Великий день iнкiв - Бедзик Юрий Дмитриевич. Страница 48

Раптом індіянин упав на землю і забелькотів:

— Прости мене, всемогутній дух Курукіра! Я, нікчемний Тумаяуа, син касіка племені арекунів Палехо, кинув тобі виклик. Не вбивай мене! Не забирай мого серця. Я обіцяю віддячити тобі. Якщо ти випустиш нас із цього лісу, о, гордий дух Курукіра, я принесу тобі в дар шість шкур пуми. Пожалій мене і пожалій мого юного друга!

Потім він підвівся і сторожко озирнувся на всі боки.

— Ходім, Олесю! — промовив неголосно. — Курукіра почув мої слова. Ходім швидше, він не зачепить нас.

Сповнені дитячої віри в швидкий порятунок, вони просувалися далі. Юнаки розмовляли про різні речі, далекі й сторонні. За балачкою вони забували і ліс, і свою самотність, і небезпеку. Тумаяуа дізнався, що за великим морем, про яке він уже не раз чув од свого друга Орнандо, є далека країна білих людей, що там зовсім немає індіян, немає сельви і таких поганих комісарів, як Чорний Себастьян. У тій країні, дізнався Тумаяуа, немає бідних пеонів, а є тільки багаті й щасливі пеони, і всі вони працюють на своїй вільній землі, мають свою худобу, свої великі світлі будинки… Тумаяуа слухав розповідь про сонячні палаци, про школи, де вчаться друзі Олеся, і зрідка пирскав сміхом.

Чудний цей Олесь! Невже він гадає, що Тумаяуа зовсім дурень і повірить у його казки? Може, й справді на його батьківщині живеться краще? Може, їхнього Чорного Себастьяна вбили добрі креоли? Але все інше — то чистісінька вигадка. Ну, та хай говорить — так їм веселіше йти.

І вони йшли — продиралися крізь ліани, обминали грузькі болота, гадючі кубла.

Поволі втома міцною павутиною обплутувала їхні тіла. Ноги ставали неслухняними й чужими.

Олесь першим не витримав:

— Давай спочинемо трошки, бодай кілька хвилин… Я вже ледь переставляю ноги.

Індіянин лагідно глянув на свого білого брата й обвів очима невелику галявину. Осяяна променями ранкового сонця, вона була суха й привітна.

— Ляжемо тут, Олесю, — сказав індіянин, вкладаючись на жовті мохи.

Олесь опустився на землю, скоцюрбився й одразу ж поринув у сон…

Пробудження було раптове. Олесь відчув, як хтось схопив його в обійми і щосили притиснув до землі. На якусь мить хлопець знепритомнів.

Коли він прийшов до пам’яті й розплющив очі, то побачив над собою лише високу пальму, що замріяно погойдувалась під легеньким вітром. Хлопець поворухнувся й відчув, як гостро впиваються в його тіло вірьовки. Він був зв’язаний.

— Тумаяуа! — закричав Олесь, охоплений панічним жахом.

— Я тут, — сумно озвався індіянин, якого, очевидно, вже давно покинув сон. — Ми потрапили до рук апіака.

Олесь хотів розпитати його, як це сталося. Але від страху в нього пошерхло в горлі. Вони потрапили до людей апіака! Тих самих жорстоких індіян, про яких йому доводилося чути стільки жахливих речей. Апіака переслідували їх по дорозі до лісу. Апіака і їхній вождь Ганкаур наводили жах на всю округу. Апіака не милували ні дітей, ні жінок… І ось вони в руках цих нелюдів…

Олесеві здалося, що за якусь мить їх підхоплять на списи і кинуть у річку. Атака не любили панькатись із своїми бранцями.

— Де ж вони? — тихо прошепотів Олесь, повернувши голову до Тумаяуа.

— Очевидно, апіака знайшли нас під час полювання, блискавично зв’язали й покинули тут, поки не виженуть тапіра або козу. Скоро вони повернуться.

Олесь хотів був послабити на собі вірьовки, але не зміг. Вкриваючись холодним потом, хлопець принишк.

Здалеку почувся тупіт ніг і гучні бадьорі вигуки. То поверталися з полювання воїни Ганкаура.

Олесь підвів голову й побачив, як розірвалось плетиво ліан і на галявину вийшло кілька індіян. Це були невисокі на зріст люди, похмурі, з обличчями, помальованими червоними й чорними смугами. Вони несли на довгій палиці забитого мурахоїда.

