Великий день iнкiв - Бедзик Юрий Дмитриевич. Страница 47

— З першими ж променями сонця ми понесемо сигнал в Курумба, — твердо мовив Орнандо. — А ти, Тумаяуа, підеш з росіянами.

Він наблизився до Крутояра. Професор, згорбившись, куняв біля вогню.

— Я потурбую сеньйора, — сідаючи до багаття, сказав Орнандо з властивою йому ґречністю. — Одне запитання.

— Прошу, дорогий друже, — сонно, ледь підводячи повіки, озвався Крутояр.

— Ми знаємо, що ви розшукуєте Ван-Саунгейнлера. Яким маршрутом думаєте ви йти далі?

— Про це я хотів би спитати вас, лицарю сельви, — посміхнувся доброю усмішкою професор, мимоволі милуючись гордовитим профілем креола. — Нам тільки відомо, що є таємнича гора Комо. На картах цивілізованих країн вона ще не позначена, про неї не чули ні академіки, ні географи, ні президенти. Радіограма голландця…

— Вибачте, сеньйоре, радіограми ми не приймали.

— Милий мій Орнандо, біля гори Комо вчинено якусь тяжку трагедію. Серце підказує мені, що там ми зустрінемо й мужнього голландця.

На довгастому обличчі креола проступив скромний, загадковий усміх.

— Я не знаю, про яку трагедію повідомив у своїй радіограмі голландець. Сельва тих районів безлюдна й дика. У нас немає там ні своїх постів, ні друзів. Але скоро… дуже скоро, професоре, гора Комо принесе республіці радісну звістку.

— Ви певні, любий хлопче? — пожвавішав Крутояр.

— Ми самі… — юнак запнувся на слові, почервонів, — пробачте, сеньйоре, скоро ви про все дізнаєтесь.

— Я вірю вам, Орнандо. Робіть своє діло. — До них підійшов Мігель Россаріо, і професор шанобливо припросив його до вогню. — У нас, як бачите, остання нарада перед походом…

Він не договорив фрази. Рушничний постріл розітнувся між деревами, немов удар грому. В наступну мить ватага озброєних людей затопила брудною повінню двір ранчо.

Крутояр не встиг схопитись на ноги, як його повалили на землю і зв’язали. Важкий чобіт вперся йому в груди.

Орнандо з криком: “Нас вистежили!” — вистрелив у якогось дебелого суб’єкта, але в нього вирвали з рук револьвер і ударом кулака збили з ніг.

Таємничі суб’єкти нишпорили по дворищі, чулися удари прикладів по дверях і вікнах, голосна лайка.

Крутояр, з затуманеною головою, підвівся на лікті й побачив, що біля нього лежать із скрученими руками Бунч, Ілько й Мігель.

— Олесю! — закричав він щосили. — Олесю!

Але у відповідь йому пролунав тільки грубий регіт. Ті, що сміялися, стояли півколом навкруги вогню, широкоплечі, засмаглі, з туго набитими патронташами, в крислатих капелюхах. Вузенькі погони горбились на їхніх кремезних плечах.

“Невже поліція?” — майнуло в голові Крутояра.

— Слухайте, сеньйоре, — звернувся Крутояр до довгошийого головоріза, який стояв поряд, — покличте вашого начальника.

Той вибалушив очі, немов до нього звернулися з потойбічного світу, й презирливо сплюнув.

Крутояр, пересилюючи біль у грудях, сів. Такого з ним ще ніколи не було. Його, вченого із світовим ім’ям, поважного члена багатьох академій, зв’язали, мов звичайнісінького злочинця…

Він хотів був знову звернутись до хлопця, який чатував біля них із рушницею, але в цю мить, розштовхуючи охоронців, з темряви вийшов присадкуватий чоловічок у зеленому мундирі. Це був Чорний Себастьян.

Він підійшов до Крутояра і, спинившись за крок від нього, став у розвалькуватій нахабній позі.

— Накажіть вашим людям розв’язати мене, сеньйоре Олів’єро! — промовив з гідністю і ледь прихованим роздратуванням Крутояр.

Комісар кивком голови підкликав до себе двох охоронців, коротко щось сказав їм. Ті підняли професора на ноги. Розв’язали йому руки.

— Сеньйоре Крутояр! — аж сплеснув руками Олів’єро, вдаючи страшенно враженого. — Я не впізнав вас!

— Негайно припиніть це знущання! Звільніть моїх друзів!

Себастьян вовкувато озирнувся. Здається, він перестарався. Може, й справді, ще доведеться відповідати за цих суб’єктів…

— Негайно розв’яжіть іноземців! — гукнув він своїм солдатам.

