Позивні Альфи Лебедя - Перов Леонід. Страница 13

— Хто, я — дитина? — Мене підкинуло, як пружиною. — Та я хоч зараз куди завгодно..

Гостре, як спалах блискавки, світло вдарило у вікна хатини й залило кімнату, комин печі, стіни, поглинуло в себе жовтуватий язичок каганця, вихопивши з мороку обличчя старого пасічника, Федора Івановича, Юрка-ленінградця.

— Німці! — скрикнув Федір Іванович і вхопився за милиці.

Різниченко відіпхнув Юрка від вікна, хрипло гукнув:

— Тікай, Юрію, це за тобою вони… Рознюхала-таки, сволота!

У мене почали цокотіти зуби. Наче крізь туман бачив: ставши на коліна, Юрко вихопив з-під припічка автомат і три гранати — ті три гранати, що лишилися на дні повозки в очеретах. І автомат був той самий, тільки вже з диском.

У двері загупали. Почулися голоси німців. Гримнув під вікном постріл, другий… На подвір’ї у світлі фар снували, метушилися постаті.

— Ось зошит… Чуєш? Візьми! — Чиїсь руки штовхнули мене в комірчину, до вікна, що виходило на городи. Голос Юрка-ленінградця, невидимого в темряві, заглушував стукіт прикладів у двері. — У цьому зошиті все, що треба… пульсатор… розрахунки. До фронту йди, передай… Там і моя адреса. І прізвище… Ну, стрибай! Скоріше!

Під хатою гримнув вибух, я присів, притискаючи зошит до грудей. Юрко підхопив мене, підняв, і крізь постріли, що краяли ніч, я почув брязкіт скла, щось боляче ударило в спину, і я зрозумів, що падаю надвір разом з віконною рамою. Відразу ж мою шию стиснули так, що перед очима попливли зелені кола. Чиїсь пальці, наче закостенілі від напруги, вгрузли у моє горло.

— Ферфлюхт… Русіше швайн!

Задихаючись, я рвонувся усім тілом і вп’явся зубами в ці пальці-вони на мить розм’якли. Ламаючи колючу дерезу, я покотився з кручі вниз до очеретів, не випускаючи зошита з рук. Все пішло обертом: і небо, і вода, в якій видно було відблиски кривавої заграви. Вже коли плив, почув скажений стукіт автоматів. Крізь очерети виднілося палахкотливе багаття над урвищем — то горіла хата старого пасічника. Хвилі котились назустріч, били мене в обличчя. Я плив, тримаючи зошит у зубах, загрібаючи лівою. Щось важке звалилося раптом на плече, права рука миттю отерпла. Темна стіна насунулась на мене і закрила грозове небо. Я відчув, що хвилі змикаються над головою, хотів ковтнути повітря, і тисячі голок укололи мої легені.

Рвучкий вітер напинає сорочку, приємно холодить щоки, шию, груди. Палуба пароплава злегка здригається, пінястий слід кипить позаду і розбивається об хвилі. Вітер несе дрібні, як пил, краплини. Юрко міцно вхопився за свого брилика, не відриваючись, дивиться на далеку синяву берега.

— Тату! Тату! — Юрко показує на оповиту імлою смужку землі. — Ти там жив, як був маленьким?

— Я був більший від тебе.

— А де ж річка?

— Річки вже немає. Бачиш — тепер тут море.

— А твоє село?

- І села вже немає. Тільки море. І кручі. І кручі…

Ми з Юрком стоїмо на палубі і дивимось гуди, де видніється берег. І не віриться… Не віриться, що все те було: непорушні німецькі машини, “рама”, що хилиться на крило, падає у плавні, хатина над урвищем, охоплена полум’ям, ніч, постріли і… зошит у коленкоровій палітурці. Може, мені примарилось тоді? Може, то був сон?

