Претенденти на папаху - Чорногуз Олег. Страница 32

— Прошу пардону, мадам. Але в мене сьогодні аудієнція з консулом. А ля фуршет і шведський столик!

Аріведерчі, ма шер! — він помахав рукою над головою і пішов угору.

Розгублена Сусанна, так і не зрозумівши, що й до чого, фиркнула, як лошиця біля водопою, обпікшись об крижану воду, і закопилила нижню недофарбовану губу.

— Подумаєш, пан-барон! Йому не подобається Сусанна! Усім подобається, а йому — ні!

Вона різко повернулася на високих каблуках своїх імпортних чобіток, аж з бруківки, як з-під Ковбикових набойок, бризнуло кілька іскор, і пішла вниз, де манливо закликав у свої обійми «Хрещатий яр».

РОЗДІЛ XII,

Бувають у житті періоди, коли довгий час чекаєш неприємностей, а їх усе нема та й нема. Щоб пригасити тривогу, втішаєш себе, що, мовляв, уже ж були: і французьку шапку з голови схурделили, і анонімку у вищі інстанції надіслали, і Гракові онде непереливки… «Ні, таки я недаремно перетнув кордон у ніч під високосний рік у тринадцятому вагоні,— зв'язував одну нитку до іншої Стратон Стратонович. — Мене інтуїція ніколи не підводить…»

Та того дня, видно, заколисана новими думками Ковбика інтуїція таки добряче заснула…

Прокинулася вона лише один раз. Під час обідньої перерви. Саме тоді, коли Стратон Стратонович, підсмикнувши штани, підійшов до вікна і поглянув на смугастий, як зебра, фіндіпошівський паркан. Одна з нових, ще не пофарбованих дощок раптом зсунулася набік, в утвореній щілині з'явилася тінь Варфоломія Чадюка і пішла до порожнього, забутого на зиму кобилятин-турбінівцями скверу. Ковбик протер очі. Сумніву не було: між деревами чорно-білого саду просувалась добре знайома зловісна тінь Чадюка. Серце збилося з ритму.

Занепокоєний Стратон Стратонович вийшов у коридор. Біля вікна стояв Антоша і грівся біля батарей парового опалення.

— Що, бензин економиш? — натякнув Ковбик на те, що Антоша завжди спить у машині при увімкненому двигуні.

— Мороз тридцятиградусний! Машина слабо нагрівається.

— А чого воно сюди приповзло? — ніби між іншим запитав Стратон Стратонович, кивнувши на Чадюка, спина якого ще мигтіла поміж дерев.

— А він тут часто буває. Інформацію для Нещадима збирає,— спокійно відповів Антоша, який знав, як казали у «Фіндіпоші», навіть те, чого не знали про себе самі фіндіпошівці.

Ковбика це насторожило.

— А чого ж ти мовчав?

— А ви мене не питали, — так само байдуже відповів Антоша.

— Як тебе по батькові? — раптом перейшов на інший тон Стратон Стратонович.

— Гроші є? — запитав Антоша. — Якщо є, то Петрович.

— Слухай, Антоне Петровичу!

Антоша від несподіванки повернув заспане лице до Стратона Стратоновича, ніби хотів пересвідчитися, чи його це директор.

— А ти не міг би сказати, до кого Чадюк сюди приповзає?

— А ви Ховрашкевича запитайте! Він усе знає,— знизав плечима Антоша і, щоб швидше закінчити цю розмову, додав: — Я побіг. А то двигун до капота примерзне…

Ковбик залишився наодинці з погруддям Лукреція чи Демокріта. Інтуїція його розплющила одне око і мовчки перевернулась на другий бік. Вона мовчала. Тільки серце раптом кольнуло Стратона Стратоновича і примусило його вхопитися за лівий бік. «Що б воно означало?» — думки працювали, як маятник від старого годинника у вітальні його особняка: туди й назад, туди й назад, а далі — ні на крок.

«Хоч би ти щось підказала!» — дорікнув Ковбик власній інтуїції, але та не відповіла. Почав пригадувати свої промахи, зловживання. Згадав заяву. Але ж про неї ніхто, окрім Бубона, здається, не знав.

