Люди зі страху.В облозі - Андріяшик Роман. Страница 93

Грушевич хитався між «друзями» і комуністами. Та легко було помітити, що його настрій залежав від того, хто береться опублікувати його писання.

Згадавши про «добровільний набір» до армії, я хотів було спитати його, чи не збільшився наплив божевільних, але передумав. Мене те видовище болюче вразило першого разу. Ми опустилися на поверх нижче, до кав'ярні, і замовили чаю з бутербродами. За столиком Грушевич двічі запитливо глянув на мене, потім, узявши між долоні порожню склянку, загадково всміхнувся.

— Учора з Тернополя приїжджала моя Христина

— Вона на волі?

Грушевич кивнув.

— Я на весь день відпросився з роботи, оглянули місто. Шкода, що мені невідомо, де ви тепер замешкали. Христина хотіла з вами побачитись.

— Жалкую, — сказав я, розмірковуючи, чи не можливий в цьому який-небудь підкоп. — Як у Тернополі? Що вона розповідала?

Грушевич прицмокнув, відповів не зразу.

— Там відбулися арешти. Готують демонстрацію протесту.

Про це він міг довідатися і від «друзів». Була така мить, що я подумав поговорити з ним відверто, та, на щастя, він мене випередив.

— Скажу вам щиро, — засовався він на стільці,- мене Христина не втішила. Моя донька — фанатичка. Так, Прокопе. — Він поморщився і зітхнув. — Живе на віру з якимсь комуністом, без пам'яті від нього. І здоров'ям підупала. Помалу дерев'яніє душею і тілом.

Він стріпнув гривою (Христина теж мала цю звичку, з тією різницею, що потім відкидала назад голову і пригладжувала волосся обома руками).

— Так-то воно, — підсумував він.

Я ішов з клініки, картаючи себе за легковажність. Мовчати… Мовчати як могила. Грушевич зобразив свої тривоги в чисто людському плані, але нині кожний порух душі належить політиці. На фронті мені розповідали, ще Гінденбург ходив до вбиральні зі спеціально підібраною поставою голови. Тепер найбільш рядова людина ходить у масці актора. Не вгадаєш, ким перекинеться. У розпусної хвойди більше власного лиця.

Після засідання колегії я зрозумів, що всі мої пошуки і досліди нічого не варті. На світі одна правда — революція. Я стояв на вулиці біля стіни, як і тоді, коли приїхав з Перемишля, та не тому, що не знав, куди податися, а тому, що не впізнавав себе. За винятком Покутського і Перейми, я з першого знайомства знав колишнього непеесівця Григорія Золоторога, недавнього радикала Клима Вирву, малоосвіченого, як казав. Покутський, комуніста Івана Гризоту, рік тому аполітичного шевця Михайла Андрійчука. Та я побачив, що вони йшли до цього дня не легшими стежками. Обличчя їх були знівечені сумнівами і роздумами, майже всі вперше розправили плечі. Коли йшло засідання, я думав, що революція — це сповідь перед прийдешнім, але потім відчув, що це початок віку.

Не було Миколи, не було багатьох, кого хотілося б побачити на барикадах. Але ми знали, що мусимо починати і будемо відповідати перед судом часу.

Заходило сонце. Над Святоюрським храмом поблискувала хрести. Там було двоє «по-своєму» мудрих з нашої комуни. Між середмістям і храмом «по-своєму» мудрий Грушевич обурюється на доньку. На цвинтарі спочиває пограбований Кривов'яз. Десь там, куди закочується сонце, носить каторжні кайдани Микола Павлюк. Ще далі пнеться до дорібків між чужими людьми Тодосій Сліпчук. Як нас розвіяло з простої жменьки безпритульних. Винні тут і вітри, винні і ми. Це скидається на жарт історії, адже не треба особливо прозірливих очей, щоб побачити, що вихід з неволі тільки один. Але це і трагедія. Так, так. Трагедія в сучасному і старогрецькому значенні цього слова.

Сонце вже сіло. Я заспішив до Покутського друкувати на завтра газету.

Мені доручили йти в колоні з Волинського тракту. На кілька десятків тисяч тут лиш яка-небудь півсотня львів'ян мала роботу. Голодна смерть робила сюди не один захід. Під час реквізицій та обшуків солдати і поліцаї конфіскували найцінніші речі, не доходила вода з міської мережі, не було електричного освітлення, не вивозились покидьки. Але саме тут панував той самий гомеостаз, який польські вчені називали прокляттям Галичини, і звідси з кожної квартири хто-небудь вийшов у призначену годину.