Ми прислухаємось до плескоту хвиль за бортом. Там, де море зливається з небом, з моря підіймається густа хмара. Буде дощ. Я знаю — буде, бо кляте плече, в якому й досі сидить куля, завжди ниє на негоду.

Сині кручі віддаляються від нас. А низько над водою летять і кигичуть чайки.

Василь Бережний

АПАРАТ ІНЖЕНЕРА СОКОРОКИ

ільки-но звечоріло, як до квартири інженера Івана Свиридовича Сокороки з веселим гамором зайшло п’ятеро колишніх його однокашників. Сторонньому, може, й чудно було б слухати, як вони, поважні люди, в яких сивина вже посріблила волосся, тиснучи руки, вигукували:

— Вітаю тебе, Ваню!

— Поздоровляю, Ваню!

— Спасибі, Костику, і тобі, Петю!..

Ваня, Костик, Петя, Павлуша… У кожного з них дорослі діти, але їм приємно звертатися один до одного по-юнацькому. Це ніби повертає молодість.

Друзі прийшли до Сокороки “потягати його за вуха, щоб великий ріс і здоровий був”. Колись, мовляв, предки мали звичку в день народження “тягати за вуха”, а чому б і їм…

— Оце й добре, що завітали! — раділи Сокороки. — Тільки… де ж ваші жінки?

— Та ми так, на ходу…

Вручаючи пакунки, “хлопці” мимрили щось невиразне, але Сокорочиха-огрядна, велична жінка, категорично сказала:

— Е, ні!.. Я їх запрошу по телефону!

— Ну, що ж, — усміхнувся Сокорока, — поки жінки там зберуться, я вам покажу дещо…

Друзі пригадали, що Іван Свиридович давно вже конструює якийсь незвичайний апарат, і, користуючись нагодою, квапили інженера, продемонструвати свій винахід. Тим більше, що на столі не було ще нічого.

Розташувалися в кабінеті, який, власне, більше скидався на лабораторію. Тут і на столі, і на стелажах поряд із книгами стояло багато всілякої апаратури. Все те поблискувало пластмасою, тьмяніло металом, поглядало спокійними зеленкуватими вічками осцилографів. Простінок біля балконних дверей зайняла ціла установка, схожа на електронну лічильну машину.

Господар мовчки вимкнув люстру, і кабінет у темряві одразу набув якоїсь загадковості. Стояла насторожена тиша. Іван Свиридович підійшов до простінка, клацнув вимикачем. Замигали індикатори, на екрані осцилографа затремтіли зелені хвильки електронних сплесків.

— Оце і є той прилад, який… Одне слово, я ще нікому його не демонстрував. Зветься БЕР…

Хтось пожартував:

— Коротко і ясно.

— Та це робоча назва. Зараз ми випробуємо роботу апарата. Ви, звичайно, читали про всевидющий екран, який винайшов Микола Іванович Кабанов. Повідомлення про це велике наукове відкриття обійшло пресу всього світу в листопаді шістдесятого року…

— Це про те, що радіохвилями можна обмацати всю Землю?

— Так. Радіохвилі, відбиті поверхнею Землі, частково повертаються туди, звідки вийшли. І можуть показати на екрані локатора те, від чого відбилися…

— А з допомогою цієї установки теж можна зазирнути в найдальші куточки Землі?

— Я працював у іншому напрямі, - сказав Сокорока. — Цей апарат, хлопці, теж своєрідний всевидющий екран. Але від кабанов-ського він відрізняється тим, що… Одне слово, БЕР може показати нам майбутнє!

Майже всі були вражені. Майже, бо, як завжди, знайшлися тут і скептики, і гарячі прихильники, і такі, що їх нічим не здивуєш.

— Машина часу? — спохмурнів Скептик. — Неймовірно!

— Подорож у майбутнє? — усміхнувся Оптиміст. — Чудесно!

— Нічого неймовірного або чудесного тут нема, — обізвався Невразливий. — Наша наука й техніка всесильні.

Сокорока сів до апарата.