Заяву Ковбик написав на власне ім'я. Це Стратон Стратонович робив не раз, але кожного разу давав собі слово, що востаннє. Але того дня, коли побачив, що всі кобилятинці, а з ними й Хлівнюк, ніби насміхаючись, натягли на себе папахи, не витримав. І знову написав:

Розмашисто розписався. А вгорі навкіс наклав резолюцію: «Тов. Бубон! Шапку видати, а в кожусі відмовити!»

Рік тому, коли Стратон Стратонович збирався з безпосереднім начальством на зимову риболовлю, він уже писав аналогічну заяву. Але резолюція була дещо інша: «Кожух видати, а в шапці відмовити».

І от Чадюк під «Фіндіпошем». Варфоломій Чадюк, один з тих, кого Стратон Стратонович звільнив «за власним бажанням»…

Минуло кілька днів. Пам'ять Стратона Стратоновича притупилася. Погода стояла сонячна і морозна, а голова Стратона Стратоновича була свіжа, як огірочок, щойно зірваний з грядки. На небі ні хмаринки, чиста, прозора блакить. І раптом на порозі, як качка з очерету, Карло Іванович Бубон:

— До нас ревізор!

Стратон Стратонович тільки тепер повірив, що земля все-таки крутиться і не має форми чемодана.

Бубон щось швидко бубонів йому. З усього того Ковбик зрозумів лише, що той ревізор — гроза усіх, хто не надає особливого значення фінансовим операціям, а з окремими цифрами просто на «ти». Стратон Стратонович з фінансовими операціями не те що був на «ти» — просто вони мали для нього середній рід: «воно».

Цю свою природжену слабкість він намагався приховати від стороннього ока, але від ока ревізора, думалося йому тепер, приховати цього не вдасться. Хоч ця слабкість і не набула хронічного характеру, але дещо прогресувала, особливо коли надходила зима, тобто пора теплих кожухів, які, треба сказати, були його другою хворобою. Першою були шапки і папахи.

Гроза порушників під мирним, як небо, прізвищем Благоуханний, судячи з його ревізорської поведінки і добре розвиненої нижньої щелепи, що трапляється переважно у професіональних боксерів, був людиною агресивних наступальних дій і, очевидно, взагалі не знав, що таке відступ. Він належав до тих людей, що вважають себе глибокими психологами і розбираються в людських душах не гірше, ніж у бухгалтерських відомостях, а після виявлення якихось неточностей б'ють з першої фрази, наповал.

До Стратона Стратоновича він увійшов, як входять люди з особливими повноваженнями. Секретарка Віоріка, що тимчасово заміняла Маргариту Ізотівну і Зосю, які взяли відпустки у зв'язку з сімейними обставинами, не встигла навіть кліпнути очима чи обмінятися поглядами, бо Благоуханний такого погляду й не збирався дарувати.

— Сидиш? — коротко і грізно запитав Благоуханний, роздивляючись кабінет, а не Стратона Стратоновича. — Квіточки на вікнах розставив. Вазончики розвів. Килимки в кабінеті. Салатові фіраночки. Милуєшся голубим небом… А за тобою вже інше небо плаче!

Стратон Стратонович бачив на своєму віку різних нахаб (та й сам не дуже контрастував з ними), але на такого, як Благоуханний, — міг заприсягтися, — натрапив уперше.

— Одну хвилинку, — підвівся, не менш грізно попихкуючи цигаркою, Ковбик і про всяк випадок, для хоробрості підсмикнув штани. — Хто ви такий і за яким правом зі мною так розмовляєте? Прокурори могли б себе так поводити, та й то вони…

— До прокурора ще справа не дійшла, — перебив його Благоуханний. — У прокурорах ти розбираєшся, як я подивлюся… Коли б ще ти так розбирався в бухгалтерії, мене сюди сьогодні не відрядили б! Я ж бачу, ти вже мокріти почав, аж піт на лобі виступив. У чесних людей піт на лобі не виступає! Запам'ятай це!!!

— Ну, знаєте! — Стратон Стратонович то сідав, то вставав.