Позивні Альфи Лебедя - Перов Леонід. Страница 11

Я сидів під грушею і клепав тітчину сапу. Над парканом виткнулася білява голова. Юрко-ленінградець помахав мені рукою.

— Що збираєшся робити увечері? — запитав він, і я помітив, як пульсує у нього над бровою червонуватий шрам.

Що я міг робити увечері? Дивне запитання! Що ж робитимеш, коли у хаті немає й краплини гасу і, як тільки смеркне, доводиться одразу вкладатися спати.

— Знаєш що? — сказав я Юркові. — Як стемніє, сходимо за міст, на баштан. Кавунів притягнемо хоч цілий мішок. На баштані вони гниють, а староста людям не дає. А нам що, його питати? Плювали ми на старосту.

— По кавуни сходимо іншим разом. Сьогодні серйозна справа є.

Я навіть чуба пригладив. У Юрка-ленінградця є до мене діло! Почули б хлопці таке, від заздрощів луснули б. Юрко не звертав на них уваги, та й що вони йому? Певне, Юркові давно вже за двадцять, а моїм приятелям — кому, як і мені, тринадцять, а кому ще менше. Був найстарший серед нас, навпроти жив, Володька Нечитайло, тому сімнадцять тільки сповнилось, так у Німеччину забрали…

Я очікуюче дивився на Юрка-ленінградця, готовий зробити все, що тільки він забажає.

— Коли добре стемніє, приходь до повоз-ки в очереті, - сказав він. — Чекатиму.

І пішов.

Я ледве діждався вечора, весь час думаючи про те, навіщо він покликав мене до річки. І думки все крутилися навколо гранат. Може, він тільки вдавав, що гранати його не цікавлять. Не знав мене раніше, тому й не хотів ось так, відразу, на відвертість. А зараз має щось на думці. От коли б будинок коменданта — гранатами!.. Комендант, зміюка фашистська, що бив палицею усіх, кого тільки стрічав серед дня на вулиці, а не на роботі, жив кілометрів за п’ять на березі річки, у сусідньому селі. Якщо вночі взяти човна, то за течією — навіть веслувати не треба — можна дістатися за годину, а потім садками, повз клуб… Я ті місця знав добре.

У затоці тихо шелестів очерет, пахло ряскою й оситнягом. Скинувши штани, я намотав їх на шию й обережно ступив у теплу воду. Ноги грузли в замулене дно. Знизу забулькало. Сполохано пронеслася над головою дика качка.

Юрко-ленінградець сидів на повозці і, звісивши ноги у воду, смоктав цигарку. Я став на кований обід колеса, сів поряд з ним, одягнув штани. Почорнілий від дощів брезент, яким була вкрита радіостанція, лежав збоку жужмом. Металевий сірий ящик тьмяно відсвічував проти місяця скляними очицями незнайомих приладів.

— Ти, друже, тримати язик за зубами вмієш? — спитав Юрко і кинув недопалок у воду. Я промовчав. Що я міг відповісти на таке образливе запитання?

— Зрозуміло, — хитнув він головою. — Зараз ми з тобою візьмемо цю річ, — його рука лягла на радіостанцію, — і перенесемо на берег. Я сам пробував, та важка, хай їй всячина.

— Для чого тобі радіостанція? До неї ж немає живлення, — розчаровано запитав я. — Я хотів відкрутити від неї дещо, та шкода було псувати.

— Цього я й боявся, — в Юрковому голосі почулася стурбованість. — Зробив би, хлопче, найгірше, що тільки міг зробити в своєму житті. Ну, взяли?

Ми розгорнули брезент, поклали на нього металевий ящик — він таки був важкенький. Повільно побрели до берега.

Кілька разів відпочивали, доки піднялися вгору крутим схилом урвища. Біля подвір’я, де колись була колгоспна бригада, нас і перестрів старий пасічник. Він стояв під кленом босоніж і без кашкета.

— Несіть у хату, — кинув старий і пішов до своєї мазанки, що тулилася до урвища.

Звідси ми ще позаминулого року взимку злітали на лижах униз, аж на кригу замерзлої річки.

Данило Різниченко жив тут самотньо, провівши на війну свою доньку, чорняву Варку, яка працювала фельдшером у нашій лікарні.

