Люди зі страху.В облозі - Андріяшик Роман. Страница 66

— В мене ідея, Марійко: я буду тобі приносити гранки. Це не обіцяє великих зарібків, але ти зможеш протриматися до ліпшої години.

Вона сіла на канапу і закрила долонями очі.

— Ти не міг сказати це завтра? — запитала з докором, помовчавши. — Хто тебе навчив виривати корінці бажань? О, ти знаєш, що людям допікає, ти вистежуєш, щоб скористатися, щоб…

— Ти не гімназистка. Перестань.

— Я жінка. Я жінка, а ти деспот. Ти деспот із своїм ненажерливим мозком і з своєю обкладеною грілками душею. Ти здатний на доброчинність, коли тобі треба підкріпитися добрим вчинком. Але кохання — не дарунок. Ти пішов за мною, щоб любити, і тепер ти в мене не чогось собі так, але ти не хочеш у цьому зізнатися. Я впевнена, що ти пошкодуєш. Тільки скелети минають такі світлі хвилини. Ти ще побачиш, що запорпав мене і себе в баговиння своєї відрази до світу…

— Що за дивні розмови, Марійко?

- Іди! Іди, не хочу тебе бачити! — Вона шпурнула ключ на долівку.

— До завтра! — нагнувся я за ключем.

— Прокопе! — глухо, стогоном озвалась вона — Прокопе, я на тебе розсердилась, я неврівноважена гімназистка, так, але не йди. Посидь. Я заспокоюсь. Я б хотіла злетіти під хмари, і мені здається, що ти даєш ті крила. Але не треба. Що хвилька радості! Видко, треба зі всіма терпіти. Віднині я буду тебе любити по-справжньому. Я навіки зв'язана. Може, якби було інакше, ти пішов би, і я б не змогла тебе відчувати віддалеки. А тепер це буде. Ти мене рятуєш вдруге. Тепер — від самої себе.

Вона розповідала про навчання в гімназії Викладали шляхетні іроди. На лекціях, у розмовах, на іспитах — всюди підкреслювалося, що вони дівчата і кожна ходить над гріхом. Легковажність була модою, в легковажності змагалися від священика, який читав закон божий, до викладача гімнастики — всі мали серед гімназисток поклонниць і користувалися цим.

— Похвально, що ти прагнеш бути щирим з собою, — говорила вона. — Хто цього не жадає? Але цим нічого не врятуєш. Ти подивився б, як до нас ставилися! Старі діди з «Просвіти», запрошуючи нас на концерти, молилися на «цвіт народу», але боялися впімнутися за нас, хоч знали, що твориться у стінах гімназії. Коли з Відня приїжджали інспекції, вони плазували, вихваляючи професуру. Серед викладачів було двоє наших. І вони на все закривали очі, фліртували з дівчатами й водили в Стрийський парк. Якщо котрась завагітніє, місяцями засідали комісії, обговорювали її вчинок перед тим, як вигнати з гімназії. На зборах виголошували громадський осуд, заявляючи, що це єдиний випадок, але він — пляма на всіх.

— Нікчемна система не допускає критичних узагальнень, — сказав я — Їй подавай узагальнення, які б з поодиноких явищ робили їй честь.

— Не перебивай. Що я хотіла сказати? От усе ти розганяєш, як викор. До тебе треба довго звикати, щоб не втратити себе і бути тобі рівнею.

— Навіщо перебільшувати? Адже те, що я кажу, розуміється саме собою.

— Загріти чаю?

— Будь ласка.

Вона присіла навпочіпки, висунула з-під канапи валізу, взяла трісок.

— Я з валізкою ходжу на старий лісосклад за місто. Ніхто й не доглупається, що дрова ношу.

Я ліг на канапу. Все це мені не до вподоби. Якби я був з Мариною повінчаний і ми змерзилися одне одному, я б не вагався. Навіщо це? Щоб побачити більше недолі? Її на моїх очах і так досить.

З іншого боку, я бачив, що ця дівчина ніколи не стане дружиною. Вона залишатиметься коханкою, навіть на подружньому ложі. Вона не здатна відчувати обов'язку перед сім'єю. Вона може жити для когось лише заради почуттєвих потреб. Це так само соціальне зло. Хіба хтось непокоїться тим, що я не маю змоги турбуватися про сім'ю Що, як покидьок орди, змушений думати тільки про себе? Що відрубаний від усього, на чому повинно триматися суспільне життя? Ось зворотний бік медалі.

Я поклав під голову ясик і почав дрімати. Перед очима ніби сипався пофарбований у розмаїті кольори горох. «У мене шизофренія», — подумав я.

