Ставка більша за життя. Частина 1 - Збих Анджей. Страница 50

Він відклав шприц і почав перев’язувати Евине плече. Дівчина розплющила очі, Клосс нахилився до неї.

— Янку, — мовила тихо і побачила Ковальського. — Хто це? — злякалася вона.

— Лікар, — відповів Клосс. — Мовчи.

Ковальський продовжував перев’язувати. Здавалося, він не слухає їхньої, розмови, а може, тільки вдає. Потім підвівся, закрив свою валізу.

— Її треба негайно відвезти до лікарні.

— Це неможливо! Ви лікуватимете її тут.

Ковальський стенув плечима. Сухо пояснив, що в неї — пахвова рана й порушення плечової артерії. Артерію треба зшити протягом двох годин, бо коли кровотечі не спинити…

— Це серйозна операція? — запитав Клосс.

— Операція серйозна. Відвезіть її до німецької лікарні

“Певне, цей лікар прикидається, чи він просто нічого не розуміє?..” — подумав Клосс.

— Ви зможете зробити цю операцію? — Клосс говорив майже пошепки. Відчував на собі пильний погляд Ковальського.

— Ви так само добре знаєте, як і я, що про такі лікувальні процедури треба повідомляти’німецькі власті.

— Я все беру на себе.

— Я хотів би знати більше, — вів далі Ковальський. — Я ризикую.

— Ви й так досить багато знаєте, — Клосс відчував, що повністю віддається в його руки, але чи мав він інший вихід? Чи існував цей вихід взагалі?

— Ви маєте машину?

— Немає в мене машини. — Клосс гукнув Курта. Хлопець ще доїдав вечерю, здавався байдужим, ніщо його ніби не дивувало. Клосс наказав йому знайти дрожки й відвезти дівчину до лікарні. Сам мусив іти до фон Роде. Довірив Еву Ковальському і Куртові. Не було в нього іншого виходу. Дрожки саме під’їжджали, коли Клосс виходив з дому. Старий візник був переляканий. Вже минула поліційна година, але коли солдатові так потрібно…

“Коли б тільки не натрапити на патруля, — молився Клосс. — Коли б тільки не натрапити на патруля…”

У лікарні сестра Кристина не відходила від чоловіка, привезеного в шоковому стані. Вона вже зробила йому ін’єкцію, тепер перевіряла пульс і чекала, поки хворий розплющить очі. Хотіла, щоб він розплющив очі. У нього було гарне обличчя, це, мабуть, таки не селянин і не з містечка він. Скидався радше на вчителя гімназії, аніж на партизана. Вона вже потрусила кишені його піджака і пальта. Не знайшла жодного папірця, лише пачку німецьких цигарок, чисту хусточку з вишитими літерами “А.К.” й кілька пожмаканих марок. Взяла його долоню й побачила золоту обручку. Завагалася. Цієї миті помітила Стефана. Стояв позад неї вже, мабуть, кілька хвилин. Так само уважно розглядав хворого.

— Хто він? — запитав.

— Не знаю, — відповіла Кристина. — Привезли його з села.

— Це його піджак? — Стефан простяг руку до кишені.

— Облиш, я нічого не знайшла. — І в цю мить вона спалахнула люттю на Стефана, яку тамувала вже тривалий час. — Де ти був учора?

Він байдуже знизав плечима.

— Не пам’ятаю. Гадаєш, веду щоденник? Здається, пиячив.

— Не жартуй зі мною, — тихо мовила Кристина.

— І не посмію! — засміявся він, потім обняв її. — Не сердься, дівчино!

— Підеш сьогодні зі мною? — спитала Кристина.

— Побачу, — буркнув він, але вона вже не слухала. Хворий саме розплющив очі. Кристина поклала йому на чоло долоню.

— Schwester, — прошепотів хворий, — wo bin ich? [26]

Він говорив по-німецькому. Однак розумів, або Критиці здавалося, що розумів, коли пояснювала йому, що т у лікарні і що швидко одужає. Заплющив очі, і недовзі Кристина знову почула його голос. Марив. Схоплювала тільки уривки слів. “Wald… Forsthaus…” [27] Потім вуки, що, напевне, означали вибух, і нарешті дата. Двічі повторив дату: “29 вересня або десь за тиждень”. І знову знепритомнів.