Старого ми трохи побоювалися. Високий, схожий на цигана, з чорними густими бровами, — він завжди ганяв нас з подвір’я бригади…

Ми занесли радіостанцію у сіни. З сіней одні двері вели до комірки, там світився каганець. Біля низенького тапчана, де, мабуть, спав Юрко-ленінградець, стояв широкий дубовий стіл. Він був завалений мотками дроту, купами блискучого металевого дріб’язку, неначе тут розпотрошили з десяток радіоприймачів. Гостро тхнуло бензином. Тим добре вже відомим німецьким бензином, що його іноді вимінювали для запальничок у заїжджих німців на сало та яйця. Рожевий і якийсь неначе сухуватий, він швидко випаровувався й охолоджував шкіру, коли потрапляв на руку. Мабуть, бензин було налито у пляшки, які я вгледів біля тапчана під стіною. На столі також стояв примус, лежав мідний паяльник, безладно було розкидано плоскогубці, викрутки, напильники — різний дрібний інструмент, яким я теж залюбки майстрував удома, завжди воюючи з цього приводу з моєю тіткою: з нею ми лишилися удвох після того, як батько пішов на фронт.

Доки я роздивлявся комірчину-майстерню, Юрко-ленінградець розпалив у сінях примус і нагрів паяльник. Присівши навпочіпки біля радіостанції, наказав мені подати каганець. Я присвічував йому, а він швидко і вправно зняв задню стінку металевого ящика й занурив паяльник у хаотичне плетиво дротів. Відпаявши, вийняв з черева радіостанції близько півтора десятка різних деталей, серед яких мені були знайомі лише два опори та реостат, обережно розклав усе на столі. Витер піт з чола, сказав:

— А цей мотлох викинемо геть, — і недбало штовхнув ногою скалічену радіостанцію.

Я ні про що не розпитував. Ми знову поклали металевий ящик на брезент, спотикаючись у темряві, зійшли вниз до берега. Полетіли бризки, радіостанція булькнула у воду.

У траві цвіркотіли коники. Над степом висіло пекуче сонце, парило, як перед зливою. Дорога, звиваючись між Козацькими могилами, тяглася сірою стрічкою до далекого виднокраю. Юрко жував стеблинку й задумливо дивився в небо. Біля мого носа сновигали великі руді мурашки. Я спостерігав за їхньою біганиною. Біля нас стояла у траві дерев’яна скринька. Але то була вже не та, маленька, на ремінці, яку я побачив у руках Юрка-ленінградця в день нашого знайомства. Ця скидалася на велику поштову посилку, оббиту з боків металевими пластинами. Зверху виднілося кілька перемикачів і блискучою мітелкою їжачилася антена, спаяна з безлічі тонких сталевих дротинок.

Ми прийшли до Козацьких могил ще вдосвіта. Скриньку Юрко ніс на плечах, у старому мішку. Я ніяк не міг зрозуміти, що він збирається робити тут, за селом, ради чого ми смажимося на сонці, яке нещадно припікає у липневому небі. І все ж я відчував, що між радіостанцією, кинутою в річку, Юрковою майстернею в хатині старого пасічника та нашим чеканням є якийсь зв’язок. Але який? Чим займався у тій комірчині Юрко-ленінградець? Чому він привів мене саме сюди, до в’їждженого тракту, а не кудись в інше, затишніше місце? Я лежав і думав. П’янкі пахощі трави й нагрітої землі заколисували, і, мабуть, я таки задрімав, бо, стрепенувшись раптом наче від поштовху, якусь мить не міг второпати, чому лежу тут, неподалік від дороги. Чувся недалекий і швидко наростаючий шум. Я звівся на лікті й поглянув на шлях. Довга колона вантажних автомашин, важких, триосних, заповнених німцями, які рядками сиділи в кузовах, простоволосі, з розстебнутими комірами й засуканими рукавами мундирів, — котилася трактом, виповзаючи з куряви, що здіймалася над могилами, над степом. Видовище було якесь фантастичне і вражало своєю неприродною, таємничою дивовижністю. Я весь зіщулився, боячись поворухнутися.

Машини зненацька зупинилися. Навіть не зупинилися — якось раптово зламався їх стрій. Передня ще трохи котилася, а ті, що йшли за нею, врізалися одна одній радіаторами у задні буфери. Брязкіт металу чувся серед німотної тиші — мотори машин замовкли, як по команді.

Я глянув на Юрка-ленінградця. Тримаючи руки на скриньці з щіткою-антеною, він напружено дивився на дорогу. Обличчя його зблідло, а сірі очі посміхалися зловтішно, з затаєною люттю. Шрам над бровою ще більше почервонів.

З машин стрибали солдати. Хряскаючи дверцятами кабін, на дорогу вискакували водії й офіцери. Біля автоколони зчинився лемент. Кілька німців підтюпцем побігли до переднього авто. Розмахуючи руками, вони щось кричали, вичитували водієві. Той стояв на дорозі, кулаком з затиснутою в ньому пілоткою показував на свою машину — мовляв, не з моєї вини все сталося. Та й справді, ця машина не заважала нікому, вона спинилася за добрих десять метрів від колони, завмерла пізніше ніж інші…