Позивні Альфи Лебедя - Перов Леонід. Страница 9

Рік тому батько сказав Віті: якщо ти закінчиш сьомий на “відмінно”, певно, я подарую тобі її — марсіянську піщинку.

— Ну? Справді?

— Авжеж.

Людина, яка збирає все про Марс, повинна бути, по-перше, стійкою. Не так це просто, сходити тільки раз за всю зиму на хокей і зробити дві помилки, лише дві незначні помилки в заключному диктанті. Зате тепер у Віті Марс представлений найобширніше, навіть своєю крупинкою, справжньою.

Та чи справжньою?..

З того часу, як став відомий “ефект Фінка”, це не дуже складно виявити. Працюючи з марсіянською піщинкою, фізик Фінк почав опромінювати її жорсткими променями. І раптом зовсім несподівано вона змінила колір, стала зеленуватою. Так поводились, як підтвердилося, всі кремнисті “марсіяночки”.

“Ефект Фінка” став пробним каменем для вияснення істинності кожної малюсінької цінності. Процедура перевірки була ретельно розроблена й узаконена. Піщинку клали всередину кришталевої кулі, і після опромінення вона вигравала в маленькій повітряній бульбашці зеленуватим сяйвом. А проста, земна піщинка — дзуськи!

Ніхто, навіть рідні й знайомі загиблих пілотів, не міг утриматися від спокуси пересвідчитись у тому, що вона справжня. Тим паче, що ні одна піщинка не була одержана з перших чи навіть з других рук, — усяке могло бути… Володарі справжніх “марсіянок” тішились і берегли свої перли…

А Вітя Сергун? Він ніяк не хотів нести свою піщинку до “апарата Фінка”. Він говорив: навіщо? Вітя відкладав перевірку піщинки з дня на день… І як добре, що відкладав! Десь місяців через три після опромінення марсіянських піщинок з ними почало коїтися щось дивне. Вони просто розсипалися на порох, як деякі види грибів, коли перезріють. Залишалась щіпка пилу — того ж складу, але не піщинка.

“Що б це значило? — замислилися вчені. — А чи не гинули вони від жорсткого опромінення?” — висловив хтось гіпотезу. Кінець кінцем будь-яка молекула може бути зруйнована під дією зовнішніх сил, будь-яка організація атомів, нарешті, сам атом. У даному разі — чи не сталося руйнування організації більш високого класу, ніж комплекс звичайних неорганічних молекул? Якого саме класу? Не подумали про це при перших дослідженнях! Тепер запізно — після бою кулаками не махають. А що, як кожна піщинка містила незвичайну інформацію, зруйновану жорсткими променями разом з небаченою й нечу-ваною структурою піщинки?

Пізно! Пропустили, проґавили! Недарма кажуть, що Троя була зруйнована двічі, - за другим разом великим археологом минулого століття Шліманом, який, будучи в захопленні від колосальної знахідки міста гомерівського епосу, ненароком зруйнував, втоптав у небуття тисячі найтонших ключиків од легендарного минулого… Теж-таки — кожна дбайливо збережена піщинка могла б нині повідати чимало, аби з нею обходились делікатніше.

Отож Віктор Сергун зробився, щонайменше на п’ятнадцять найближчих років, володарем такої рідкості, яка і не снилась ніяким королям та мільярдерам, єдиної в земному світі піщинки. Вітя, приходячи додому, перш за все кидався до бурштинової коробочки, в якій поблискувало те саме “перлове зернятко”, що, на думку справдешніх півнів, “зовсім не ситне”. Піщинка… Та сама? Та сама!

І раптом щезла… Невідомо куди. Тільки й бачили її. Ні сліду.

Ну, хто б це міг отак спритно викрасти її, винести? Ні, це, мабуть, виключено — крадіжка. Тим паче дивно: пізно ввечері вона була, а на ранок зникла.

А може, піщинка все-таки була звичайною, земною, і хтось тихенько виніс, знічев’я пожартував над Вітею або зле над собою?..