Кристина лишилася коло нього й прислухалася до звичного лікарняного гомону. Стогнала жінка в дев’ятій палаті. На п’ятому кашляв туберкульозний, якого давно повинні виписати. Пройшла коридором хвора на анемію молода дівчина. З операційної долинали голоси Стефана й Вацлава. Вони знову сварились. У цій спірці, що тривала кілька тижнів, Кристина радше віддала б перевагу Стефанові. Не тільки тому, що Стефан був її коханцем, а й тому, що Вацлав відтоді, як з’явився тут, все ще якийсь дивний, недовірливий, надто обережний, ніби весь час чогось боїться або на кожному кроці відчуває підлоту, що загрожує саме йому Кристина не чула, про що вони говорять, але раптом злякалася за Стефана, пригадала собі вчорашній вечір і те, про що не хотіла думати, про що боялася думати…

Операційна, перебудована з колишнього лікарського кабінету, була надто тісна. Стефан саме скінчив чистити інструмент, який Вацлав старанно вкладав у шафу.

— Доктор Ковальський, — зауважив Стефан, — любить, щоб скальпелі були складені по порядку — від найменшого до найбільшого… І посортуй голки. Принаймні це ти повинен уміти робити.

Вацлав мовчав. Це був високий хлопець з довгастим обличчям, па якому застиг вираз неспокою або страху. Стефан уважно дивився на нього.

— Боїшся? — запитав він.

— Чого?

— Чи довго тобі вдасться дурити нашого доктора? Йому ти можеш казати, що вчився медицини, а мене не вважай за простака.

— Вчився, — відказав Вацлав.

— Може, кілька місяців. Але з прозекторської втік ще раніше, якщо взагалі тебе туди пускали. Протри шприц.

Вацлав слухняно виконав наказ.

— Ти хочеш сказати, щоб я від тебе відчепився.

— Відчепися, — мовив Вацлав.

Стефан підійшов до нього й поклав йому руку на плече.

— Ім’я ти теж змінив? — тихо запитав він.

Вацлав відсахнувся. Він стояв під дверима трохи нагнувшись, ніби готовий захищатися від очікуваного удару.

— Не бійся, жевжику… Ти надто нервовий, як на мене. Я свій хлопець, мені можеш довіряти. Стережися Ковальського і Клари.

— Дай спокій Кларі

— Нарешті в тобі заговорив мужчина, — знову розсміявся Стефан.

Вацлав вийшов з операційної, грюкнувши дверима. Закашлявся хворий з п’ятої. Десь іздалеку долинула автоматна черга. Стефан обережно відхилив портьєру й глянув у темряву. Нічого не побачив. Тільки мур лікарні, похилі сосонки й спокійне зоряне небо. На порозі операційної стала Кристина.

— Ви знову сварилися? — запитала вона.

Стефан махнув рукою, підійшов до неї й ніжно обійняв.

— Кристо, — почав він, — у мене до тебе прохання. Я не можу виходити, а дзвонити не хочеться… Знаєш, як це буває, — торгівля не жде, а людина мусить із чогось жити.

Вона мовчала. Знала, що станеться за мить, і боялася, що саме це мусить бути. Стефанове обличчя було ясне, він якось пустотливо усміхався.

— Чого мовчиш? Я потім прийду до тебе. І знаєш що?

— Я більше не можу! — раптом перебила вона. Й одразу хотіла виговорити все, що нагромадилося в ній за останні дні. — Я цілісіньку ніч думала, найгірші думки лізли мені в голову. А потім приснився страшний сон. Бачила тебе в трупарні.

— Важко, люба, бо ж війна, і ніщо даром не дається.

— Облиш! — закричала вона. — Я хочу тобі сказати…

Але Стефан уже не слухав. Спитав про хворого з коридора, що марив німецькою мовою, а потім говорив про Вацлава, який йому все менше й менше подобається, казав, що з ним треба обережніше, бо тепер зовсім не відомо, хто й що… Кристина слухала не розуміючи і навіть зраділа, коли вбігла Клара.

— Крисю, — гукнула вона її, — іди хутчій! Треба підготувати ізолятор. Доктор привіз хвору.

— Яку ще хвору? — запитав Стефан.

Еву внесли в коридор і поклали на візок. Курт відкозиряв і вийшов, а Ева, що вже опритомніла, розгледілася по коридору, побачила Ковальського й Вацлава, а потім її погляд зупинився на ліжку, де лежав чоловік, привезений, з луків. Вона заплющила очі й знову розплющила. Так, це був він, вона не могла помилитися… її охопив страх, хотіла щось сказати, попросити, щоб її мерщій забрали звідси, але тільки ворухнула вустами. Чоловік тим часом розплющив очі. Побачив Еву, трохи звівся на ліктях, а потім упав на подушки.