, саме тепер він відчув себе повним сили й снаги. Подорож на Місяць! Та хіба можна було б навіть мріяти про неї?!

Його груди розпирало бажання поділитись з кимось своєю радістю, розповісти про те, що він починає розуміти новий, дивно змінений світ і що цей світ приймає його, як рівного серед рівних… Але це було не властиве йому, небалакучому; він тільки мовчки посміхався.

— Не боїтесь польоту через Космос? — лукаво запитала в нього Алена.

— Не боюсь. Не боявся ж я польотів з Амундсеном.

— Хороше порівняння! — обурилась Алена. — Чи не хочете ви цим сказати, що політ на Місяць може теж скінчитись нещасливо? Ми літаємо туди тричі на тиждень, і досі не трапилось жодного нещасливого випадку!

— А коли стартуємо?

— Завтра вранці вилетимо до Москви. По обіді, о чотирнадцятій, будемо вже у міжпланетному просторі… — Алена замислилась. — Знаєте що?.. А чи не помилуватися б нам живою природою? На Місяці нам дуже не вистачатиме її.

Северсон охоче погодився: монтаж експериментальної ракети вже закінчувався, лишились тільки астронавігаційні прилади, з якими морочились фахівці.

Вирішили зробити невеличку прогулянку по Влтаві. Алена взяла на прокатній станції моторний човен і сіла за кермо. Попрямували на південь, проти течії ріки.

З ясно-блакитного безхмарного неба посміхалось сонце. Воно пригрівало так щедро, ніби забуло, що вже осінь.

— Як чудесно у вас в Чехії… — сказав Северсон. — Я почуваю себе тут як вдома.

Алена мовчки обдарувала його вдячним поглядом. Так, Чехія справді красива. І не тому, що це — вітчизна. А може, саме тому?

Дорогою їм зустрічались турбоплави з екскурсантами, метушливі моторки, граціозні яхти. Тут і там нерухомо стояли човни з рибалками, що лікували нерви терплячим очікуванням щасливого випадку. На берегах виднілись вілли та будинки відпочинку.

Все, все було красивим, спокійним; все свідчило про щасливе вільне життя.

Канали, греблі, мости… Древня Влтава була вже зовсім не такою, як за часів юності Северсона. Тепер вона стала судноплавною аж до Будейовіц, — повновода, широка.

Двоє на моторному човні їхали все вперед і вперед, аж поки сонце торкнулось зубчастого гребеня ялинкового лісу над скелястим берегом, а потім повернули назад.

Не доїжджаючи Праги, звернули в бік невеликого каналу, що з’єднував Влтаву з штучним маленьким озерцем поблизу Штеховіц. Алена ввімкнула прожектори, бо вже зовсім посутеніло. Гладінь озера замерехтіла тисячею вогнів, які кидали ліхтарі та вікна будинків на узбережжі. З протилежного берега слабкий вітерець доносив звуки вечірнього концерту.

— Зупинимось на хвилинку, тут справді прекрасно… — тихо сказав Северсон.

Алена вимкнула мотор. Човен ще кілька разів підстрибнув на хвилях і зупинився.

Над набережною з’явився Місяць. Все довкола залило його холодне зеленкувате сяйво.

Місяць сьогодні не такий, як був досі. Це вже не та срібна таріль, яка байдуже світила мандрівникам у мертвих просторах Арктики, а величезна куля, що пливе космічним простором навколо Землі. Та невже це не марево: менш як за добу соратник Амундсена ступить вперше на грунт чужого, загадкового світу?!

І віриться Северсонові, і не віриться. А може, ще й досі триває крижаний сон?

Ні, це реальність. Просто “людина з минулого” потрапила в майбутнє і все ще не може отямитись.

Вільних півдня у Москві Северсон використав для відвідин. Він побачився з Тарабкіним, Наташею Орловою, зазирнув до Зайцевих. Але все це проминуло для нього, немов сон. Він жив майбутньою подорожжю і схаменувся тільки тоді, коли з гучномовців у залі чекання космодрому пролунали довгождані слова:

— Пасажири на Місяць можуть займати місця!

Звичайна ракета. Звичайна кабіна з герметичними дверима. Біля круглого ілюмінатора прикріплені два складані крісла з наповненими повітрям подушками. Стюардеса принесла Алені та Северсону скафандри з прозорими шоломами та гумові захисні каски на час перебування в ракеті.

З допомогою Алени Северсон прив’язався до крісла. Широко розкритими очима дивився на синяву неба за вікном кабіни.

— Увага, стартуємо! — посміхнувся пілот з екрана відеофону.

Северсон затамував подих і заплющив очі. Він чекав, що ракетоплан рвучко шпурне вперед. Але нічого подібного не трапилось. Просто тіло глибше занурилось у подушки, які обняли його ще міцніше.

Ракетні двигуни гуркотіли все дужче й дужче. Приглушений ізоляційними перегородками звук пробивався через стінки, проникав у кістки. Це було неприємне відчуття. Але ось зненацька все затихло. Пружні подушки підкинули тіло догори, ремені затримали його в неприродній позі. Северсон кліпнув очима, випростався.

— Ну, як? — посміхнулась до нього Алена. — Ми досягли швидкості одинадцять кілометрів на секунду і до Місяця летітимемо майже весь час за інерцією.

Северсон підвівся і визирнув в ілюмінатор.

Небо перестало бути блакитним. Його огорнула темна ніч з безліччю зірок. Глибоко внизу за хмарами ховалась Земля, обмежена овальним горизонтом.

Незабаром місцевість внизу перетворилась на частину величезної кулі, яка повільно оберталась проти напрямку польоту. Пізніше цю кулю вже можна було охопити одним поглядом.

Людина, що сидить у кріслі біля круглого вікна, не може відірвати очей від незвичайної картини.

Людство з своїми радощами й турботами; сувора Північ і середня Чехія — все це за кілька годин польоту злилось у єдине поняття: планета Земля. Вона зараз висить нерухомо над розписом спокійних зірок, а її поверхня здається мертвою, ніби на ній враз згасло все життя.

Плечі Северсона здригнулись; він ніби струснув з себе обтяжливу напівдрімоту.

— Аленко, ви спите? — прошепотів він у присмерк кабіни.

— Ні, Северсон. Уже з годину, як прокинулась, але не хотіла вас турбувати.

На нього з ніжністю, з щирістю дивились великі чорні очі чудової дівчини, друга.