— Вікторе Сергун! Вас викликають до інституту Академії наук. Принесіть, будь ласка, хоч коробочку, в якій вона зберігалась.

Ну, що коробочка? Її розглядають з усіх боків, і вчені сумні, мов у роковини загибелі тих, що полетіли на Марс. Треба ж — отак розпорядитися з їхнім прощальним дарунком…

Промінь світла різко падає на бурштинову коробочку, пронизує її. Є… Вона, піщинка! Вона стала безколірною. Чому? Змінила свою структуру? Вступила в іншу фазу розвитку?

Хтось висловлює припущення, що там, на Марсі, життя зароджувалось отак, у піщинках, бо там не існувало Світового океану. І що, рятуючись від руйнівних напочатку сонячних променів, первинна форма життя навчилась пропускати їх, стаючи прозорою… Хтось заперечує. Тихо згадують і незбагненну з точки зору розрахунку катастрофу на Марсі…

Якийсь немолодий вчений, схаменувшись, перекладає коробочку в дальній куток столу і стає в позу воротаря при загрозливому становищі. Ніхто не має права зазіхати на одну з найвеличніших цінностей людства. Ніхто…

А як же її володар Вітя Сергун? Адже це його бурштинова коробочка, його піщинка! Ось візьме її і понесе…

Ні, він цього не зробить. Він хоче лише востаннє глянути на піщинку й покинути залу.

— Хлопчику! Молодий чоловіче! Що вам дати натомість?

— Нічого.

Вітя дивиться кудись далеко-далеко, мовчить.

— Не може бути, щоб ти нічого не хотів! Про що ти мрієш? Чого, нарешті, хочеш досягти в житті?!

— Марса…

Анатолій Стась

СРІБЛЯСТЕ МАРЕВО

рислухаючись до тиші, що огортала мене, я довго не наважувався розплющити очей. У роті пересохло. Хотілося пити. Плече неначе припікали вогнем.

Я повільно розтулив важкі повіки. Прямо переді мною, на стіні з дерев’яних колод, товстих і необтесаних, висів ручний кулемет. Здається, землянка. Двері розчинені навстіж. За дверима вітрець погойдував зелені крони густих верб. Сивий бородатий дід і два молоді хлопці проїхали повз землянку верхи на конях, у діда за спиною висів автомат. І ще я вгледів за дверима блакитне й глибоке небо і яструба, що непорушно висів у прозорій далині.

І я пригадав усе…

— Де зошит?! — Крик, вихопившись із моїх грудей, ударився об стелю землянки. На мою голову лягла чиясь шорстка, велика й тепла рука, від неї пахло тютюном і неначе залізом. Я скосив очі. Побачив молоде, засмагле обличчя, родимку на щоці й чорні, як тернини, очі. Зелена сукняна гімнастьорка перехрещена ремінною портупеєю, над кишенею — орден Червоного Прапора.

— Що тобі, хлопчику? Очуняв-таки… Болить плече? А ти лежи, не ворушися. Потерпи. Рана для солдата — діло почесне. Твоє щастя, що наші партизани, розвідники, попливли тієї ночі на лівий берег, — неквапливо заговорив чоловік з орденом, вкриваючи мене шинелею. — Витягли з води біля бакена ледь живого. Рука у тебе прострілена. Як не втопився — просто диво.

— Де зошит? — прошепотів я, намагаючись скинути з себе шинелю.

— Який зошит, дурненький? Спасибі, що хоч сам живий лишився. Фашисти таку стрілянину зчинили… Ти звідки, з того берега? Що там сталося, чого вони тоді вночі як по-казилися? Розвідники доповідали мені про пожежу…

Мене почало тіпати, як у пропасниці. Я хотів скочити з нар, борсався під шинелею, й одна думка безперервно свердлила мозок: “Зошит… Де зошит? Де?..”

І тут, усвідомивши нарешті, що зошита у коленкоровій палітурці біля мене немає, що його вже немає взагалі, бо він зник у розбурханих хвилях, я закричав не своїм голосом і захлинувся — пінястий водяний вал накотився зненацька з чорнильної темряви, підхопив мене і поніс у безвість…