Я показав хлопцям посвідчення, підписане членами колегії, і попросив дати сигнал. Через півгодини на вулиці зібралась незліченна маса людей. Стиха гомоніли. Із бічного провулка вийшов поліцай. Він нерішуче наблизився до колони, широко розплющеними очима глипнув на прапор і вимучено спитав, куди ми збираємося.

— На поклін жертвам війни, — сказав я.

Поліцай знизав плечима, зійшов на тротуар і розгублено подивився на колону. Трохи звикшись, він з закладеними за спину руками знову підійшов до мене.

— Яким жертвам? — запитав він.

— Хіба це має значення. Царі на війнах не вмирають.

— Пора, — підказали за плечима.

Колона рушила. Поліцай ішов тротуаром, але на нього не звертали уваги.

Збагнувши відносність добра і зла, люди двадцятого віку розглядають своїх ближніх під якимсь одним кутом зору. Це, безумовно, річ невесела, але вона диктується логікою віку. Народ натравлюють на народ. Це обумовлює і оцінку людини. Системи стирають найхарактерніші деталі життя, та є і зворотний хід: деталі стають образами і символами епохи. Мене непокоїло, що хлопці так байдуже сприйняли появу поліцая. Це нехтування небезпекою. Вона дрібна, але повинна б викликати реакцію. Я подумав: «А може, це означає щось більше? Може, це не тільки стихія перебудови світу, а підсвідомий симптом людської волі, місія якої не дати світові загинути? Мене ж не треба вчити, що помиляються не армії, а полководці». В такому разі оцей наш похід важить у житті більше, ніж мені видалось.

Вулиця двигтіла, стогнала, скликаючи до вікон немічних і недужих, тих, кому немає у що вдягнутися, кого знесилив голод. В одному з вікон я побачив обличчя Андрія Криці, що схопив запалення легенів, розносячи нашу газету. Я помахав йому рукою. Він усміхнувся.

Ми вступали на Ринкову площу в ту ж мить, що й колони з Підзамча і Городецької вулиці. Ріки облич і дум, краси і віри. Навряд чи Львів бачив щось подібне за всю свою історію.

З ратуші винесли столик, на якому я колись писав для Живецького листи. На нього піднімалися промовці. Я подумки заздрив їм. Вони ніби не відчували збентеження перед цією багатолюдною аудиторією.

На столику, розмахуючи руками, говорив Михайло Андрійчук.

— Я питаю, — гукав він, — маємо ми право на людське життя чи ні?

— Ма-а-ємо-о-о! — озвалась юрба.

— Чи ми не вміємо ґаздувати?

— Вмі-і-емо-о-о! — гримало в мури кам'яниць.

— Чи так зачерствіло наше серце, що не здатні бути добрими?

— Не зачерствіло-о-о…

Нараз мов під ногою хруснула тріска. Андрій упав на руки товаришів, упав з якимсь недоказаним словом і вмер з ним, відкинувши голову, прикувавши мертвий погляд до скульптурних фігур на Корняктовому палаці. З дахів навколо площі лящали постріли, зойкаючи, мов засмоктані землею, опускалися додолу люди.

Я вискочив на столик, замахав прапором.

— Розходьтеся під мури! — щосили крикнув у натовп, але голос мій розтанув у голосінні.

По держаку вдарила, перерізавши навпіл, куля. Я замахав уламком, показуючи на стіни будинків, гукаючи:

— Під мури! Під мури!..

Я бачив, як упав, схопившись за груди, Клим Вирва, як підскочив на місці і зашкутильгав до рогу Чорної кам'яниці Покутський. Дзенькали кулі, постріли злилися в суцільну тріскотню. На фронті все було б інакше, а тут я закрив долонями очі й люто, по-звірячому застогнав. Кулі навколо моїх ніг рвали столик. Під столиком лежали навхрест Михайло Андрійчук і Клим Вирва, трохи далі — Петро Перейма і Григорій. Золоторіг, попід ратушею повз, тягнучи перебиті ноги, Іван Гризота, і над його головою кулі дзьобали стіну.

Я завмер на столику, що став немов невразимим острівком. Охопило якесь безтямне напівзабуття. Воно розвіялось, коли площа спорожніла і в провулки ховалися останні демонстранти. Я розглянувся навколо і побачив, як від стіни Корняктового палацу відділилися водночас дві постаті: біг сюди, до мене, якийсь старий — не Покутський, і бігла, широко розмахуючи руками, немов дивуючись, зі своєї прудкості, Марійка Вістун.