Поклавши серед галявини здобич, воїни наблизились до бранцю і почали радитись. Вони, певно, не знали, що їм робити з полоненими. В їхніх грудях не було злості. Ранкова прохолода, в якій ще не зняла шаленого танцю очманіла від спеки мошка, настроювала їх зовсім на мирний лад.

Один із них присів навпочіпки й помацав на руці Олеся компас. Він сказав щось своїм товаришам, і ті заговорили між собою швидко, навперебій. Здавалось, вони сперечалися, чи варто вести з собою полонених, чи, може…

Від страшної здогадки в Олеся потьмарився розум.

— Не вбивайте нас… не вбивайте!.. — натужно закричав він. Але індіяни, не розуміючи іспанської мови, тільки здивовано перезирнулись.

Наперед виступив молодий воїн, без пер у носі. Індіяни мовчки відсторонились. Адже це був Саук’ято — син Ганкаура, грізного вождя племені апіака. Він глянув на Олеся своїми променистими очима й радісно засміявся.

Олесь широко розплющив очі й, забуваючи всі страхи, вигукнув:

— Ти був там? — він кивнув головою в якомусь непевному напрямку. — Ти… ти був на “Голіафі”?

На обличчі індіянина промайнула тінь невдоволення. Він не розумів жодного іспанського слова і тому дратувався. Він тільки твердо знав, що десь бачив цього білолицього хлопця. Але де? Ах, так, цей естрангейро врятував йому життя.

Товсті губи Саук’ято розтяглися в усмішці. Він щосили ударив себе в груди, провів вказівним пальцем навколо шиї і знову засміявся. Він хотів нагадати про амулет, який подарував колись своєму рятівникові. За нього він мало не поплатився життям…

Апіака стояли тісним півколом, не зважуючись перервати німу розмову між білолицим бранцем і сином їхнього вождя.

— Розв’яжи мене, — попросив Олесь, показуючи очима на вірьовки. — Я твій друг, ти мій друг. — Повернувшись до Тумаяуа, він спитав: — Як йому розтлумачити це? — і вислухавши пояснення, повторив індіянською мовою: — Я твій друг.

Саук’ято закивав головою. Так, він цілком погоджується з Олесем. Він ладен яким завгодно способом довести, що і себе він вважає за друга полоненого.

За допомогою Тумаяуа Олесь знову заговорив до Саук’ято:

— Розв’яжи мене! Розв’яжи мого товариша!

Але юний індіянин раптом посуворішав і ступив крок назад. Він не міг виконати Олесевого прохання, бо це суперечило правилам племені. Жодний бранець ще не з’являвся до них у селище з незв’язаними руками.

Саук’ято наказав вирушати в дорогу.

Олесеві й Тумаяуа розв’язали ноги. Воїни оточили їх, і невеличкий загін попрямував ледь помітною стежкою.

Ліс порідшав. Процесія вийшла на горбисту місцевість, вкриту густим чагарником. Де-не-де поблискували болітця. З каламутної води виринали потворні зміїні голови. Часом драгва перетинала дорогу. Тоді індіяни рубали дерева й перекидали їх з одного берега на інший. Полонені, яким доводилось переходити по таких хистких містках із зв’язаними руками, кожної миті могли оступитися й попасти прямо в гадюче гніздо.

Опівдні загін прибув у селище. Дві величезні хижі, що зовні скидалися на клуні, виглядали з-поміж молодих кущів. У цих халупах мешкали люди апіака.

Олесь ледве пересував ноги. Він ішов, опустивши голову, і спрагло облизував сухі губи. Йому нестерпно хотілося пити. Саук’ято не звертав на нього ніякої уваги. Молоді воїни, що йшли з луками праворуч і ліворуч од полонених, теж тримались замкнуто й насторожено.

Підвівши бранців до однієї з хиж, воїни розійшлися хто куди. Олесь зацікавлено озирнувся навколо себе. Страх у його серці зник. Мозок працював чітко й напружено: чи не можна втекти?

Хлопець спробував звільнитися від пут, які вп’ялися йому в тіло. Ворушачи повільно плечима, він усе нижче й нижче зсовував вірьовки. Те ж саме робив і Тумаяуа, скоса позираючи довкола, щоб не засипатись.

— Чому вони нас не стережуть? — тихо спитав у свого друга Олесь.

— Ще ніхто не тікав із селища апіака, — сумно відповів індіянин. — Їхні воїни бігають, як олені. У них стріли змащені отрутою кураре.

— Тоді навіщо ми розв’язуємо вірьовки?

— Я хочу вмерти в лісі, а не в цьому проклятому селищі. Може, добрі духи допоможуть мені.

Олесь із жалем подивився на Тумаяуа. На мить він забув про свою власну долю.