Я прокинувся вночі від розкотів грому. Грім немов улетів до кімнати і вмовк, чекаючи. Через хвилю залоскотів по вікні чардаш дощу. До моїх грудей беззахисне тулилося Марійчине плече. Вона спала в сукенці, лиш ноги накрила кінцем капи, якою була застелена канапа. Колись я, здається, комусь казав, що мене чекає доля Вічного Жида. Віднині мені нічого не залишається, як зі всієї сили брехати на світ, не питаючи, чи маю на це право, і не розмірковуючи, до чого докочусь.

— Ти спиш? — пошепки запитав я.

Вона не відповіла. Я просунув їй під голову руку, другою пригорнув до себе. Вона торкнулась моїх ніг коліньми, згинаючись в калачик, і знов завмерла. Надворі втихло. Ніч була ніби вражена якимись здогадами.

— Не спи, — покликав я Марійку.

Вона крізь сон наблизилась устами до мого обличчя.

Я заспокоївся тільки в присмерку льоху. Хлопців не було, лише Микола сидів і писав. Живецький лежав на нарах з мухою на носі.

— Ти де пропадаєш? — загудів Микола.

— Де? Я зробив негаданий захід у життя. Щось настільки контрастне по відношенню до моїх звичок і поведінки, якби, приміром, з цього льоху, зажмурившись, вилетіти на сонце і розплющити очі. Я, Миколику… Ти мене слухаєш?

— Угу.

— Я…Та біс з тобою, пиши.

Микола поклав ручку.

— Що сталося?

— Я ночував у гімназистки.

Микола склав руки, обійнявши носа великими пальцями.

— Двадцять п'ять тобі вголити.

— Йду на дно.

- І — якраз перед змінами.

— Я давно з дому і не знаю, чи взагалі повернусь. Та це марниці, я не це хотів сказати. Я знайшов у цій гімназистці щось таке, що мене підпирає, як отой грек — колону на Олексиній картині.

— На аудиторію напав?

— Ні, звичайні розмови.

— Але вона слухає і вбирає, як губка? Ти давно цього шукаєш.

— Ні. Уяви собі зелений острівок серед чорної ріллі. Проходиш мимо — глянеш і рушиш далі. А повертаючись назад, уже шукаєш очима. Потім дорога вимальовується в пам'яті лиш завдяки цьому острівку. Це щось твоє, ніби смужка життя, яке ти досі мало усвідомлював.

— А та смужка, до якої ти намагався повернутися в Колобродах, нічого не дала? Ти все до того спланував, пересмакував.

— Мене війна примусила. Потім — падіння держави. Я його передбачав.

— Цікаво. Але ж ти і тепер щось плануєш.

— Буду бунтувати.

— Ось куди!

— Логіка життя! Ми всі прямуємо до революції, але я вже її виносив.

Микола засміявся.

— А я що роблю, дозволь запитати?

— Метушишся.

— Тьху, дурний!

— Зате тебе чекає винагорода.

— Яка?

— Ти станеш до влади.

— Лягай спати, ти мені набрид.

— Я виспався, Миколику. Ти думаєш — ми?… Я її навіть не цілував.

— А мені байдуже.

— Ти — як римо-католицький священик.

— На роботу не йдеш?

— Ні, в мене сьогодні свято.

— То пройдися містом.

— Запиши до протоколу моє прізвище. Колись будуть розкопувати архіви і дізнаються, що був такий Повсюда. Пам'ятаєш, у гоголівському «Ревізорі»…

— Не перешкоджай, Прокопику.

— Візьми мене коли-небудь з собою, я виголошу промову.

— Про що?

— На будь-яку тему. Мені здається, я міг би скласти політичного сонника.

Микола закурив цигарку.

— Як ти вважаєш, — звернувся він, — на яких правах Компартія Галичини повинна входити до Компартії Польщі?

— Щоб не ділити ідеалів — розділимо посади!

— Не жартуй, питання принципове.

— Ваша партія представляє націю чи клас?

— Пролетаріат.

— А наші безробітні на яких правах входять до складу польського пролетаріату?… Мовчи, мовчи, бо забуду, до чого веду. Не знаю, як буде далі, але зараз, Миколику, гине весь народ. Очевидно, треба звідси танцювати. Не перебивай, я знаю, що ти хочеш сказати, що в ньому є визискувачі, Але ж у кожному класі є спекулянти того самого гатунку.

— Мене звинувачують в сепаратизмі. Знаєш, чим це пахне?

— Видушать і вас, і нас, але залишаться архіви. Запиши все-таки моє прізвище.

— Мені не вистачає терпіння з тобою розмовляти.