Вдоволено потираючи руки, Олів’єро пройшовся по двору. Він не сподівався такої зустрічі. Але як сеньйор професор потрапив у цю глушину? Може, він зустрічався тут із ким-небудь? Хіба в домі нікого не було?

— Ми застали порожню оселю.

— І ніяких слідів?

— Ніяких, сеньйоре Олів’єро.

Себастьян Олів’єро пішов у дім. Присвічуючи собі ліхтариком, він похапцем озирнувся по кімнаті. Там було порожньо. Знову Ван-Саунгейнлер втік з-під самого носа… Та він, здається, й не заглядав більше сюди. Бідну пташечку так налякали минулого разу, що в неї й крильця підламалися. Дурний телепень, цей Ортіс! Не зумів вистежити клятого іноземця! Тепер спробуй напасти на його слід. Та ще з росіянами буде мороки, якщо не вдасться приплутати їх до змови. Олів’єро був певний, що Крутояр мав якісь таємничі вказівки для повстанців і що саме тут він зустрінеться з ними. І ось тобі на: ні доктора Коельо, ні голландця!

Підійшовши до професора, Себастьян подивився йому зухвалькувато в очі і сказав:

— Ми вдруге зустрічаємося з вами, сеньйоре. Сподіваюсь, що це буде наша остання зустріч.

— Даремно погрожуєте.

— Ви ще й досі вірите в силу своїх повноважень?

— Вони при мені і ніхто їх не забере в мене.

Рука Олів’єро лягла професорові на плече.

Відвівши Крутояра вбік, комісар неголосно сказав:

— Вам залишається тільки помиритись зі мною, сеньйоре професор.

— Я не бачу підстав для сварки.

— Слухайте, досить грати комедію. Ви виконуєте місію, яка не личить вам. Ніхто не виправдає вас. Представник нейтральної країни в ролі розвідника.

Професор скривився, немов від зубного болю.

— Це просто ідіотизм! Ніякий шантаж вам не допоможе, добродію… Та й, зрештою, чого ви хочете від нас?

— Сеньйоре професор! — підвищив голос до загрозливого тону комісар Олів’єро. — Я хочу знати, кому і яку ви несете звістку від Ернестіни Коельо? Нікому? А-а, ви навіть не бажаєте розмовляти! Що ж, тоді я змушений буду затримати вас. Так, так, тимчасово, звичайно, до зустрічі з полковником Бракватістою. Але запам’ятайте, професоре: із рук полковника ще не виривалася живцем жодна людина. У вас є кілька годин, щоб обдумати все. Чуєте? Кілька годин, сеньйоре професор!

САУК’ЯТО ПАМ’ЯТАЄ ДРУЗІВ

Всю ніч Тумаяуа й Олесь пробиралися непролазними нетрями. Індіянин ішов першим. Коли друзі натикалися на густе плетиво ліан, Тумаяуа брав Олеся за руку і просив:

— Не сердься, твій брат завів тебе в погане місце. Треба вертатись назад.

Олесь брів за своїм поводирем і згадував усе, що привело їх на цю темну нічну стежку. Коли гримнули перші постріли і з лісу, немов стадо диких звірів, вилетіли люди з карабінами в руках, Тумаяуа підскочив до нього і закричав: “Тікай! Твій брат урятує тебе”. І вони побігли прямо в ніч, у невідомість. Мабуть, син лісів Тумаяуа в ту мить забув заповіт своїх батьків, що найстрашніший ворог людини в сельві — самотність. Індіяни ніколи не відходили від своєї стежки, не лишивши після себе умовних позначок. Заблудити в дикій, непролазній гущавині — це значить загинути.

Тепер вони блукали по сельві без їжі й води, сповнені страху й відчаю. Сельва вражала темнотою, загрозливим сичанням, скиглінням, надривним виттям…

Злий дух Курукіра йшов нечутною ходою за двома нерозсудливими мандрівниками і жахав їх своїм демонічним сміхом. Он тріснула гілка під його ногою. Он зашамотіло під його подихом листя у схиленій кроні. По всьому тілу молодого індіянина розлилася терпка млость. Він тремтів, мов у пропасниці. Олесь міцно тримався за його руку і мовчки ковтав сльози. Він не усвідомлював усієї складності ситуації. Йому було просто страшно.

Він боявся ночі й безконечних нетрів, боявся, не дивлячись на те, що поруч ішов мужній Тумаяуа, який знав ліс і вмів розмовляти всіма його мовами. Він умів гарчати, як пантера, тоненько пищати, як інамбу, задихатись, як кайман у болоті, плакати, як сова в темному дуплі… Невже Тумаяуа не виведе його до людей? Зрештою, краще проблукати ніч у цьому пустельному лісі, аніж потрапити до рук отих бандитів, що вдерлися на подвір’я ранчо?